Вірші з укриття

Я боюся поглянути в небо,

Бо побачу там не одні лиш зірки,

Астероїд то мчить чи комета?

Кляті дрони летять й літаки!

Шматочок сиру на асфальті,

В калюжах ріки крові.

Всі служби тут на варті,

А в серці — скирта болю.

І зебра вже червона…

Уламки розлетілись.

Ми платимо за те, що

просто у себе

вдома.

І не буде росіянцям спокою ніде,

Будуть бити, лупцювати, аж юшка піде.

Гоніть, женіть росіянців зі своїх земель!

Нехай плачуть та скоріше лізуть до петель!

— Ти як, скажи мені?

— Та що там казати? Україна в вогні.

— Куди прилетіло, куди?

— Та всюди палає: ти мапу візьми.

— Ви вибухи чули, скажи?

— Поки що не чули, але… Не в безпеці ми.

Я прийду до вас вночі,

Нехай вас скує страх.

І я вб’ю вас уві сні,

Бо я тварюка, так.

Горить-палає кримський міст,

Летить у море його вміст,

Ридають-плачуть москалі,

Бо жить душєвно не смаглі.

В мені дірок від пострілів

Багато бачиш ти

Але, гляди, я вистояв:

Чекай на кавуни!

Не боюсь я рук у крові і лиця,

Я залишуся з тобою до кінця!

І не обманути цей клятий нюх:

Помер давно мій ліпший друг…

Немає більше в нього дому,

Нема сім’ї, і більш нікому

Так само лапу не подасть:

Забрала всіх русня-напасть.

Тихенько плаче старий пес,

Здіймає морду до небес.

— Як тебе звали?

— Дев’яносто один.

— За що катували?

— Не було причин.

— Як довго знущались?

— Я не рахував годин.

— Дуже боліло?

— І досі болить.

Якби не було вас, ми б жили вдома,

Якби не було вас, ми б не втікали за кордони.

Якби не було вас, ми б не ховались в калідор,

Якби не було вас, не лякав би нас якийсь мотор.

Якби не було вас, то не було б війни,

Я стою біля вікна:

Густа темрява, пітьма,

Мацаки її повсюди,

Лізуть в хати; ходять люди,

Ліхтарем світять на шлях:

Будь ти проклятий, кацап!

Ви б і Cонце зруйнували,

Аби не світило воно нам.

Земля рідна під нігтем, у тріщинах шкіри

На серці неспокій, хоч погляд сповнений віри

«Тримайся, синку», — скаже лікар м’яко,

Стикаючи руку, зробить знов перев’язку.

«Тримаюся», — скаже, поки б’ється серце,

Мені страшно.

Ти не бійся, заховайся, почекай.

Мені страшно.

Заспокойся, випий чай.

Мені страшно. Вони не зупиняться.

Не зупиняться вони, їх зупинимо ми.

Вони не зупиняться, вони…

Не хвилюйся, випий чай.

Слава Україні!

Стріляєш?

Стріляй!

Ти згниєш у пеклі,

А я потраплю в рай!

Слава Україні!

Стріляєш?

Стріляй…

І нехай немає раю

На землі давно

— Як почуваєшся, люба, після стрілянини цієї?

— Все добре. Трохи незвично загортатись в бинти.

— Візьми мою руку й міцно тримайся за неї.

— Знаєш… Будинку нашого немає, а дім мій — це ти.

Мої знайомі стали вулицями,

Імена на пам’ять залишені.

Мої знайомі стали петиціями,

Підписи поставлено стишено.

Мої знайомі стали стрічками,

Синьо-жовті стяги приспущені.

Мої знайомі стали книгами,

Не про космос далекий ракети,

А про ночі підвальні чорні,

Не про зорі чи хвіст комети,

А про попіл в поховальній урні.

Не про місяць і не про планети,

А про полум’я над дахами,

Не про інопланетян силуети,

Боляче не буде:
Я йду на фронт тепер
Мене проводять люде,
Вже не поет — сапер.

Боляче не буде:
Очиститься земля,
Я дотягнусь усюди,
Де міна москаля.

Рідних вулиць більше немає,

Моє місто стерто з землі.

Дивлюсь я в небо безкрає:

Там хата палає в вогні.

Мені хочеться тут закричати,

Налякать своїм криком птахів.

Та не можу й слова сказати,

Повітряна тривога

лунає звідусіль:

Вони летять вбивати,

приносити нам біль.

Летять ракет_шахеди,

як дощ Осінній той.

І краплями своїми

запалюють авто.

І стогне під ногами

Ти ж моє малятко,

Маленьке янголятко,

Притулись до мене сильніш.

Ти ж моє малятко,

Маленьке янголятко,

Кутайся у ковдру хутчіш!

Ти ж моє малятко,

Маленьке янголятко,

Немає раю на землі,
Немає і на небі
І янголи мовчать сумні,
А поряд з ними смерті.

Летять ті смерті уночі,
Летять, аби нас вбити.
І не зарадять молитви,
Як не проси — не чути.

Я свій підпис залишу на пам’ять,

Щоб колись повернутись сюди.

І побачити, як інші тут ставлять

Свої підписи та наліпки.

Я повернусь сюди, обіцяю,

Я залишу тут ще підпис свій.

Друзів підписи ще почитаю,

Поговори зі мною про усе.
Про кляту спеку і про дощ.
Про те, що радість принесе.
Про спокій і про серця трощ.

Про кави смак, про свій обід,
Про хмари в головах дерев.
Про “пам’ятаєш, як той наш сусід…”
Про те, що відчуваємо тепер.

Я б так хотіла, аби смерть
Могла би обирать:
Аби могла минути жертв,
Лишень убивць узять.

Я б так хотіла, щоби смерть
Була би справедлива.
Але тепер цілую твердь
Гранітної могили.

Моє слово розстріляне,

Спалене.

Моє слово хрестами

Заставлене.

Моє слово іншим

Замінено.

Моє слово у темряві

Сховано.

Моє слово постійно

Стирається.

Моє слово вперте:

Тримається.

Я з тобою. Ти зі мною

Ми милуємся грозою.

Блискавицею страшною

Небо ділиться надвоє.

Ти зі мною. Я з тобою.

І дощ шумною водою

В сон так голосно гукає:

«Спіть, я вас заколихаю!»