Квіти в моїх грудях

Гавриїл насправді любив своїх братів. Він любив їх, коли Люцифер зібрав біля себе незадоволених янголів і повстав, а Майкл взявся за зброю і, не роздумуючи, відповів на удар ще більшим ударом, ніби готувався до цього останні пару століть. Він любив їх, коли ворожнеча перетворилася на справжню, криваву різанину, в якій вже не було місця родинним зв’язкам і надії. Він любив навіть тоді, коли зламаного, закривавленого, переможеного Люцифера нарешті прикували ланцюгами і поставили на коліна перед божественним престолом. Але батька вже не було. Бог просто втік, залишивши архангелів, своїх синів, щоб розібратися з наслідками власних рішень. Так що так. Гавриїл любив своїх братів і ненавидів батька.

Але ще більше ненависті в ньому викликал зв’язок душ, створених Богом. Він завжди любив повторювати, що це його останній і найкращий подарунок людству, те, над чим він працював майже з моменту створення світу і тільки задумливо посміхався, коли хтось із його дітей запитував, чим це обернеться для них.

Лежачи на підлозі ванної кімнати, кашляючи жменями чорних квітів, Гейб клявся собі, що це востаннє. Він клявся, що завтра візьме себе в руки і нарешті заживе як і раніше, а потім нахилився в черговому нападі болю, падав на коліна, прикушував долоню до крові і проклинав. Він проклинав батька, за цей нікому не потрібній дарунок, проклинав братів за те, що не страждали як він, проклинав себе за слабкість і проклинав свою людину за те, що взагалі з’явився в його житті.

Він ненавидів, але не міг відпустити. Та й як тут ввідпустиш якщо цей двометровий велетень все норовить померти за свого страждаючого сотнею дурних комплексів брата. Габріеля це злить майже так само, як і замкнений у клітці Люцифер, який претендує на все ж таки формально його хлопця або Майкла, який вирішив що може вершити чужі долі. Так що так. Гавриїл любив своїх братів, але вважав за краще триматися якнайдалі від апокаліпсису і небесних війн.

Гейб нарешті відкашлює останні пелюстки і піднімається спочатку на коліна, а потім і зовсім встає, тримаючись за край мармурової раковини. Він не хоче, але погляд, мимоволі чіпляється за відображення у дзеркалі. Садна на покусаних до крові губах, втомлений погляд зелених очей, і незвична навіть для нього блідість. Він сумно посміхається вважає, що, напевно, виглядає гірше за багатьох монстрів на яких полюють Вінчестери.

- Все буде добре.  – він намагається навіть не дивитися на підлогу усипану диявольськими квітами. Йому занадто боляче. – Все буде добре.

Одне клацання пальців і ванна знов стає білосніжна чистою немов нічого підозрілого і не відбувалося тут хвилину потому, а він лише зайшов ополоснутися після довгого, бентежного сну.

- Все буде добре. – і хоча він намагається звучати переконливо віриться в це з великими труднощами. 

Звук удару о дерев’яний паркет приголомшує до запаморочення  і змушує легким рухом руки явити янгольський меч. Гейб не боїться. Він давно розучився відчувати страх воліючи покладатися на вдачу, ангельські сили та самого себе.

- Гавриїл. – тихий, ледве чутний стогін. – Гавриїл мені потрібна твоя допомога.

Гейб пам’ятає цей голос так же добре як і голос Сема чи Діна. Так же добре як його власний голос адже не раз і не два чув його у своїй голові. Перші пару століть Кастіель молився йому, благав повернутися чи хоча б відповісти, але йшли роки, цілі десятиліття і молитви вщухали, розчинялись у повітрі  ніби Кас змирився з тим, що він не відповість. Ніби він відступився і зажив своїм власним життям. Принаймні Гейб на це сподівається. Дуже сильно сподівається.

- О бо…о мій батько! Що сталося? – Габріель осідає на коліна поряд з закривавленим, лежачим на підлозі Кастіелем.  

Де-не-де він бачить зяючі рвані рани та вивернуті, вирвані зі спини кістки із залишками чорного пір’я. Від запаху гниючої плоті і виду молодшого брата, що вмирав на його килимі, до горла підступив ком. Перше що відчуває архангел це лють і ненависть до того хто посмів так вчинити с Кастіелем. Легкий, ледве чутний стогін не дає йому ні хвилини на роздум. Він хватає Каса за холодну, долонь і зосереджується намагаючись хоча б залікувати його рани. Чужа біль відчувається так само як і своя, Гейбу здається не сиди він на підлозі то не зміг би утриматися на ногах. Він відчуває біль, страх, безнадію і тільки коли Кастіель відкриває свої неможливо блакитні очі стає зрозуміло що емоції належать йому. 

- Я…Мені потрібно йти… - Кас намагається встати. – Там Дін…Я повинен бути поряд.

- Зараз ти повинен лежати і молитися нашому батькові щоб моїх сил вистачило зцілити тебе.

- Ти не розумієш. – він робить ще одну спробу піднятися. – Ніхто не розуміє…ніхто. Я повинен їм допомогти.

- Досить. Спочатку ти відпочиниш. – голос Габріеля спокійний але наполегливий.

- А…

- Вінчестери якось виживали без тебе все своє життя. Вони впораються без тебе. Просто вір в них так само як вони вірять в себе і в тебе.

Габріель спрямовує в оболонку Каса свою благодать. Він чує як зростаються кістки, як зарубцьовуються м’які тканини і як його дихання вирівнюється. Гейб не лікар, але йому здається, що з легенів зникає кров.

- Справа не в цьому. Я вірю в них, але річ не в цьому. Зовсім не в цьому.

- Тоді в чому? У чому справа Кассі?

Гейб готовий заприсягтися що якби Кастіель не був пораненим він би гарненько його струснув щоб домогтися відповіді.

- Тільки не кажи…

Він дивиться на розірваний плащ і помічає у кишені три яскраво-жовті пелюстки схожі на пелюстки жовтця. Адоніси. Квіти Діна.

- Він знає? Знає що ти вмираєш через нього? - Габріель допомагає братові підвестися і, притримуючи за талію, доводить його до канапи.

- Я…Ти не правий. Він не винен у тому, що я порушив накази і зблизився з ними. Це я закохався у Діна. Я, а не він. - Кас прикриває очі збираючись із силами. - Поклянися мені. - його рисниці тремтять. - Поклянись мені, що ніхто про це не дізнається. Особливо він.

Габріель негативно хитає головою.

- Ти ж знаєш, що я не можу пообіцяти цього, але я можу запевнити тебе, що я не зроблю цього, якщо у мене буде інший варіант.

- Чому ти все це робиш? Чому допомагаєш мені?

- Немов у мене є вибір, ти все ще мій брат. Мій маленький дурний братик. - він торкається чола Каса, знімаючи гарячковий жар. – І цього ніщо ніколи не змінить. А тепер поспи. Ти маєш відновити сили.