Переддень Різдва

— Тобі нагадати, як минулого разу ти програла половину свого майна? 
Пенсі невдоволено скривилася. 
— Драко, годі тобі. Дивись, навіть Блез не проти зіграти.
Блез криво посміхнувся.
Драко іронічно фиркнув на це, відвернувши голову до вікна. 
— Звичайно, це ж йому ти програла свої гроші.
Драко спостерігав за дрібним снігом, який падав на землю. Цьогоріч зима була напрочуд морозною. За своє життя хлопець не пам’ятав такого холоду. 
— Чому ти так клопочешся про мене? — Пенсі принижено опустила голову.
Цій дівчині просто не можна наливати. Вона одразу ж п’яніє і втрачає розум! 
— Я просто не хочу в це грати! Це ніколи не закінчувалося нічим добрим. 
Але, як завжди, ніхто не погодився з його думкою. Блез з Пенсі були ще тими азартними гравцями і їхні бажання ніколи не були звичайними. Одного разу Драко вже зіграв з ними, програвши ключі від свого дому. Прийшлося ставити новий замок. Ставки були аж занадто високими. 
Помітивши, що ніхто з друзів не збирається відступати,  Драко підвівся, вдягнув своє пальто і вийшов на вулицю. Про що одразу ж пожалкував, звісно.  
Мороз пробирав аж до кісток. Зуби цокотіли, немов від сильних переживань. Колись вони цокотіли по цій причині. 
Відхиляючись від неприємних спогадів, хлопець пішов додому. 
Можна було роз’явитися, проте чомусь саме зараз цього робити не хотілося. 
Надворі, незважаючи на прохолоду, було вкрай багато людей. Всі кудись спішили, батьки несли здорову купу коробок, загорнутих у подарункову бумагу. 
Сьогодні ж переддень Різдва, як Драко міг забути?   
Він не любив це свято відколи став святкувати його один. Тобто, відколи закінчилася війна. 
Вона змінила все, зруйнувала їхню сім’ю. Батько був в Азкабані, а мати з того дня ще жодного разу не посміхалася так щиро і широко, як раніше.
Драко боліло. Через неї.   
«Мама…Як вона там зараз?» 
Болючі спогади кололи серце, але хлопець щоразу ховав їх якнайдалі в глибини своєї душі. Нема чого вбивати себе ними на самоті.
Отак поринувши у свої думки, він аналізував своє життя. 
Після війни, закінчивши восьмий курс, хлопець подався в Міністерство Магії і тепер керує відділом магічних нещасних випадків та катастроф. Він має свою квартиру, придбану за власні кошти. Але що це йому дає? Драко кожного дня прокидається наодинці. З роботи його не зустрічає кохана людина, не готує йому вечерю і не слухає, як він провів свій день. 
Чи варті були регалії цієї нестерпної самотності, яка переслідує його з самого дитинства? 
Але якщо забутися в дорогому вині, то все може бути майже стерпним.  
Такими темпами він перетвориться на алкогольнозалежного. Не можна перетворювати своє життя на таке. Він так старався стільки років, щоб стати кращою версією його батька, що просто не може втратити все це.  
Драко не помічав нікого навколо, повністю віддавшись своїм роздумам, аж до тієї пори, поки посеред дороги він не помітив до болі знайому фігуру. 
«Хто це?» Хлопець намагався згадати, але не міг. Один погляд на спину не може допомогти. 
Ще більше дивувало, чому він звернув увагу на цю фігуру. Серед тисячі прохожих, серед сотні інших, він чомусь подивився саме на нього. 
«Може, вчились разом у Гоґвортсі? Зі спини так і не скажеш».   
Хлопець розвернувся і у Драко все охололо всередині. Він задубів. 
Немає ніякого сумніву в тому, що на такій великій відстані від нього стояв саме той, через кого Драко перестав дихати, хоч і не одразу це зрозумів.  
Гаррі, бісів, Поттер. Зірка. Легенда. Герой.
У нього було до чорта прізвиськ, але жодне не пасувало йому більше за «нездара». 
Кого він там убив? Змахнув паличкою декілька разів, коли інші знищували горокракси за нього? О, браво, молодець. Не вистачає золотої медалі.   
Його рука, на якій вже так давно, хоч здається це було тільки вчора, знаходилася мітка, заболіла.   
Вона ніби змусила його згадати, КОГО все ж вбив Гаррі Поттер. 
Драко був радий, що вони лиш раз зустрілися у Міністерстві Магії, не зважаючи на те, що Поттер працював у Аврораті. Як завжди і мріяв. 
Але найбільше бісило, що він мав бути вдячним цьому очкарику за те, що не дозволив Драко палати у вогні в кімнаті на вимогу.
Вдячності Драко ніколи не відчував. Це почуття було йому незнайомим. 
На щастя, Поттер не бачив свого таємного спостерігача, бо був надто зосередженим на блювотно-чарівних пакунках з подарунками.   
«Для кого?» 
Він знав відповідь, хоч і не хотів про неї думати з якоїсь незрозумілої причини.  
З магазину навпроти вийшла рудоволоса Візлі. 
Звичайно, скупляються для своїх нестерпних діточок. 
«Впевнений, вони такі ж безглуздо руді, як його дружина». 
Врешті, коли Джіні підійшла до Поттера, вони розвернулися прямо в сторону Драко. І хоч як би він не старався, залишитися непоміченим не вдалося.
Він лиш почув пришвидшені кроки, а затим цей остогидлий голос:
— Драко? Це ти? — Здивовано запитав Поттер.
Драко закотив очі і розвернувся.
— Так, це я. А хто ж іще, Поттере? — Він лиш на секунду поглянув на Візлі, навіть не кивнувши.   
Поттер чомусь почав усміхатися.
— Радий, що з тобою все в порядку і ти не змінився.
Як він може бути таким набридливо привітним?
— Звісно я змінився, але тобі, Поттере, цього не бачити. — Уїдливо відмовив Драко.
Гаррі кивнув. 
— Ми..Я був би радий, якби ми якось зустрілися і поговорили. Як старі…знайомі. — Невпевнено промовив Поттер.
Драко скептично глянув на нього.  
— Нам нема про що говорити.   
— Мені так не здається. — Відповів Гаррі Поттер і оминув хлопця, тримаючи Джіні за руку.
Оце й усе. 
Драко пішов додому.  
Вдома, весь вільний час він знову і знову прокручував цю розмову в голові.  
— Про що нам говорити? Що значить «мені так не здається»? 
Він згадав руку, яка тримала Джіні, і обручку на безіменному пальці. А також кілька пакунків. 
Драко подумав про їхню родину. Про дітей, які бігають навколо ялинки, з нетерпінням бажаючи розгорнути пакунки. Про дружину, яка готує святкову вечерю на кухні під сентиментальні різдвяні пісеньки. Про кота, якого вони, можливо, завели вже дуже давно. І врешті, про бісового Поттера, який сидів на дивані, загорнувшись в плед і читаючи якісь дурнуваті комікси про супергероїв.
Ця сцена чомусь вразила Драко. Влучила в самісіньке серце. Він оглянув свою пусту квартиру, яку не прикрашала навіть величезна ялинка, стояча в центрі зали.
Виявляється, простої наявності родини достатньо для того, щоб оживити будь-яке помешкання.  
Він цієї родини не мав. Отже, його дім відображав його внутрішній стан.
Можливо, настрій навколо вплинув на Драко, а може, він завжди таємно цього хотів, але чомусь з’явилося бажання поговорити з Поттером. Дізнатися, чим він займається, як живе, наскільки по-святковому виглядає його будинок під час зимових свят.
Він прокручував у голові їхню уявну зустріч, як Драко буде щоразу до нього огризатися, а Поттер просто посміхатиметься у відповідь, наче так і треба, так і має бути.
Зрештою, що такого у тому, щоб поговорити зі старим знайомим?   
Це був дивний опис їхніх стосунків, того, що їх пов’язувало, але кращого Драко не знав.  
Він врешті спромігся зняти своє пальто, але так і не повісив його на вішалку, почувши дивний звук.
З кармана випав якийсь зім’ятий аркуш.
Драко присів, піднявши його з полу. 
У записці було написано:»Я знаю, що ти не захочеш, але я чекатиму в кафе на Бонд-стріт завтра о другій годині дня».
Невже Поттер знав, що вони сьогодні зустрінуться? 
Звідки?
І чи погоджуватися на цю обурливу пропозицію?