Не бійся темряви

Вілл зловив себе на тому, що знову почав боятися темряви. Не так панічно, як у дитинстві, коли він із заплющеними очима біг через довгий неосвітлений коридор до кімнати батьків, якщо йому снився тривожний сон, при цьому оббиваючи лікті об кути; але, без сумніву, він знову боявся. Щойно згасала електрична лямпа, чоловік затримував дихання і похапцем прямував до ліжка, щоб загорнутися у ковдру з головою і відчути безпечне тепло.

Дивно, але цей простий трюк, що його знала кожна дитина, дійсно спрацьовував. Вілл більше не відчував, ніби над ним нависала невідворотна загроза, і міг заспокоїти серце, що шалено билося у грудях.

Насправді не було жодної об’єктивної причини, щоб профайлер відчував себе у безпеці у власному домі. Ганнібал чудово знав, де живе його підопічний. До того ж Лектер знав як зайти і вийти ніким не поміченим. Тому, якщо Вілл прокидався серед ночі, то не міг заснути до перших променів сонця, розглядаючи химерні тіні у кімнаті й очікуючи, щоб з однієї із них проступив чіткий силует доктора. В инші дні Ґрему щастило проспати до ранку без сновидінь і тоді його рівень тривоги визначався лише тим тиском, що вчиняв на нього Джек.

Бо Кроуфорд понад усе мріяв зловити Чесапікського різника. Профайлер не міг його розчарувати, тож усім своїм виглядом показував, що усе під його контролем.

Я хороший рибалка, Джеку.

А потім він повертався додому і боявся, що Ганнібал давно про усе здогадався. Прочитав із недомовок, опущених долі очей і стриманости його рухів, коли психіятр був поряд. Брехати Лектеру відчувалося так, немов Вілл стояв перед дзеркалом у повний зріст. Якщо вони і не були схожими раніше, то тепер вже доктор зробив із нього свою копію.

Інакше як пояснити те, що він готовий був погодитися на пропозицію Ганнібала утекти галасвіта. І погодився б, якби не набридливий голос Джека у голові, що примушував його вчинити правильно. Якби не те, як доктор повівся із Беверлі та Ебіґейл, як грався життями Марґо та Алани. Дивно, але про того, кому Лектер попсував життя найбільше — тобто про самого себе, Вілл не думав. Або, принаймні, думав не так часто.

Можливо, йому варто було про це замислитися. Це точно було б корисніше, ніж подзвонити Ганнібалу і попередити про агентів ФБР, що прямували на його затримання. Але Ґрем боявся того, що Чесапікський різник міг зробити, якби його загнали у глухий кут.

Тривожність

Погане передчуття

Розуміння того, що Ганнібала неможливо було змусити втекти, не залишивши останнього слова за собою, прийшло тоді, коли він побачив Алану на доріжці перед будинком доктора.

Він мусив погодитися утекти із Лектером, щоб уникнути цього.

Вілл більше не боявся, що його викриють, бо це вже не мало значення. Навіть якщо психіятр уже це зробив, ніщо не могло змінити того факту, що після замаху на Алану він не вийде сухим із води. Ґрем про це подбає.

— Добрий вечір, Вілле.

Він мусив убити Лектера тоді, коли мав на це шанс.

— Вілле, вибач, я не знала, що іще робити, тому робила те, що він казав, — очі Ебіґейл застилали сльози і вони ж не давали профайлеру сфокусувати погляд, щоб прицілитися. Руки по-зрадницьки тремтіли, відмовляючись зробити щось настільки просте, як натиснути на гачок.

А тоді Ганнібал удруге розбив ту кляту чашку. Певно, Беделія мала рацію і його дійсно було не перемогти. Ґрем не міг цього знати і не мав шансу перевірити. Зброя випала йому з рук і єдине, про що чоловік міг думати — як урятувати Ебіґейл знову. Тільки от Ганнібал не був схожим на Ґаррета Джейкоба Гоббса у жодному із відношень, і, конкретно у цій ситуації, це означало, що він не схибив би із завданням удару. У дівчини не було жодного шансу вижити.

В Вілла, який поволі підвівся, нездатний стримати тремор в усьому тілі, також. Він чудово бачив, що у Лектера в руках ніж, але йшов до нього беззбройний. Якщо доктор не хотів допомогти йому упіймати Чесапікського різника, то принаймні ввічливим з його боку було б позбавити Ґрема страждань.

— Ти мав піти, — слабким, ніби ним роками не користувалися, голосом мовив чоловік.

— Ми не могли піти без тебе, — на противагу, тон Ганнібала залишався незворушним.

Чужа долоня лягла на обличчя Вілла і він прикрив очі: частково від тепла, що дарував такий контакт, а частково, бо знав, що буде далі. Не хотів бачити, як в погляді чоловіка з’явиться хижий вогник, що жеврів у кожному, але розгорався лишень тоді, як хтось забирав чуже життя. Він не любив це оманливе світло, що осяювало його обличчя, тож не хотів бачити його і на Лектеровому — зрештою, вони були лише віддзеркаленням одне одного.

Та минали секунди, а Вілл так і не відчув холодного леза в собі. Він запізно усвідомив, що міцні руки пригортають його до чужого тіла, а м’які губи торкаються маківки. Ґрем так і не віднайшов у собі сили випручатися із цих обіймів, лише плакав — довго і не стримуючи себе, наче немовля.

У певному сенсі, він і справді лишень народився, прийшов у цей світ ведений упевненими доторками надійних рук.