Просто заплющити очі

Ганнібал Лектер висів на гаку, прикріпленому до даху свинарника, у гамівній сорочці. Певне, те, що він вважав людей за парнокопитних тварин, зіграло з ним злий жарт.

Не я помістив його сюди, але міг наодинці з доктором насолодитися одним-єдиним моментом, коли я мав над Чесапікським різником більшу владу, ніж він наді мною. Навіть якщо позаду стояло двоє людей, готових убити мене за будь-який неправильний рух.

Наші погляди зустрілися — в обох чітким було розуміння того, що мало зараз статися. Ганнібал казав, що навіть йому важко мене передбачити, що ж, принаймні, у цьому він міг бути певен — я убив би його, щойно мав би нагоду.

Чоловік посміхнувся, бо вбити його означало підкоритися Мейсону Верджеру. Виродку, проти якого він так уміло спрямовував мій гнів. Більш того, це означало підписати собі самому смертний вирок.

Одначе Ганнібал Лектер не міг передбачити, що я таки розітну м’яку плоть на шиї гострим ножем. Умиюся його кров’ю, як Ахілл водами священної ріки Стікс.

— Що ти бачив? — і, як завжди, голос психіятра повернув мене до реяльности. Принаймні, до того, що ми обоє погодилися називати реяльністю.

Я міг би сказати, що на нас обох чигала небезпека. Уберегти його і себе від необережних рішень і упевнитися, що із Верджером буде покінчено.

А міг лише мовчки посміхнутися у відповідь, що я і зробив. І, майже очікувано, підвів очі, щоб натрапити поглядом на таку ж усмішку. Можливо, Ганнібал таки знав, ні, радше, здогадувався, що я не дам йому померти.

Натомість Мейсон Верджер, схоже, сподівався на протилежне. Відверто кажучи, я припускав, що йому знадобиться більше часу на те, щоб зважитися на це. І, мабуть, десь в глибині моєї душі жевріла надія, що мені дадуть спокій, принаймні один-однісінький раз. Іронічно, на мене чекав спокій, щоправда вічний. Правду кажуть, треба бути обережнішим зі своїми бажаннями.

Єдиним способом врятуватися було врятувати Ганнібала Лектера. У Бога чудове почуття гумору.

— Тільки обережніше. Ми не хочемо його знекровити, лише невеликий надріз, щоб додати… смаку, — я посміхнувся, замислившись, чи виникали колись схожі думки у Ганнібала стосовно його власних жертв. Доктор посміхнувся у відповідь, здогадавшись, що я також вловив у словах Верджера іронію.

Ганнібал Лектер висів на гаку, прикріпленому до даху свинарника, у гамівній сорочці. Не я помістив його сюди, але міг наодинці з чоловіком насолодитися одним-єдиним моментом, коли Чесапікський різник добровільно віддав мені владу над собою. Навіть якщо позаду стояла людина, що вважала, ніби мала владу над нами обома. Так, убивство — це акт підкорення, але лише на кілька митей, бо надалі душа стає вільною. А що значать кілька коротких митей у порівнянні з нескінченністю Всесвіту як у просторовому, так і у часовому розрізі.

Я хотів наостанок здивувати доктора. Для такої людини, як Ганнібал, неможливість прорахувати чийсь наступний крок була б достатнім покаранням. Для такої людини, як я, можливість хоч на мить доторкнутися до його губів була б достатньою винагородою.

Завжди уявляв, що для цього доведеться підвестись навшпиньки. Не зміг передбачити, що це відбудеться так. Але смак навдивовижу м’яких вуст я зумію вберегти у своїй пам’яті навічно.

— О, ну годі вже, — різкий голос Верджера розірвав і без того хистку й ефемерну ілюзію. — Чи ви там подумки перемовляєтеся? «Все гаразд, Вілле», — від того, як він пародіював глибокий і незворушний тон Ганнібала, виростало майже нестримне бажання вчинити безрозсудно. Я зустрівся поглядом із Лектером і лише сподівався, що той не здогадується про те, що я бачив. Хоча, можливо, це додало б йому мотивації.

— Стуліться, — дивно, але мій голос ніби долинав до мене згори та звучав із характерним для доктора присвистом. Поки я не зрозумів, що і справді — це він озвучив мої думки. — Усе справді гаразд.

М’якість його тону вражала, навіть якщо вона слугувала лише для того, щоб приспати уважність Верджера. Бо насправді ніщо не було гаразд.

Іноді мені здається, що час навколо завмирає. Бо як інакше пояснити те, що я встиг, дійсно встиг звільнити Ганнібала з гамівної сорочки. Спостерігав за тим, як міцні м’язи з’являлися з-під її тканини, ніби з кокона. А тоді відчув сильний удар по голові.

Я був майже вдячний Карло за те, що він змусив мене втратити свідомість. Я не хотів бачити, як Ганнібал убиватиме їх, хоча розумів, що цього не уникнути. Боявся побачити те, як дбайлива рука, завжди простягнута до мене в дружньому жесті, забиратиме чуже життя. Хотів лише заплющити очі й опинитися в иншому місці.

— Ганнібале…

— Доброго ранку, Вілле, — оскільки він м’яко посміхався до мене згори вниз, несучи моє напівпритомне тіло на руках, я не певен був, чи це реяльність, чи черговий витвір моєї уяви, тож не вигадав нічого кращого, ніж запитати:

— Уже ранок?

— Ні, на щастя, до світанку іще далеко. Як і до твого будинку, тож можеш іще поспати.

— Ти убив їх?

— Мейсона спіткала карма, якщо можна так висловитися, — це змусило мене остаточно прокинутися. Я більш ніж яскраво уявляв, що могло статися на тій фермі. Помітивши, що мені некомфортно, Лектер лише запитав: — Хочеш, щоб я тебе відпустив?

— Так, будь ласка, — ноги були трохи ватними, тож доктору довелося притримати мене за стан, але я цілком міг іти сам, тож затримати на тілі доторки чужих теплих долонь не вдалося.

— Розповіси, що ти уявляв тоді? Я ніколи не бачив, щоб твоє обличчя так змінювалося.

Зараз я міг розповісти, що уявляв на фермі Верджерів, бо між нами із Ганнібалом більше не залишалося секретів. Він міг бачити мене так само чітко, як і я його.

— Краще показати, — у посмішці Лектера було розуміння і трохи самовдоволення. — Дозволиш?

— Із радістю.

Я знову мав бути вдячним Ганнібалу за перший крок назустріч; за м’які та терплячі дотики губ, що допомагали мені відкритися, за теплі руки, що обіймали за талію і дарували, парадоксально, відчуття безпеки. За те, що не відпустив, коли я просто сховав обличчя, що аж пашіло, у нього на грудях.

— Я досі не можу повірити, що це насправді відбувається.

— Сильно відрізняється від того, що ти уявляв?

— Я думаю, ти знаєш.

— Краще? — його голос був трохи гордовитим, але я міг це дозволити, аби лише чути його так близько.

— Авжеж краще.

Удалині почувся гавкіт собак. Уїнстон першим прибіг назустріч. Хоч у будинку ще не горіло світло, але він радо вітав нас вдома.