“Як часто ми замислюємось про життя? Конкретно про наше , як ми живемо, як чинимо в тих чи інших ситуаціях, яку сторону вибираємо коли опиняємось в складній а інколи і небезпечній ситуації, і чи в кінці життєвого шляху ми не будемо шкодувати про те як витратили відведений нам час”:-Я наприклад не часто, а якщо говорити відверто то майже ніколи, адже життя винищувачки просто не залишає вибору, або права щось змінювати, обирати власний шлях, будувати, мріяти чи кохати. Ми живемо однією миттю, одним завданням, одним кінцем світу і ніхто не знає коли настане той момент коли все це стане останнім твоїм вчинком, останнім днем на цій землі.
Така доля чекала і на мене, в свої 21 рятуючи цей світ, я загинула… І ні мені не жаль, моє життя давно втратило сенс, сенс мого життя загинув, згорів на моїх очах рятуючи світ, світ який був жорстоким і несправедливим до нього, а він його врятував попри все…Але піти самотужки я не могла, Дон мала лише мене і я не посміла забрати її шанс мати хоч якусь родину, тому і чекала коли ж в кінці цього довгого поєдинку я вийду переможеною. Чекати довелось 3 роки, і ось черговий демон, що вибрався із пекла щоб влаштувати хаос на землі, переміг мене. Так просто і легко вирвавши моє серце із грудей, ніби воно чекало саме цього, ніби нарешті було щасливе, що покине цей світ, цю землю і це тіло.
Я мріяла про спокій, про небуття, і відпочинок, а ще хотіла щоб поруч був Спайк… так саме Спайк. Мої почуття до нього стали неочікуваними і для мене, хоча я просто не могла не закохатись в нього. Спайк був поруч, підтримував, допомагав і розумів як ніхто інший, він знав всі мої таємниці, бажання, бачив мою темну сторону і не відвернувся, продовжував мене кохати до останнього свого подиху. А я… дідько я так пізно зрозуміла свої почуття до нього, так пізно сказала йому, що кохаю його, а він не повірив. Я не виню його, я зла на себе, за наше життя я стільки разів робила йому боляче, принижувала його, не помічала, що навіть дивно, що він зміг прийняти мене такою і покохати, але на жаль не повірив в мої слова на останніх секундах свого життя. Я до останнього винила себе у його смерті, адже якби не я, він не ризикував би собою та залишився б живим. Проте вже пізно щось міняти, я мертва як і він.
“ Повітря… що ? Стоп, як це можливо, чому я знову дихаю? Чому навколо так темно і тісно? Я… в труні? Ну це не дивно я загинула і мене поховали, але чому я жива? Як це взагалі можливо? І чому мене знову повернули? Невже це знову Віллоу зробила ? Так потрібно вибиратись і вияснити, що знову вони накоїли, цього разу я їм цього не подарую, мені набридло жити, а вони раз за разом повертають мене. Чекати не буду, піду сама, не хочу і не можу сподіватись на випадок коли якийсь демон чи вампір вб’є мене”.
Вибравшись з могили, винищувачка не могла повірити власним очам, вона була не просто жива, вона була у минулому. Здогадатись було не важко, сукня, що була на ній, довжина та колір волосся такі ж як і тоді коли вона воскресла вперше. Виходить якщо її смерть перенесла її в минуле, то в цьому часі Спайк має жити, він живий. Вона добре пам ‘ятає цей відрізок часу, він зараз має бути з Дон, захищати її, виконуючи обіцянку, що дав їй. Він завжди був таким, чесним та відданим, благородним, їй так цього не вистачало. Підтримки та уваги, сил та натхнення, що він дарував. Тому якщо це правда, і він живий, цього разу вона все змінить, не втратить шанс бути щасливою та коханою і нехай бережуться всі ті хто захоче стати їй на заваді.