Серед яскравого сяйва Казуха бачить Суругу. Вона так близько, ніжно посміхається. Він не витримує, робить те на що ніяк не наважувався, і ніжно обіймає її.
Все різко потемніло, развалилось, наче розбите дзеркало. Почувся лише зловісний сміх Крул. Він його ніколи не забуде.
Все розчинилось.
***
Перед очима стеля. Була, але здавалось від часу трохи сіруватою. Все розпливалось перед очима.
— Казу-чан, Казу-чан!
Казуха чув, як радісно закричала жінка. Щось майже забуте відчувалось в тому голосі.
— Ваш хлопчик прокинувся, це справжнє чудо, вітаємо вас, але…
Чоловічий голос спочатко голос, а потім тихіше щось казав.
⟪Чудо? Ваш хлопчик?⟫ — думки хаотично виникають в голові та так само зникають в темряві.
***
⟪Це був все сон?Чи це не сон?⟫ — подумав Казуха коли дивився у вікно зі своєї палати.
Він соромився визнати, що не одразу впізнав маму і взагалі не міг згадати чим жив до коми.
⟪Лікарі кажуть що я надто швидко повертаюсь в норму. У мене взагалі враження ніби я просто заснув на тих подіях із зникненням Ясухари-чан і … і прокинувся вдома⟫, — розмірковував Казуха.
***
Казуха мовчки сприйняв розлучення батьків. Він не відчував старої дитячої образи, все замінено нав’язливими думка про одне: що з ним тоді відбувалося?
Він дійсно відчував себе одержимим тою загадкою.
Навіть до лімітованою манґи, про яку мріяв до того дивився спокійно, скоріш як на щось нове для читання.
— Синку ти… так змінився… — жінка закрила обличчя двома руками та не втрималась від ридані.
Казуха мовчки лагідно погладив її по голові. Повисла тиша, лише вітер шумів та цикади співали.