Canticum solis et lunae

— Слава Королю! — кричало багатотисячне військо Етвінелю, піднявши до неба закривавлені клинки. Їх, колись блискучі обладунки не переливались на сонці — вони були багряними, в кого пошкодженими, а в кого взагалі відсутні.

Дорога до Валії здавалась вічною. Жовтогаряче сонце Ґарсаду випікало плями загару на світлих шкірах загарбників, ніби стараючись хоч якось помститись. В розпалі серпня ця північна країна завжди була спекотною і не вибачала помилок.

В’язниця знаходилась під лівим крилом палацу, і була однією із найвіддаленіших точок, котру без потреби ніхто не відвідував. Тут перебувало не так багато людей, аби створювати шум, тож тиша була доволі звичною.

Вранці потрапити до управителя палацу було важким завданням. Той прокидався ще до сходу сонця і покидав покої, аби особисто контролювати більшу частину роботи, від якої залежить добробут і комфорт королівської сім’ї.

Після словесної суперечки з цілителькою, Дерфен не зволікав, розуміючи свою провину. Він знав, що жінка піде до управителя палацу, і той знову покарає його, як всі попередні рази. Однак цього разу чоловік вирішив вчинити хитріше і не дозволити старій лисиці потрапити до Своу швидше за нього.

Ніламу довелось докласти чимало зусиль, аби примусити важкі повіки нарешті розліпитись. Спочатку вони зовсім не слухали господаря, проте здались під його натиском, про що юнак одразу пошкодував — яскраве сонячне проміння з неймовірною точністю обпалило йому очі.

— Йому вже краще? — запитав Леон, беручи книгу зі столу, поправляючи широку подушку під спиною.

— Так, мілорде. Ровена сказала, що через тиждень він зможе взятись за роботу.

Темно-каштанове волосся дівчини було як завжди охайно підібране дерев’яною шпилькою і якщо уважно придивитись, то на її верхівці можна помітити старанно вирізьблену квітку. Зелена сукня ховалась під широким білим фартухом, у великій кишені якого вона носила різні ліки.

Тронний зал був серцем Білого палацу. Неймовірно розфарбована стеля завжди приковувала сотні поглядів, не залишаючи нікого байдужим. Якщо підняти очі догори, то на якийсь час можна заплутатись, не відрізняючи справжнього неба від чудової, тонкої роботи художників.

Нілам зустрічає вечір під дверима кабінету управителя стайні. Вони загрозливо нависають над хлопцем, ніби пророкуючи біду. Слуга, що привів його, тихо стукає, отримує дозвіл увійти, а тоді силою заштовхує юнака до кімнати.