Міцукі сама до останнього не могла повірити що сутність в скляній кульці жива і не галюцинація. У вільний час вона розглядала Йоккі, читала інформацію яка могла би якось це пояснити.
***
― Міцу-чан, ти сама не своя, ― Асуму вигнула брів, поки голос звучав занепокоєним.
― Асуму-чан, тобі показалось, ― Міцукі махнула рукою та поправила неслухняне темне волосся. Згодом опустила голову в книгу.
Асуму такі книги ототожнювала з нудним і невідомим по науці, просто бо подібне не цікаво. Донедавна Міцукі теж було нудно…
«Міцу-чан… тебе підмінили», ― з подібними думками, Асуму зітхнула.
***
«Йой… Якщо мої зміни дійсно такі різкі…То з цим треба щось робити, якось збалансувати», ― Міцукі задумавшись, покачала головою.
Міцукі відклала книгу та почала готуватись до сну.
«Ну, треба щось зробити. щоб засліпити увагу Асуму-чан. Я живу в соціумі, і повинна бути його частиною, аби ніхто не знайшов мій скарб», ― з посмішкою Міцукі заплющила очі.
***
Безкрайній простір, все немов в тумані. Серед нього з’являлись та зникали яскраві спалахи світла, немов блискітки на сукні.
«Оце мене накрив сон», ― подумала Міцукі.
― Бачу, тобі сподобалось, ― мовила невідома дівчина. Її голос звучав доросло та владно. Сріблясте волосся було дуже довгим, чолка падала на лівий бік і майже сяга брів.
― Ого, оце моя свідомість дивує, ― Міцукі озирнулась.
Невідома розсміялась. Після чого вона наблизилась та почала гіпнотично шепотіти у вухо.