Він відсторонюється, йде убік, просто упиваючись розпластаним тілом на червоних простирадлах. Як прекрасний Давид, що зійшов зі свого постаменту, дозволяючи не просто милуватися собою, а й торкнутися. Брови насуплені, відкриті губи, і, немов у збентежені, він зводить ноги разом. Чорна пов’язка на очах, сильні руки, на зап’ястях яких залишиться слід від жалючих змій… Це було надто прекрасним для нього одного.
Він не знав, коли це все почалося. Коли ступив не на той шлях, щоби досягнути виконання своїх бажань. Розуміння прийшло пломенистою блискавкою, яка осяяла туманне небо його думок, що принесло дивне відчуття.
Відгуки