розділ 16. ну ж бо, проковтни моє серце

Осінь точно не була улюбленою порою року Субіна. 

Осінь написана в мінорній тональності. Кожна мелодія, що розквітає на перевантажених вулицях міста, тужливо прощається зі жвавістю літа й пробуджує у слухачів сентиментальність.

Але на стежках вздовж Дорімчхона Сеул міняє свою подобу. Уздовж Дорімчхона Сеул вільний від пут бетонних джунглів, це святилище природи, що стає для осені полотном і запрошує прийдешню пору року розмалювати її зелень найнасиченішими помаранчевими та коричневими кольорами. Саме в цій частині міста, схованої від шуму, осінь уповільнюється до декадентського анданте.

Сонце висить низько в небі в полудень вівторка, грається в хованки в жовтих верхівках дерев. Утягнений у цю гру, Субін намагається не відставати від нього. Він вбирає його промені у свою шкіру, як губка, карбує це тепло в пам’яті, споряджається, відмовляючись здаватися настанню холодної зими. 

У його руках парує стаканчик із лате з соленим кленовим сиропом. Ще одне джерело тепла, яке він може втримувати на прохолодному вітру, який рішуче зриває пригоршню брунатного листя й пускає його в танок над землею. Субін розтягує губи в усмішці, дякує за ідеально солодкий напій баристі, хлопцеві, який теж дарує йому усмішку, настільки яскраву та м’яку для такого простиглого дня, що Субін мусить відповісти взаємністю. Хлопець поруч із ним ховає свій витончений ніс у щільно обмотаному навколо його шиї смарагдовому шарфі та нишком блимає кілька разів на Субіна.

– Дякую за це, хьоне, – хлопець показує на стаканчик у своїй руці, навколо якого стискаються його бліді пальці. 

– Нема за що, Хуні, – Субін знизує плечима, його погляд опускається до ноги Сонхуна, обережно перев’язаної та одягненої в чобіт – основної причини, чому він зараз ігнорує кількість калорій у цневиправдано дорогих осінніх напоях з кимось, хто потребує підбадьорення. 

Сонхун отримав стресовий перелом. Поширену серед фігуристів трамву. Звичний спосіб для нетерплячого, конкурентоспроможного хлопця, рішуче налаштованого повернутись на лід настільки скоро, наскільки це взагалі можливо, почуватись, ніби він вириває волосся зі своєї голови. Але тренер наполіг на перерві від тренувань, тож Сонхун не мав іншого варіантру, окрім як підкоритися, добре розуміючи, що тренер – це не та сила, з думкою якої можна не рахуватися.

Але співчутливий погляд та гарячий напій – це все, що Субін може запропонувати, коли його самого добиває внутрішня боротьба й душить сезонна меланхолія, що залишає слова зсихати на його язиці.

Мовчання виявляється найкращою формою терапії, коли хлопці крокують разом вздовж ріки, нездатні знайти причину заговорити у свого роду взаємному вдоволенні. У комфортній тиші чутно лиш звуки шурхання підошов по тротуару та невпинної течії вузької водойми. 

Коло ріки, споглядаючи приємніший бік Сеула, Субін стає свідком дива зміни пори року, завершення одного розділу й початку нового, сторінок, що лишились позаду, загубились у минулому. Поступилися новим, ще неторкнутим.

Оточений обличчями, які він бачить вперше й востаннє, Субін лише один з десяти мільйонів. Його наздоганяє почуття незначущості бути всього лиш піщинкою в морі піску. Це ненавмисний ритуал, за якого екзистенціалізм звивається під його шкірою, і Субін знову повертає собі владу над власним тілом, затримується, щоб глибоко вдихнути й видихнути це почуття.

І на четвертий видих він знову стає собою.

У тому, щоб грати в кішки-мишки з життям, є щось, на диво, гармонійне. 

Тож вздовж Дорімчхона осінь стає улюбленою порою року Субіна.

– Чи готовий ти морально до завтрашнього дня? – Сонхун посміхається кутком губ, і його посмішка ширшає, коли тінь розчарування падає на обличчя Субіна.

– О ні, ну навіщо ти нагадуєш мені про це? У мене був такий хороший день!

– Ти з усім впораєшся, – посміюється Сонхун.

– Ага, мені всього лише доведеться відчути іспанський сором, тому що начальник не знає свою норму в алкоголі, – скиглить Субін.

– Що як ти спробуєш не відставати від нього в чарках, гм?

– Ти що, знущаєшся? Хочеш, щоб у мене було алкогольне отруєння?!

– Розслабся, королево драми, – Сонхун легко штовхає Субіна в плече, – у тебе буде підтримка в особі мене.

 

 

———

 

 

Виявляється, під своєю підтримкою для Субіна на вечері зі співпрацівниками Сонхун мав на увазі те, що заб’ється в найдальній кут і буде поглядати на екран телефону під столом, хоча й нишком, підводячи час від часу очі, щоб уберегтись від допитливих поглядів.

Не те щоб Субін очікував, що його магічним чином врятують, адже він звик практикувати Хвешік*, невід’ємну частину будь-якої офісної роботи, і все ж дозвілля в якості обов’язку перестає бути дозвіллям.

Субін подумки невдоволено бурчить.

Подумки, тому що сидить прямісінько поруч із босом, гучність голосу якого міняється з кожними трьома рюмками соджу, обличчя ще більше червонішає, а краватка на його товстій шиї послаблюється.

Він перехиляється через стіл, щоб перекричати шкварчання грилю та шум ресторану в його найоживленішу годину. Коли чоловік помічає Субінову порожню склянку, що стоїть забута в стороні, він клацає пальцями секретарці, яка незграбно поспішає налити зміст пляшки соджу “Джинро” в зелену рюмку.

Субін підносить її до губ і, прикриваючи рот іншою рукою, осушує одним ковтком, після чого грюкає склянкою по столу, гучний звук дзвенить у його вухах. 

У кутку довгого столу Сонхун, який здається лише частково залученим в обговорення, уникає погляд начальника, ховаючись за колегами. 

Легко бути стажером.

Від стажера не очікують, що він обговорюватиме робочі питання з іншим робітником напідпитку.

Стажер сором’язливо лишається в тіні своїх колег, його очі прикуті до екрану, на його губах грає легка посмішка, а мова тіла ясна, як божий день. Він з кимось переписується.

Почуваючись дещо дивно, Субін намагається вилучити все зайве з центру своєї уваги, щоб його радар розпізнавав лише сп’яніле начальникове базікання, у якому він ухоплює згадки власного імені. 

– Субін-щі справді чудове доповнення до нашої компанії, – хрипить начальник нікому конкретному, водночас поплескуючи Субіна по плечу, щоб підтвердити свої слова. 

– Дякую, пане, – відповідає Субін, але нітиться.

Він тайком кидає погляд на секретарку, чий вираз обличчя кривиться у свого роду вибаченні, ніби вона несе відповідальність за його зніяковіння від п’яної похвали боса.

Так, у його начальника є тенденція пиячити на застіллях із працівниками, і так, йому доволі важко контролювати своє споживання алкоголю, проте Субін все ще глибоко шанує чоловіка за його непорушну впевненість у своєму ремеслі. 

І це саме те, що розпалює вогник занепокоєння від думки про їхню приватну розмову, заплановану на завтра.

Субін переводить погляд назад на Сонхуна.

Зрештою, коли його очі починають пропалювати дірку в молодшому хлопцеві, той відриває очі від об’єкту своєї уваги, щоб відповісти Субіну знизанням плечей та виразом обличчя з питанням «Ну що?!» на ньому. 

Тому Субін закочує очі без задньої думки й повертає увагу до своєї тарілки з наміром більше насолоджуватись вечором. 

Хоча коли секретарка оголошує про те, що на сьогодні вони закругляються, Субін не може не радіти й вітає своє бажання дозволити холодному повітрю попіклуватися про його обважніле тіло за межами ресторану. Це пробуджує дивне почуття умиротворення навіть при вигляді того, як прямо на його очах їхнього боса затягують в таксі й увозять додому.

Вулиці дихають оновленним життям. Місто ніколи не залишається один на один з темрявою навіть у пору року, призвичаєної до неї. Крізь нічну пітьму світяться вуличні знаки, кожний з яких Субін зчитує, як знак для себе, персональний прямий сигнал. Знамено стрибка в невідомість вже на кінчику його язика.

 

 

———

 

 

– Я збрехав би, якби сказав, що радий, Субін-щі.

– Мені дійсно шкода, якщо це спричинить якісь незручності, пане.

– Ні-ні, – начальник піднімає руку, у його очах немає жодної ознаки помутніння з минулого вечора, – не звалюй на себе таку відповідальність.

Субін кусає внутрішній бік щоки.

– Молоді люди, як ти… – продовжує він, випрямляючи спину на робочому кріслі та спираючись ліктями на темну дерев’яну поверхню офісного столу, – вони бояться осідати на одному місці.

Субін стримує контраргумент. 

Він прийшов сюди не для того, щоб сперечатись.

Він прийшов сюди, щоб подати у відставку.

– Тому що стрибати з однієї роботи на іншу – це легко. Що дійсно важко, так це присвячувати всього себе одній справі. 

Монолог завершується, і самовпевненість, якою озброївся Субін, здувається, як повітряна кулька від голки. Реакція роботодавця на його заяву про звільнення за два тижні виявилась не такою, як очікував Субін. Його в якомусь сенсі поставили в незручне становище, але не як ганебного робітника. Радше як безпомічну людину, яка недбало ставиться до чітко викладеного плану свого життєвого наставника. 

Але Субін прийшов сюди не для того, щоб давати задню.

І залишилось ще дещо, про що він хоче запитати. 

– А як щодо… – Субін прочищає горло, тягнути час, щоб сформулювати речення, – як щодо моєї рекомендації?

Він наважується подивитися начальникові в очі, нагадуючи собі, що він доросла людина, а дорослі люди не ухиляються від прямолінійності. 

Не дивлячись на гіркоту, яку Субін відчув у тоні його боса раніше, на обличчі чоловіка з’являється легка посмішка.

– Вважай, що вона готова.  

 

Щиру радість у робітників викликає лише обідня перерва.

Субін усамітнюється в їдальні з наміром зробити собі чашечку кави.

Так, можливо, він і уникає того, щоб хоч якось покласти кінець нескінченним розпитуванням своїх колег про його загадкову розмову з начальником. Але Субін не відчуває, що готовий говорити про це.

Незабаром у поле його зору проникає Сонхун та одаровує його поглядом, у якому немає нічого від терплячості, з якою Субін помішує свою каву.

– Ну що? – питає Сонхун, розпливаючись у знайомій Субіну посмішці.

– Це мої останні два тижні тут.

Він відчуває, як іскра в його грудях знову розпалює полум’я.

Сонхун здіймає брови й киває головою, обдумуючи почуту інформацію.

– Ти дійсно збираєшся це зробити.

– Саме так.

– Ти впевнений?

Те саме питання Сонхун ставить Субіну два з половиною тижні потому в його тепер пустій квартирі.

Бути впевненим – це почуття, що базується на інтуїції.

І без постійних підбурювань інтуїції Субін не стояв би зараз тут в очікуванні наслідків своїх рішень. 

Він кидає погляд на Сонхуна, який, як йому здається, щиро намагається відстежити хід Субінових думок.

Це кумедно, що Субін ніколи собі не уявляв, що матиме цю розмову зі своїм колишнім хлопцем під час спроб останнього запропонувати свою допомогу зі збираннями речей. Стажування Сонхуна в тій же компанії, де працює Субін, було простим збігом, або ж Субін все ще думає так, враховуючи їхнє швидке повернення до попередніх приятельських стосунків та їхню обіцянку про перемир’я. Хоча спочатку було трохи ніяково, вони змогли прийняти той факт, що їм доведеться працювати разом, а пізніше з’ясували, що утворюють чудову команду, доповнюючи погляди один одного різними баченнями одного концепту.

Не те щоб вони були друзями. Але й не те щоб вони не були друзями. 

Вони обидва існують в тих же бетонних, часто грізних джунглях Сеула, у яких необхідно мати знайоме обличчя, щоб підтримувати психічне здоров’я в нормі.

– Я впевнений, – запевняє Субін.

– Бляха, мені б бути таким зацикленим на комусь.

– Ой, хто б казав, я бачив, що ти переписувався з кимось на корпоративній вечері, – Субін грайливо посміхається, штурхаючи Сонхуна ліктем. – І хто ж це був, га? 

Обличчя Сонхуна наливається фарбою, від чого посмішка Субіна тільки ширшає.

– Ніхто!

– Ну звісно, так я тобі й повірив, – сміється Субін, якого явно веселить зніяковілий стан іншого хлопця. – Ти посміхався телефону весь вечір!

– Агх-х, просто для мене так дивно говорити про це з тобою! – Сонхун ховає обличчя в долонях.

Субін продовжує витягувати інформацію з Сонхуна, поки він не колеться.

– Ладно, коротше, хлопець, з яким я спілкуюсь… – Сонхун зітхає в поразці, але на його обличчі з’являється легка усмішка, яку йому не вдається приховати, – його звати Джейк. Але це все, що я можу тобі сказати!!

– Оу-у-у, Джейк!! Іноземне ім’я! Ти підчепив на гачок іноземця! 

Субін продовжує дражнитись, а обличчя Сонхуна продовжує червонішати, поки останній не переводить тему на перше, за що зміг зачепитися, і показує на сумки Субіна, пропонуючи допомогти донести їх на перший поверх.

Нове почуття наростає разом з нервовим дрожем у Субіновому шлунку.

Можливо, воно доволі дивне.

Колишній хлопець проводжає його до автобуса, і руки вже сверблять від бажання розгорнути початок нової історії.

Можливо, це почуття дивне.

Можливо, за цією дивністю ховається азарт.

Але це перші почуття, які за багато місяців здаються реальними.

 

———

 

 

Усе саме таке, яким його запам’ятав Субін.

Скриня зі спогадами про його найулюбленіші речі в серці його рідного міста.

Коли Субін стоїть біля “Феї зерен”, перед його очима малюється чітка, незворотня мить, наче сцена зі старого фільму з дитинства.

Він заходить до кафе. Скрині зі спогадами, яка трепетно зберігає в собі всі його частинки. Маленький хлопчик, норовливий підліток, юнак в пошуках істини – усі вони збираються разом, і Субін вітає кожну версію себе: і минулу, і теперішню, і майбутню, на пошуки якої він прийшов сюди.

Оповитого гірляндами у вигляді рослин, що парять над ним, Субіна, як і вперше, знову охоплює атмосфера таємничості. Він чує притишені розмови в наметах, більшість з яких зайняті зніченими підлітками, чує, як вони обговорюють щось пошепки, наче бубонять магічні заклинання, затишно влаштувавшись у наметовому містечку. Субін також помічає, як відблиски неонового, глибокого аметистового світла танцюють танго на блискучій поверхні барної стійки.

Це місце живе. Битком набите людьми. Це оживлений ліс прекрасних створінь, який гостинно допомагає їм знайти прихисток у своїй оновленій красі.

Субін знаходить себе в кожному куті, у кожному неоновому миготінні, у кожному зайнятому намету, у кожному зашарілому підлітку та в кожній ноті пісні жанру соул, що лине з колонок.

Поки він не помічає його.

Чхве Йонджуна.

Центр сили тяжіння.

Який приймає замовлення за стійкою з промінчиками, що граються на його обличчі, та усмішкою, яка тягнеться вверх до його шоколадно-карих очей-півмісяців, обрамлених прямими чорними пасмами. Чистий темно-зелений фартух оперізує його фігуру, його гарне тіло з величавою поставою та щирою усмішкою, у той час як він перехиляється через стійку, щоб краще розчути замовлення літньої пані.  

Йонджун.

У центрі Субінової заповітної скрині зі спогадами. Це як перерити все в пошуці того самого найм’якшого шарфа, який ти обожнював у дитинстві, щоб зрештою знайти його під своїм ліжком, де він пилився в коробці речей, які завжди несли в собі особливу для тебе цінність. Це як піднести той шарф до носа й виявити, що він завжди мав особливий запах, завжди лежав прямо під твоїм ліжком, хоча після років невгамовних пошуків ти почав вірити в те, що так просто й швидко втратив свого улюбленця серед улюбленців.

Йонджун.

Пункт призначення невтомної подорожі, яка закінчилась там же, де почалась. 

Субінові ноги прикипають до землі його рідного міста, де вперше зародилось кохання. Єдине кохання, яке виявилось незмінною, безмежною силою.

Коли він наближається до стійки, Йонджун помічає його. Усе всередині Субіна скручується, коли він вбирає кожну емоцію, що грозиться пробитися крізь незворушний вираз обличчя Йонджуна. Але поки в лисячих очах палахкотять невгамовні іскорки, решта його обличчя випромінює проблиски всього колеса емоцій Плутчика.

– Суб…що…що ти… – Йонджунова усмішка гасне, коли приходить Субінова черга робити замовлення. Очі старшого мечуться по його обличчю.

– Я хотів би одне капучино, будь ласка, – промовляє Субін настільки впевнено, наскільки на це здатен.

Кілька секунд Йонджун залишається нерухомим. Субін спостерігає за ним, як за грою, зацікавлено та обачливо, жадаючи разом з тим дослідити поглядом людину, яка займає його думки кожну мить його життя.

Йонджун струшує з себе заціпеніння. Він вже збирається обернутися, щоб приготувати замовлення, коли Субін витягує зім’яту записку з карману джинсів та просовує її до Йонджуна по мармуровій стійці, благаючи свої пальці не тремтіти. Йонджун застигає на місці, витріщаючись на крихітний папірець, що лежить на стійці. 

Раптово за спиною Йонджуна виникає метушня, у момент якої Субін забуває навіть вдихнути, і з кухні виходить Кай, тепер з платиновим блондом, що спадає на його очі, та лінивою усмішкою. Слідом за хлопцем вивалюється Бомгю з рум’янцем на щоках та в заплямованому білому фартуху, міцно зав’язаному навколо його спортивної фігури.  

Субіна пробирають дрижаки через компанію, що з’явилась як грім серед ясного неба, але перед тим, як Кай зміг відкрити рота й видати радісний писк, Йонджун хапає записку зі стійки й міцно стискає її в кулаці. 

– Субіні хьоне! – вигукують обидва хлопці в унісон, і як тільки вони подаються вперед, щоб повиснути на Субіні, їх зупиняє Йонджунова рука.

– Хлопці, я ж сказав вам бути тихішими, – утихомирює він друзів, киваючи в бік відвідувачів, які, здається, не звертають жодної уваги на шум.

Бомгю з Каєм хихотять і тікають від бурчання старшого назад на кухню, тож Субіну лишається тільки здогадуватись, чим вони там займаються.

Він отримує відповідь на своє питання, коли Йонджун знову підводить очі, щоб зазирнути в Субінові.

– Камал допомагає Боммі з випіканням торта з нагоди повернення Техьона. Бомгю хотів влаштувати сюрприз своєму хлопцеві, але те, що вони використовують кухню «Феї зерен», має залишатись у секреті, – тихо пояснює Йонджун.

Субін сумував за його голосом. Сумував настільки сильно, що єдина відповідь, на яку він здатний, це мовчазний кивок.

Ніхто з них більше не промовляє ні слова, повітря ніби стає важчим, і тиша болісно вчіплюється в Субінове горло. 

Усе, що відбулося між ними, усе ще нагадує про себе, вибиваючи повітря з його легень в огшуливому мовчанні.

Його увагу повертає папірець, який Йонджун розтискає в руці, і через прилив знервованості Субін поспіхом прямує до наметів, забирається в один з них та очікує на свою долю, за звичкою хрускаючи пальцями.

Він повертається думками до слів, які нашкрябав у записці, і того, як напружено він думав і кілька разів міняв думку, перед тим як нарешті щось написати.

 

насправді я прийшов не заради капучино

зустрінемось у наметі після закриття

 

Тому Субін чекає, оточений бежевою тканиною, дозволяючи своєму капучино охолонути, нездатний навіть зробити повноцінний ковток. Тривога закипає в його нутрощах, ніби він тримається за поручні свого сидіння на американських гірках, що от-от зрушиться з місця.

Субін сидить в очікуванні, поки сонце сідає за небокрай, не прощаючись, поки оживлені балачки стихають та замінюються на безперервний білий шум його думок. Субін сидить в очікуванні і збирає частинки себе. Усі частинки, які він розкидав по “Феї зерен”, уламки пам’яті, шматочки розтрощеного в аварії корабля, які він досі носить коло серця й плекає ночами, коли його поглинає непроглядна темрява.

Утім.

Зараз він знаходиться тут і має на це свою причину.

Та сама причина просовує голову всередину намету, і один бік обличчя хлопця одразу підсвічується м’яким помаранчевим відтінком, який проливає невелика лампа.

Йонджун сідає навпроти Субіна й потопає в подушках, схрестивши ноги. Він вже скинув з себе свій фартух, залишившись лише в білій сорочці та вільних брюках. Хоча кожний його рух здається розрахованим, він також володіє тією непохитною, властивою йому аурою невимушеності. Його очі бігають туди-сюди, виражаючи таку невпевненість, що Субін не знає, як послабити хватку цієї мови тіла на ньому.

Йонджун зупиняє свій погляд на Субіні. А Субін спалахує в миг ока, немовби сірник, його охоплюють язики полум’я, які ніскільки не слабшають під таким поглядом старшого. Це закон природи, якому Субін ніколи не міг чинити опір.

– Приїхав у гості? – бурмоче Йонджун питання, ніби це гірка пігулка, яку важко проковтнути.

– Насправді не зовсім, ем-м–

– Субіні, чому ти тут?

Яке чудове питання.

Йонджун випалює його без задньої думки. Але Субін провів кожну секунду останніх чотирьох місяців у Сеулі шукаючи відповідь на це “чому”. Причину бути там, де він зараз сидить, у Йонджуновій “Феї зерен”, яку вони вдвох повернули до життя. І, зрештою, Субін опинився в бібліотеці причин, жодна з яких не була достатньою, щоб об’явитися з білим прапорцем на порозі хлопця, чиє серце він, імовірно, ранив.

Пальці Субіна тягнуться всередину його сумки через плече, що лежить поруч із ним.

Це єдине “чому”, яке він привіз із собою. Гідне, раціональне, виважене “чому”.

Він дістає аркуш у файлику та простягає його Йонджуну. Вважає це достатньо вичерпною відповіддю на питання, що повисло в повітрі.

Йонджун уважно розглядає файл, щільно стиснувши губи.

– Це…це твоє…резюме? – дивується Йонджун, перевертаючи аркуш з одного боку на інший. 

– Я хочу тут працювати.

– Що, перепрошую?

Субін облизує губи й складає разом руки, які до цього моменту в’яло покоїлись на його колінах. 

– Вважай це моєю заявою на прийняття на роботу, – проголошує Субін і спостерігає за сум’яттям Йонджуна, що посилилюється ще більше.

– Але ти…але в тебе є робота. У Сеулі, – Йонджун хмуриться.

– Я звільнився з неї.

– Ти звільнівся?

– Так, я звільнився.

Залягла тиша, непорушна й задушлива, у якій Субін чує кожний свій подих.

– Чому? – питає тоді Йонджун.

Ось і воно.

Ще одне “чому”.

І ще одне пояснення, на цей раз позбавлене раціональності, окрім бездушності Сеула та безсонних ночей Субіна, коли єдиним, що він міг бачити в усіх та всьому, був Йонджун.

Це і є те саме “чому”. Тому що після чотирьох місяців, коли Йонджун був у всьому – у добрій посмішці незнайомця, гарних і вмілих руках баристи та волоссі водія “Веспи”, яке розвивалось на вітру, Субін дивиться на нього реального. На оригінальну картину серед суцільних підробок. 

І він більше ніколи не хоче відводити очі.

Вони сидять у наметі, побудованому чотирма руками та довірою, у наметі, який вистояв випробування часом. І це єдина істина, яку Субін коли-небудь пізнавав серед усіх інших істин цього світу.

–  Думаю, я міг би статися тобі в нагоді… – з трудом починає Субін, кривлячись через те, як це звучить, – такий робітник, як я, міг би статися тобі в нагоді.

У очах Йонджуна з’являється незадоволений блиск.

– Ми можемо робити це разом, разом управляти кафе, – швидко й тихо додає Субін, і боїться, щоб його слова не здавались надто наївними.

– Субіні.

Субін скрегоче зубами, очікуючи удар від того, що Йонджун скаже далі. Але той лише слабко зітхає.

– Я не можу, – Йонджун опускає очі. – Я сказав тобі це тієї ночі і скажу це знову. Субіні, я не можу…

Продовджуючи крізь різкий біль, Субін протяжно видихає.

– Чому?

Їхні слова губляться в морі цих “чому”. Це “чому” плещеться в очах Йонджуна, наповнюючи їх смутком.

Має бути якась причина. Має бути хоч щось.

І це “щось” бореться, щоб вирватися з Йонджуна. 

Субін придивляється до цього “чогось” з такою допитливістю, яка зовсім йому не притаманна.

Довгий час Йонджун нічого не відповідає. Субін поставив би питання знову, якби не помітив, як те саме “чому” все ще пробивається крізь непорушний вираз Йонджунового обличчя, а його руки стискаються в кулаки. Тому Субін дозволяє йому відповідати одразу. Він бачить, як ця відповідь формується і одразу ж вмирає на губах Йонджуна стільки разів, що він не встигає порахувати, коли старший розтуляє рот, щоб заговорити, але не може довести свою спробу до кінця.

Але коли Йонджун нарешті знову зустрічається з поглядом Субіна, він вже не такий, яким був ще мить тому.

Там, де зсутулилось доросле тіло Йонджуна, тепер сидить хлопець у своїх квітучих підліткових роках. Це той хлопець, який стоїть коло Субінового дому, сховавши руки в карманах своїх джинсів, з нетерпінням очікуючи, коли молодший вийде надвір, чекаючи на свого партнера по чому-небудь, що він захоче начудити на цей раз, тільки угледівши перші провісники весни. Це той хлопець, який миттєво розтікається в усмішці, як тільки бачить Субіна. Це той хлопець, який усю ніч скоче по Субіновій спальні, кружляє від нового заряду енергії, що циркулює по його тілу, і викликає в Субіна напади сміху, які той потім намагається приглушити рукою, щоб створювати менше шуму в пізню годину. Це той хлопець, який дарує Субіну його перший поцілунок, дозволяючи йому дізнатися, що означає інтимність, заспокійливо притискаючись своїми губами до його губ, від чого щоки разом із нутрощами Субіна безупинно палають.

І на якусь мить Субін вірить, що час зовсім і не минав.

На якусь мить Субін вірить, що вони розігрують альтернативну шкалу часу, за якої роки розлуки зтерті, він ступає всередину “Феї зерен”, як у будь-який інший день, і бачить того Йонджуна, якого ніколи не переставав бачити, від якого ніколи не відводив очей.

Ось і він, хлопець, якого він не бачив стільки років.

Ось і він. Соулмейт Субіна.

Йонджун робить ще один вдих. На цей раз останній.

– Тому що я не можу перестати бути закоханим у тебе, – шепоче він.

Ці слова злітають з його вишневих губ, вириваються на волю.

Вони посилають сигнали кожній фібрі Субінової душі.

Але Субін не видає жодної реакції, не ризикуючи вірити, що він розчув усе правильно.

– Саме тому… – Йонджун проводить пальцями, що тремтять, по своєму волоссю, – с-саме тому я не можу…я не думаю, що можу знаходитись поруч із тобою. Я думав, що зможу…я думав, що ми зможемо дружити, навіть якщо мої почуття до тебе ніколи не будуть взаємними. Але, Субіні, це розриває мене на частини. Це розривало мене на частини роками.

Приголомшений, Субін німо розтуляє рот, його кінцівки все ще нерухомі, а почуття неясні, і єдині дві речі, які вхоплюють його вуха, це неочікувані слова Йонджуна та шалене калатання серця, яке грозиться от-от вирватися з його грудної клітки й вибиває Субіна з рівноваги 

– Я хотів би сказати тобі раніше, я хотів би не ускладнювати нічого своїми почуттями. Я дійсно хотів би не…не закохуватись до нестями у свого найкращого друга, але…але це було необоротно, це просто…сталося, і мені так шкода, Субіні, так, так…

Голос Йонджуна ламається.

Сенс його слів усе ще поступово доходить до Субіна, змушуючи відчувати пульс кожної вени в його тілі.

Не може бути.

Він не може повірити своїм вухам.

Це не може бути правдою.

Такої сцени просто не існує в Субіновій колекції ментальних любовних листів для Йонджуна. Його першого та єдиного невзаємного кохання, трагедії, підсиленої ним найбільш яскравими в його словниковому запасі епітетами. Краси, надто тендітної, щоб хтось її отримав. 

Тому він не міг–

Не міг бути на зворотному боці сценарію весь цей час.

Це вражає Субіна до гіпнотичного стану, ніби він зустрічає саму свою сутність, якій ніколи не вдавалось дістатися затоки його знань.

І саме в цей момент у Субіна в голові щось клікає.

Саме в цей момент усе стає реальним.

Коли мурахи пробігають по його шкірі, вібрація рівномірно та ідеально проноситься вздовж усього його тіла, пробуджуючи під грудьми почуття, яке ніколи до цього не було йому знайомим. 

Йонджун кохає його.

Йонджун закоханий у нього.

Йонджун починає вислизати з намету, коли не отримує жодної відповіді, але інстинкти Субіна виявляються швидшими.

Кожною клітиною свого тіла він бажає вірити Йонджуну, не прокидатися від цього гарячкового сну. Кожною клітиною свого тіла Субін бажає перевірити, побачити, повірити.

Він перехиляється, щоб вхопитися за руку Йонджуна, меншу й теплішу в його власних руках. Це ошелешує хлопця, і він стріляє своїм блискучими очима в Субінові, шукаючи в них рушій.

Уповільнений та онімілий, Субін може довіритись лише своєму тілу. Рукою, якою Субін тримається за Йонджуна, він тягне старшого хлопця на себе, і хоча цей ривок дуже слабкий, Йонджун легко піддається. Він дозволяє Субіну піднести свою руку до його грудей, з яких серце молодшого відчайдушно намагається вирватись, дотягнутися до торкання Йонджуна.

Обережно й дедалі більш ніжно Субін залишає Йонджунову руку на своїх грудях. Прямо там, де його серце наполегливо гупає об грудну клітку.

– Т-ти відчуваєш? – чує себе Субін.

Гаряча долоня Йонджуна завмирає на його грудях.

– Воу, – видихає він у відповідь, його очі, спрямовані на обличчя Субіна, мерехтять, а власне обличчя почервоніле й здається задоволеним.

– Воно божеволіє, – муркоче Субін, сподіваючись, що Йонджун теж це виявить, відчує його серце під подушечками своїх пальців. Він бачить, як Йонджун розсіяно киває, від чого голова Субіна також іде обертом. 

Ніби повітря, яким вони обидва дихають, вдаряє прямо в їхні голови.

Субін підбирає кожне слово, як квітку з поля, яке роками цвіте у своїй величі, поки букет не стає єдиним витвором мистецтва.

– Усе це через тебе.

Йонджунові вуста розтуляються. 

Його очі широко розплющені, як у дитини, не настільки наївної, щоб вірити в диво.

Але силове поле магнетичного тяжіння набуває форму хлопця в крихітному просторі намету, зухвало схиляючи Субіна ринути до Йонджуна, володаря тяжіння.

Для сили цієї невпинної тяги Субін всього лише простий суб’єкт.

Він неспішно подається вперед і чує, як Йонджун затамовує подих.

Тяжіння вибиває повітря з Субінових легень.

Тяжіння садів, у яких кишить життя, нетлінного вогню та зливи, що дарує свободу.

Субін продовжує помалу нахилятись, повільно скорочуючи відстань, і кожний подоланий сантиметр стирає рік, один за одним, сантиметр за сантиметром, рік за роком. Поки він не зустрічає Йонджуна із сьогодення.

Коли вони зустрічаються, їхні лоби злегка зіштовхуються. Їхні носи стикаються. Вони вдихають одне й те саме важке повітря, їхні губи розділяють лічені сантиметри. І кожний гарячковий видих Йонджуна стає Субіновим. Подихи повітря вдаряють по його губам, і він майже може відчути їх на смак, майже може всотати їх, може уявити, як це яскраве відчуття збігає по його хребту, немовби рідина.

Вони дихають один одним на самій межі, нищачи нестерпну відстань, що залишилась між ними.

Але на цій межі народжується гармонія, яка вже розпрямляє свої крила, натяк на промінчик надії, шо переходить у сліпуче світло.

А потім Субін починає рахувати.

Він хапається за секунди перед довгоочікуваним піднесенням. 

П’ять

Роки розлуки.

Чотири

Місяці з моменту, коли вони востаннє були так близько.

Три

Стукання в двері один одного.

Два

Кілька нещасних сантиметрів між ними.

Один

Останній вдих–

– Чи можу я поцілувати тебе? – шепоче Субін в Йонджунові губи.

– Будь ласка–

Слова стихають, коли їхні губи дотикаються.

Це торкання обережне, ледь відчутне, і на якусь мить вони завмирають, як і все навкруги.

А потім Субін починає рухати губами. Повільно. Неспішно. Пристрасно. Зваблений розтягнути насолоду. Він хапає нижню губу Йонджуна, і в його животі ніби пробуджується усе багатство дикої природи.

Це відчуття наростає, коли Йонджун відповідає на кожний поцілунок, доводячи свою відданість ніжними, несміливими цілунками та слабкими звуками задоволення.

Субін піднімає руку, щоб охопити долонею Йонджунову щоку, поглиблює поцілунок, нахиливши голову, та впивається солодкою звабою не поспішаючи, не біжучи наввипередки з часом. Знаючи, що він має весь час у світі для того, щоб дослідити вишневі губи й почуття, яке злиття з ними запалює в ньому. 

Це знання наповнює його світлом, і він відривається від землі, парить над нею.

Субін під кайфом вперше за своє тверезе життя.

Але потім він відчуває вологу на своїх щоках. Це спускає Субіна з небес, принаймні його тіло, оскільки головою він все ще був у хмарах.

Субін обережно розриває поцілунок і відхиляється достатньо для того, щоб розплющити очі та поглянути на старшого хлопця.

Від того, що він бачить, усе всередині нього перевертається догори дригом.

Йонджун плаче.

Його очі міцно заплющені, на щоках помітний рум’янець, але по обличчю нестримними потоками течуть сльози, і його груди піднімаються й опускаються від схлипувань, які він намагається приховати.

Субін злегка торкається своєї щоки, мокрої від Йонджунових сліз.

– Якщо я…якщо я у-ущипну себе, я п-прокинусь? І…і ти з-зникнеш ? – тихо схлипує Йонджун.

Субін відчуває, ніби в самий центр його серця щосили встромляють лезо.

Йонджун питає, боїться, відмовляється розплющувати очі, щоб його жахлива теорія не підтвердилась.

Тому Субін бере Йонджунове обличчя у свої долоні, збираючи ними його сльози, насолоджуючись відчуттям від того, що він тримає хлопця у своїх руках.

– Гей, гей, хьоне, подивись на мене, – кличе його Субін притишеним голосом, добиваючись того, що Йонджун нарешті розплющує очі. – Я реальний, це…усе це реальне, нічого не зникне.

Йонджун важко ковтає, чіпляючись руками за Субінові, що охоплюють його щоки, у відчайдушному пошуці реальності.

У Йонджунових блискучих очах Субін намагається відшукати спосіб довести.

– Я люблю тебе, – шепоче йому Субін, і в його голові паморочиться від того, наскільки легко ці слова сходять з його язика. – Я закоханий у тебе, хьоне.

– С-справді?

– Так. Так. Сто разів так. Я люблю тебе, я закоханий в тебе. Був закоханий у тебе весь цей чортів час, хьоне. 

Щоразу, як Субін це каже, щоразу, як він закріплює своє зізнання, це лише посилює його сп’яніння. 

Йонджун знову припадає до Субінових губ, нетерпляче, але до неможливості чуттєво. Вони знову тонуть один в одному. Їхні губи настільки ідеально поєднуються, ніби були створені для цього. Йонджун усміхається в поцілунок, і Субін ніколи не відчував нічого кращого за це. Магнетичне тяжіння здобуло перемогу.

– Ти серйозно хочеш тут працювати? – запитує Йонджун після того, як вони неохоче відриваються один від одного.

– Так.

– Думаєш ми…думаєш ми могли б робити це…разом? – Йонджун надзвичайно обережно виголошує цю пропозицію, уважно вивчаючи відчуття обіцянки. Але куточки його губ все одно повзуть вгору.

Субін почувається п’яним.

– Ми з тобою все одно нерозлийвода, хьоне.

 

Сонце сідає, і хлопці вимушені повернутися до реального світу.

Йонджун хапається за волосся в момент паніки, белькочучи щось про те, що забув зачинити кафе. Бурмочучи щось про необхідність навідати Бомгю з Каєм.

Але насправді він все ще сяє. Приводить до ладу свою голову, що йде обертом, та сп’яніло повертає їх обох на землю.

Субін знає.

Субін почувається так само.

Тож перед тим, як Йонджун спішить покинути намет, він востаннє повертає голову, щоб обдарувати Субіна поглядом.

І старший хлопець розпливається в усмішці, що випромінює надзвичайність, яку він зберігав до цього моменту під сімома замками, нарешті вивільнюючи її.

І Субін знову бачить Йонджуна вперше.

[кінець]

 

*Хвешік – популярний вид застілля в Південній Кореї, характерний зокрема для організацій та підприємств.