Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Написавши два розділи про Тора, я усвідомила, що просто мушу його відкомфортити.
Небо над Новим Асгардом — синє, мов очі Громовержця. Око. Одне. Те, що вціліло. Інше — подароване Ракетою — кольору темного елю чи мореного дубу. Чуже, незвичне на знайомому здавна обличчі.
Та й обличчя чуже: спокійне, відсторонене і холодне.
— Життя було несправедливо жорстоке до тебе, брате…
— Схоже, пива було забагато.— Тор чухає давно немиту потилицю і відвертається, вступивши порожній погляд в синє небо на головою.
Локі знає це місце, бачив його на відео у в’язниці УЧЗ. На відео подій з його життя. Тут пішов у Вальгаллу Одін ,сюди зійшла Гела.
Тут Одін назвав його сином…
Сюди Тор привів тих, хто вцілів в Асгарді і після зустрічі з Таносом.
Сюди Тор приповз зализувати рани. Надто глибокі рани надто страшних втрат…
— Коли ми були дітьми, ти марив битвами. Ти перемагав в усіх…
— Останню програв. Ти мертвий, брате. — Тор справді вірить, що він — міраж. — Ти тупо підставився під смертельний удар. З зубочисткою проти Скаженого Титана. А останнє, що я тобі сказав — що ти не брат, а суцільне розчарування. А ти пообіцяв, що сонце знов засяє над нами…
— Я знаю, я бачив. Це був не найрозумніший вчинок. Та єдиний спосіб врятувати тобі життя був саме такий: позбавити Таноса вибору, кого з нас двох лишити в живих.
— Що ти маєш на увазі? — Тор все ще дивитися вгору, та, принаймні, підтримує розмову. Це добре, це вже щось.
— Танос нищив половину живого. Буквально. Розділяв найрідніших.
— Яка невимовна самовпевненість, як на мертвого паршивця, що весь час псував мені життя. Найрідніших, ти поглянь!
Когось іншого, можливо, він би надурив. Та не бога обману. Локі чує брехню в самій лише думці про брехню. Він усміхається і сідає на траву поруч з Тором. Мовчить, скоса поглядає на того, кого вважав рідним братом.
— Знаєш, що я дізнався нещодавно? Кажуть, моя доля — бути тим, хто робить інших кращими. Тим, хто протистоїть добру. Я народжений злом.
— Та яке ти зло? От Гела — зло. Чи Суртур. Чи Танос. А ти так, дрібний капосник, заноза в моїй дупі і мій вічний біль. А тепер тебе не існує.
— Завжди є варіанти. — чогось смішно. Тор все ще не вірить, що він тут. Хоч і дивиться прямо на нього.
— Я не той Локі, що повернувся в Асгард в кайданах. Не той, що пішов з тобою в Свартальфгейм. Не той, що займав місце Одіна і сидів тут, поруч з тобою, коли він відійшов. Не я викликав Суртура в Асгард, коли Гела вийшла з Гельгейму, і не я був вбитий Таносом.
Схоже, він починає розуміти.
— Я той, до чиїх ніг прикотився Тесеракт в Башті Старка. Я той, хто мав бути дезінтегрованим, як варіант, і відкинутим до Порожнечі наприкінці історії. Я мав зникнути там в пащі Аліота, або зайняти своє місце серед сотень інших варіантів мене. Але я обрав найгірший з можливих варіантів — яка іронія. Я — інший я — зруйнував Священний часоряд. А я, той, що я, не зміг цьому завадити.
— А кажуть, що я п’ю забагато. — якщо скепсис мав би обличчя, то Локі дивився би просто на нього. — Мені до тебе дуже далеко, брате…
Усвідомив. Локі заприсягнувся би — він усвідомив. Завмер. Напружений, мов змія перед кидком. Він знав цей погляд з тих часів, коли ще не був варіантом.
А потім здоровецьке ручисько згребло його за шию і втулило обличчям в безрозмірний светр.
— Перш ніж штрикати мене ножем, почекай, дай, я вдам, що ти — той самий, добре? — хтось би інший повірив, що Тор спокійний, зібраний і відсторонений. Хтось інший, та не він.
Так само, як хтось би інший повірив, що йому самому байдуже на ці незграбні обійми.
Та вони були тут лише вдвох.