Луз завжди любила спостерігати за заходом Сонця. Сидиш десь на березі моря і дивишся як ця величезна помаранчево-червона зоря опускається на обрій; навкруги співають пташки, ніби влаштовуючи вечірній концерт для людей. Особливо Луз полюбляє робити це разом із мамою. Сядуть разом на покричало позаду будинку, відкриють судочки з канапками, які до цього разом готували, візьмуть термос із гарячим-пригарячим чаєм. Такі чудові вечори були на Землі.
А зараз Луз знаходиться в зовсім іншому світі, де немає її люблячої матусі. І часу якось не було. Весь час метушня: спочатку пізнання нового світу, що дуже стомлювало її і вона під кінець дня просто валилась з ніг; потім вона поступила в школу Хексайду і тоді довелося навчатися постійно, аби наздогнати. Їй, звісно, дозволили не поспішати, але не терпилось якомога швидше все дізнатися! Тому у Луз не залишалось часу на такі буденні речі, до яких вона звикла у себе вдома, на Землі.
Але зараз у них з’явилось багато вільного часу. Дуже багато… Вона повернулась додому, до матусі, але не так вона це уявляла, не за такої умови вона хотіла повернутись…
– Луз, усе добре? – Еміті перелізла через вікно і присіла біля неї на даху. Пройшов вже весь день, як вони потрапили у світ людей і ось-ось буде захід сонця.
– Так-так, усе добре, – уста скривились у посмішці, а в очах збираються сльози. Еміті нахмурилась і уважно подивилась в очі Луз. – Гаразд, не все. Мені страшно, дуже страшно. Я не знаю як повернутися назад, я не знаю як там Іда, Король, Рєйн, Ліліт та інші. Я дуже хвилююсь за них і не знаю як допомогти…
– Я впевнена, що вони у безпеці і зараз думають, як допомогти нам повернутися. Луз, головне запам’ятай: ти не одна. В тебе є Гас, Віллоу і… я, – Еміті поклала свою руку їй на плече і трошки посміхнулась. – Краще подивимось на захід сонця. Він же у вас наче безпечний? Нічого не станеться?
– Ні, нічого такого не станеться, не хвилюйся. І… Дуже чудова на тобі піжама, тобі личить, – Луз поглядом вказала на футболку із зображенням відьми Азури. Еміті почервоніла і прикрила руками зображення, на що Луз у відповідь розсміялась. — Я піду принесу нам гарячого шоколаду і може якесь печиво знайду.
— Чекаю.
А раніше Луз боялась залазити і тим паче сидіти тут. Але після усього того, що сталось на Киплячих островах, їй здається, що вона втратила страх. А поруч зі своєю дівчиною (Луз все ще не може повірити, що називає Еміті своєю!) вона точно не може боятися чогось. Вони разом придумають, як повернутися і допомогти близьким.
