Занадто гучний і строкатий чоловік заливається сміхом і Ребекка відчуває, як з кожною миттю в ній стає все менше сміливості, яку вона збирала по крихті.
Ще трішки – й ноги її підігнуться, а руки випустять меча, що раптово став набагато тяжчий.
Ще трішки – і єдине, що вона зможе – нервово розридатися у намаганні схлипуваннями заглушити сильний голос, що дзвенить у вухах, забирається до черепної коробки і від якого нестерпно зудить мозок.
На щастя, серце колотить не в такт цьому дурному сміхові, рятуючи хазяйку від повного резонансу з велетенським чоловіком, із грудної клітини якого несеться лавина оглушливо-тріумфуючих звуків, котрі розносяться по всипаному жовтими квітами полю, як хвиля припливу.
Серце поки тримається і Ребекка щосили намагається випростатися, додати собі бодай сантиметр зросту, щоб протистояти високому гучному чоловікові стало хоча б трішечки простіше.
Начебто виходить, але проти нього вона – все одно, що дитина, яка лишень зіп’ялася на ніжки.
Він – герой Колізею Кориди, жорстокий, досвідчений і безжальний. Здатний без вагань, просто тут і зараз прикінчити її, як колись маму. На його боці сила, неймовірна майстерність і непорушна вірність наказам Донкіхота Дофламінго. А ще сміх, від якого душа навиворіт.
Відступати не можна. Зараз усі борються заради свободи Дресс Рози, і як би страшно не було, її обов’язок – перемогти. Будь-якою ціною.
Будь-якою.
Ребекка прикушує губу і намагається грізно наступити брови, підіймаючи у собі приглушений гнів.
Ну ж бо, давай!
Цей занадто строкатий і гучний чоловік вбив твою маму. Саме тому ти маєш із ним покінчити, нехай його жахливий сміх і шматує без меча.
Тільки от… чому ж так страшно?
