Довгий коридор палацу здавався Алесу ще довшим, ніж є насправді, а ноги ватними. Його подив та занепокоєння щодо нової посади змінились тривожністю та хвилюванням перед зустріччю з принцесою. Як йому вартувало розмовляти з нею? Як поводитись? Він міг скільки завгодно відтягувати цей момент, проте скляні високі двері вже були перед носом. Крізь них було видно гарнющі квіти синього кольору, що зростали на високому кущі біля води, та невеликі інсталяції з мінеральних каменів, з яких стирчали великі стебла з квітками схожими на лотос на кінці. Певно Алес ніколи в своєму житті не бачив красивішого саду, але увага наразі була спрямована зовсім на інше.
Він відчинив двері, вкотре зітхнувши, що Хельндур не може піти з ним. Бачте, його ельфійський друг не вхожий у Королівський Сад, а його варварська величність тепер вхожа. Вочевидь Хельндур образився, але Алес точно знав, що одна квітка чи вид каменю з Саду загладять цю ситуацію.
Свіже повітря трохи освіжило хлопця, і він попрямував далі вглиб Саду у пошуках принцеси. Соковита травичка похрустувала під взуттям, пташки метушливо розлітались від вторгнення на їхню територію, а навколо чувся шум води, наче варвар стояв посеред річки. Невеличкий струмок поряд вже скоро перетворився на ставок, де виблискували рожевим рибки поміж жовтогарячих водяних німф.
Але хто б дивився на квіти, коли поряд з ними знаходиться Юнорсель? Алес вочевидь і погляду б не кинув на ставок. Дівчина в пів оберту сиділа на помості з каменів аквамарину, устелених її білою напів прозорою сукнею, боса та наче трохи заспана. Одною рукою вона водила по поверхні води, збираючи за кінчиками пальців невелички зграйки риб, і наче займалась якоюсь магією? У всякому разі, Алесу так здалось. Зовсім не схожа на свою матір. Гостріші риси обличчя, тонкі губи, коротке чорняве волосся, яким принцеса так не вгодила радникам. Заплющені очі, проте хлопець точно знав, що вони кольору золота.
Варвар трохи знітився.
Ніхто не казав йому, що саме він має робити. І тепер він витріщався на принцесу, не знаючи куди себе подіти. Вартувало привернути якось увагу чи просто почекати, доки принцеса сама помітить його, чи піти і почекати її біля входу в Сад… Хлопець почав трохи незграбно озиратись, шукаючи поміч чи хоча б змогу ствердитись, що ніхто не бачить його ніяковості.
Почувся різкий короткий вскрик, від якого Алес навіть зробив крок назад.
“Вона злякалась… Ну, звісно, вона злякалась”, – найбільший страх хлопця справджувався, і він зробив єдине, що прийшло йому в голову.
– Я нічого Вам не зроблю, це розпорядження Її Величності, – для підтвердження того, що не несе загрози, варвар підняв руки і зробив ще крок назад.
– Я… – Юна, ще трохи збентежена несподіваною появою свого охоронця, піднялась з помосту та без долі страху подивилась на Алеса. – Я знаю. Треба вже звикнути, що поряд завжди хтось є, – вона ніяково посміхнулась.
Рибки, відчувши чиєсь втручання, одразу ж розпливлись, залишаючи хлопця з дівчиною наодинці.
– Тож… Вибачте? – у Алеса потроху пропадав голос від хвилювання, а разом з ним якісь зв’язні думки.
– О, не турбуйся. Ландель також часто мене лякає. Медитації завжди добряче відривають від світу.
Варвар опустив руки, звернувши увагу на те, що вони з Юнорсель майже одного зросту. Ніколи раніше не доводилось стояти настільки близько, тож Алес трохи здивувався. Серед хлопців ніколи не було когось вищого за нього, а з жінками він мало контактував. Так, Анайретар була вища за нього майже на голову, але він сприймав її як королеву і досить дорослу жінку, і йому не спадало на думку питання, як це можливо. Юнн була й в половину не такою величною та статною як її мати. Худенька, завжди в повітряних сукнях та без громіздких тіар на голові — він і подумати не міг, що вона доволі висока.
– Її Величність розповіла Вам про… мене? – Алес зрозумів, що тепер не може відвести погляду. Усе у ній здавалось йому цікавішим, ніж у інших. Навіть гострі вуха, які він бачив щоденно у всіх.
– Так, ще декілька днів тому. Мені трохи незвично завжди мати супроводження, тож якщо в тебе є якісь побажання чи умови… Я вислухаю.
Юні завжди здавалось, що він мав темні очі. Карі чи чорні, але не такі глибокі сині. Дівчина взагалі не могла згадати, щоб бачила сині очі в когось.
– У мене нема умов, – це прозвучало настільки просто, що Юна розгубилась.
– Але твої тренування, особистий час, перерва на їжу, не кажучи вже про сон…
Юнорсель задумливо подивилась в бік, намагаючись спланувати хоча б найближчі дні. Вона гадала, що Алес їй в тому допоможе, проте наразі вони обидвоє відчували розгубленість.
– Я повністю у Вашому розпорядженні в будь-який час.
Дівчина від щирості і простоти слів відчувала себе дивно. Ці слова повинні були звучати звично для принцеси, але зазвичай навіть прислуга мала звичку відповідати дуже заклопотано або з явним небажанням взагалі щось робити. Та ж Ландель, з якою Юнорсель мала достатньо дружні відносини, могла бути занадто показово невдоволеною якимось проханням. Наказів Юнн взагалі старалась нікому не віддавати.
Розшукуючи якийсь підступ у словах юнака, дівчина зачепилась поглядом за його трохи дивний одяг. Це була якась вполовину гвардійська одежа з лише одною застібкою на жилетці як то буває в учнів, з довгим рукавом зовсім не на жарку погоду, яка стояла надворі, та трохи недолугим шлейфом тканини ззаду. Крім цього воно все було наче не по розміру або з чужого плеча та ще й синього кольору.
Кольори взагалі були доволі важливою частиною культури, тож зазвичай ельфи намагались вдягтись відповідно до того, що хочуть транслювати. Так, наприклад, радників рідко коли бачили не в фіолетовому — кольору мудрості. А смарагдовий відтінок зеленого взагалі належав лише королеві та її обраннику, хоча іноді дозволялись елементи смарагдового в одежі принцес та наближених до них осіб. Так, Юнн найчастіше вдягала білі сукні, бо білий — це чистота й ненав’язливість, найнепримітніший та водночас завжди на часі. Альфтарі воліла до жовтого — кольору цвітіння та родючості. А для прислуги майже завжди виділяли форму спокійнішого відтінку кольору їх роду діяльності.
Тож Юна очікувала якусь світло-червону форму або урочистий багряний наряд, відтінки воїнів і відповідно сили, а не синій. Блакитні кольори означали спокій та врівноваженість.
“І сторонність”, – з сумом подумалось дівчині.
– Я запрошу кравця на завтра, – ельфійка трохи схилила голову вбік, намагаючись роздивитись меч. – Покажеш?
– Щось не так? – Алес в мить почав метушливо розглядати свій одяг, благаючи щоб то була не якась дірка чи заціпка. Хлопцю довелось декілька місяців просити про нову форму, бо з минулої він виріс, тож тепер намагався зберегти цю. Не кажучи вже про те, що меча йому дали один й навіки вічні. Для принцеси то було дивне питання. Буквально все не так. Можливо, якщо у Юни був би характер твердіший та суворіший, вона з’ясувала би, хто такий розумник у навчальному корпусі. Проте зараз вона діяла, зважаючи на свої звичні рішення проблем — працювала з наслідками.
– Все? – вона підняла брови, натякаючи, що це очевидно. Алес трохи з соромом дістав свій тренувальний меч, почуваючись ще більшим дурнем, ніж перед цією зустріччю. Лезо було затупленим та з безліччю зазубрин, метал трохи погнувся, а тканина на ручці стерлась до дірок.
– Скільки йому років? – дівчина підійшла ближче, торкнувшись заліза кінчиками пальців.
– Не впевнений. Мені дали його вже після когось з учнів, – хлопець нервово ковтнув, адже тепер Юнн стояла так близько до нього, що він міг відчути її запах і почути биття серця. Алес піджав губи та намагався дивитись не на зосереджене лице дівчини, а хоча б на меч. Марна спроба, адже погляд завжди слідкував за плавними рухами її рук, за витонченими пальцями та тонкими зап’ястками.
“Це буде важко”, – ця думка тепер здавалась хлопцеві ще більш сталішою.
– Я не впевнена, що новий зроблять швидко, тож поки доведеться бути з… цим, – Юнн відійшла знов назад, не бажаючи викликати у Алеса дискомфорт своєю близькістю. Бо саме як дискомфорт вона сприйняла те, як юнак миттєво затамував подих і натягнувся.
– Новий? – він з подивом підняв очі з меча на принцесу.
– Не впевнена, скільки піде часу на пошив одягу, – продовжувала думки дівчина, – а ще треба передивитись графіки й узгодити розпорядок дня. Боже, і сказати Ландель та іншим. Мені вартувало починати раніше…
Алес загубився. Але точно зрозумів, що його посада вилізає принцесі боком та зайвими турботами.
– Не варто… Одяг є, меч є, а під Ваш день я прилаштуюсь, – чи не вперше в житті хлопець чув свій голос таким непевним та тихим.
– Га? – Юна навіть не одразу зрозуміла, що їй сказали, в голові будуючи схеми дій.
– Вам не варто так… перейматись.
– Я завжди так роблю.
– Переймаєтесь?
Цей діалог здавався їм обом трохи дивним.
– Ну, певно, і це також, – Юнорсель посміхнулась.
А хлопець відчув, як його серце закойохталось.
– К-квіти в ставку дуже гарні, – знервовано відвівши погляд на єдине, що було поруч — ставок, — раптово сказав Алес.
Юнорсель також повернулась до водойми, де потроху стали випливати налякані рибки.
– Кувшинки?
– Хельндур називав їх якось інакше, – нащастя дівчина не звернула уваги на різку зміну теми розмови. Або хоча б тактовно зробила вигляд.
– Водяні німфи або лілії — у них доволі багато назв. Хоча саме ці жовті то глечики.
– Глечики… – повторив варвар, не знаходячи нічого спільного між жовтими суцвіттями і глиняним посудом.
– Я не представився, – зненацька згадав Алес.
– Я знаю, як тебе звуть, – Юна ніколи б у житті не промовилась, що дізнавалась все, що могла, по появі хлопця в палац. Вона роками читала про інші народи, раси та різновиди створінь природи та ані разу не мала змогу когось побачити. Тож не втрачала часу, штудуючи усю доступну літературу про варварські народи. Були речі, які впритул не сходились з прочитаним нею, проте принцеса була налаштована дізнатись це вже особисто від варвара.
– А… Я можу запитати?.. – Алес ніколи б не подумав, що його ім’я знала та ще й запам’ятала принцеса. Хоча б тому, що Альфтарі, наприклад, такими речами не переймалась.
– Тобі не варто питати дозволу, щоб щось питати, – Юна знаходила навіть кумедним, як юнак намагався бути нарочито ввічливим та услужливим. Такими були зазвичай лише з її матір’ю; рідко коли з нею та з її сестрою.
– Хто така Ландель? – її хотіли попереджувати про появу, тож Алес вже напружився, що існує ще одна поважна особа, до кола яких він вступив.
– Фрейліна Її Високості, – спокійний з нотками роздратування жіночий голос несподівано пролунав праворуч і Алес миттєво розвернувся. – Ваші навички захисту вражають.
Поряд з ним стояла ельфійка з довгим хвилястим волоссям кольору вересу та в довгій зеленій сукні, що визначало її як наближену до королівської крові. Проте це було зрозуміло ще по тому, що дівчина знаходилась в Саду. Гострий погляд сірих очей змушував почуватись некомфортно, тож Алес трохи насупився, більше навіть не стараючись виглядати розслаблено. Ландель була хіба трохи нижчою за Юнорсель, але на відміну від принцеси мала звичку тримати голову високо. Через це Алесу навіть здавалось, що фрейліна вища за нього.
– Ландель уміє підкрадатись, – ніяково посміхнулась Юна, зціпивши руки в замок перед собою.
– Вас кличуть до Великої Зали, – служниця пропустила цю на її погляд уїдливість, рівним тоном відзвітувавшись.
– О, дякую, – Юнн невеликим кивком попрощалась та перед тим, як піти, додала: – Буду чекати вас біля Великої Зали, як звільнитесь.
Водночас з відсутністю Юнорсель атмосфера стала напруженішою ще в декілька разів. Алес вже думав, як би йому тактовніше попрощатись і піти, проте Ландель перша з ним заговорила.
– Взуття в Королівському Саду неприпустимо, ти витоптуєш траву, – хлопець одразу ж звернув увагу, що служниця також була боса, як і принцеса. – Чесно кажучи, від чого ти можеш захистити, не почувши звичайну дівчину за спиною, я собі не дуже уявляю, але раджу хоча б дотримуватись правил. Скоро ти зрозумієш чому.
Вона вочевидь вирішила, що закінчила і поспішила залишити варвара наодинці з рибами. Алесу було важко сформувати свою думку щодо Ландель. Знервована чи просто без настрою, або ж вороже налаштована саме до нього — вона не здавалась йому злою. Суворою, можливо. Але в палаці було багато суворих ельфів. Тож наразі хлопець вирішив прислухатись до фрейліни і, знявши важкі чоботи, трохи незграбно попрямував до виходу.