Алес почувався дурником, якому не вартувало бути тут. Його чорнява макітра стирчала трохи вище за всі інші, меч впирався в коліно ельфа, що стояв позаду, а темно-синя форма наче показово виділяла його з натовпу благородних червоних. Ця ініціація була справжнім знущанням з нього, адже посвята в ельфійські воїни була вочевидь для ельфів. Не для його варварської персони.
Поряд стояв Хельндур. Увесь в урочисто багряному, із золотим шлейфом та зробленим на замовлення мечем, інкрустованим якимись каменями, що мав лише декоративне призначення. Ельф блищав гордістю та трохи тремтів від хвилювання, інколи видивляючись, чи не вийшов його батько — один із Членів Королівської Ради. Алес був радий за нього. І святкова форма, і дорогий меч — то лише декор для майбутньої кар’єри Хельндура, що планував замінити свого батька і стати мудрим радником. Що ж, книжки дійсно були набагато кориснішими саме в руках Хельндура, ніж, наприклад, в його. Алес хотів би сказати, що жив мечем та битвами. Та вся його служба, як, загалом, і життя, належали королівській сім’ї більше, ніж йому самому.
Почувся характерний ляскіт мечів, і нарешті великі двері палацу відчинились. На маленьке свято прийшли не всі радники, що засмутило Хельндура, проте важливими тут були навіть не вони. Поява королеви на посвяті вважалась найбільшою милістю, адже це для молодих воїнів був чи не єдиний в житті раз, коли вони її побачать. Кілька статних жінок та чоловіків, як один вбрані у фіолетові сутани зі срібною розшивкою, відійшли, звільняючи місце для головної гості.
Королева йшла поважно, але швидко. Для кожного ця поважність та плавність рухів визначала королівський статус та високопоставність. Проте Алес знав, що за цим красивим відстороненим обличчям немає нічого, крім нудьги. Довге чорняве волосся жінки було заплетене в косу, сукня була закритою та оманливою, смарагдового королівського кольору, як і її, королеви, очі.
Усі затамували подих, чекаючи на перше слово, проте жінка повернулась ліворуч, ніби очікуючи когось.
– Що там? – пошепки спитав Хельндур, адже зріст йому дозволяв бачити потилицю воїна спереду і зовсім трішки — королеву.
– Схоже, що це перша ініціація для принцеси, — Алес говорив не так пошепки, дивлячись як жінка майже непомітно підзиває дівчинку до себе.
З’явилась маленька копія королеви, що гордо та з посмішкою дивилась вперед на майбутніх лицарів. Юнаки в момент трохи знітились, адже молода принцеса була квітучим бутоном краси і ніжності. Таке ж довге чорне волосся, такі ж блискучі смарагдові очі, пухкі губи та світле обличчя. Вона сяяла на сонці, даруючи хлопцям несамовиту впевненість та натхнення захищати своє королівство.
– Королева Анайретар та її донька принцесса Альфтарі сьогодні зробили нам усім честь своєю присутністю… — далі Алес не слухав, хоча голос старшого воїна був доволі голосним та пронизливим. Він роздивлявся усю нагородну процесію, відмітивши, що прийшло лише четверо з дванадцяти радників. Хельндуру, вочевидь, вистачило б і одного його батька, щоб вважати ініціацію вдалою. Королева Анайретар прискіпливо роздивлялась воїнів, наче спеціально оминувши увагою саме варвара.
“Ну звісно. Певно, Вас уже нудить від мене”, — Алес знав про ставлення жінки до себе. І це було не лише її ставлення. Ані воїни, ані кухарі, ані фрейліни, ані служниці не любили його, вважаючи що він тут зайвий та навіть небезпечний. Що вже казати про саму королеву.
Принцеса не дивилась ні на кого — вона дивилась тільки у свої промені благоговейної уваги. Адже вона зробила всім таку милість, що прийшла, і тепер усі несміливі погляди благородних мужів були націлені лише на неї. Альфтарі почувалась головною з восьми зірок Регнаресу*, і цілком виправдовувала це відчуття. Вона була вказівником у їхнє майбутнє.
Алес ще трохи почекав, періодично включаючись у промову старшого воїна, але більше ніхто не прийшов.
– Вони її не покликали, – хлопець ні до кого не звертався, проте Хельндур вирішив, що це йому.
– Ти про кого? – ельф не бачив проблеми. Усе йшло згідно з процедурою, і він вже приміряв, на яке коліно йому падати перед королевою, та як заслужити хоч маленьку посмішку принцеси, адресовану саме йому.
– Старшу принцесу. Її немає.
– А? – ельф наче вперше подивився на процесію, - Та й справді нема. Може, зайнята чи не захотіла. Чесно кажучи, не пам’ятаю, щоб вона часто з’являлась на публіці. Не був би я з нею знайомий, вважав би її доволі високомірною.
Алес не відповів. Може, слова Хельндура й логічні. Принцеса Юнорсель наче як була присутня колись на цих зборах, саме як він тільки потрапив до палацу. Він погано пам’ятав ті дні, адже був малим і весь час із кимось боровся. Найбільше — з собою, бо не розумів, чому до нього ставляться так зневажливо.
Варвар трохи похнюпився, розганяючи сумні думки минулого з голови. Може, якщо б на його ініціації була саме тендітна принцеса Юнорсель, а не засліплююча принцеса Альфтарі, він був би трохи більш радий.
Наступила черга Хельндура, і він з високо піднятою головою вийшов вперед, зловивши схвальний погляд батька. У центрі площі його засліпило сонце, а долоні в мить спітніли. Ельф вважав, що цілком готовий, що він знає кожен свій рух і не схибить ні в якому разі. Проте прямо зараз, зловивши тяжкий погляд королеви і уважні погляди всіх інших, його коліна почали тремтіти, і він був вдячний, що казати йому треба бути лише подяки.
– Хельндур, син мого поважного радника та один з найпрацьовитіших робітників нашої бібліотеки, – голос королеви був оксамитовий, наповнений спокоєм. Це дозволило Хельндуру і самому трохи заспокоїтись. – Сьогодні ти стаєш дорогоцінним воїном нашого королівства, тож я чекаю від тебе лише справедливості і розсудливості.
Хлопець повільно спустився на одне коліно, проте продовжив уважно вдивлятися у лице королеви.
Жінка повернулась, аби взяти традиційний меч, а після з вправністю справжнього ратника зробила лезом велике коло в повітрі, зупинивши зброю рівно на плечі ельфа.
– Запам’ятай цей момент. Якщо ти зрадиш королівство, у наступний раз я не зупиню меча, – вона лагідно посміхнулась, і Хельндур зрозумів, що у нього зовсім нема голосу.
Алес бачив, що ельф тремтить. І чув, як клокоче його серце. Що ж, Хельндуру було чого боятись, – Анайретар особисто карала зрадників та мала тяжку руку, тож її слова були не просто частиною промови.
Сівшим голосом його друг розсипався у подяках, і це не могло не викликати у варвара посмішки. Алес був чи не єдиним, хто взагалі не переймався. Ця подія не мала змінити його життя ніяк, крім можливого заслання у воєнний похід. А тремтіння перед королевою він не відчував приблизно ніколи, адже бачився з нею частіше, ніж їм обом того хотілось.
Усе, що могло добити хлопця — це спека. Пішла третя година як він нерухомо стояв під палючим сонцем у закритому темному одязі, тож Алес потроху виснажувався. Вочевидь шановне панство вирішило познущатись навіть тут над ним і залишили варвара останнім. Тепер поряд не було Хельндура, з яким можна було перекинутись парою слів, інших ельфів стало значно менше, тож рухатись непомічено тепер було неможливо, і сонце саме зайшло в зеніт, спопеляючи його потилицю.
За пів години він залишився один, як синя пляма посеред квітучих троянд. Королева махнула рукою до себе, підзиваючи юнака. Він дивився точнісінько їй в очі, що викликало засудження та навіть легке обурення у радників, проте Анайретар вважала це лише проявом підліткового бунтарства, що навіть трохи імпонувало їй. Варвари — народ свободолюбивий та вільний, трохи дикий та жорстокий. А все, що може дозволити собі цей хлопчисько, то мати зоровий контакт та служити їй.
– Я організувала цю подію не тільки для посвяти всіх вас, – королева знов відволіклась на молодих хлопців та дівчат, оглядаючи їх зацікавлені обличчя. – Сьогодні я не просто даю тобі право бути воїном мого королівства, — вона звернулась до Алеса, що вперше за весь час почав трохи хвилюватись. — Ти станеш благородним захисником моєї доньки.
Анайретар повернулась до меча під абсолютну тишу, яку перервав тільки шурхіт одежі Алеса. Він опустився на коліно, дивлячись в землю, адже дарувати королеві насолоду бачити його розгубленість і здивування він не хотів. Хельндур заозирався навколо, вишукуючи пояснення хоч в комусь, але всі ельфи коло нього були спантеличенні та навіть обурені. Обличчя радників були відсторонені, тож вони знали про це рішення королеви, і це трохи заспокоїло Хельндура, проте розуміння не додавало.
Найбільш шокованою здавалась принцеса Альфтарі. Здалось, що вона побіліла на очах, та у запереченні хотіла смикнути матір за сукню. Їй було лячно, що вона затамувала подих, але, щоб не втратити лице перед підданими, принцеса вирішила вдягти найспокійнішу маску, на яку взагалі була спроможна.
– Доля подарувала мені можливість врятувати твоє життя, тож в борг за це ти подаруєш своє життя моїй старшій доньці, – на губах Анайретар знов з’явилась усмішка, і Алес майже повірив, що вона справжня.
Це мав бути якийсь підступний план або несерйозний жарт, адже йому не довіряли точити леза на мечах, а тут — життя спадкоємиці. Але ці голосні слова були сказані не за зачиненими дверима в обмеженому колі слухачів. Це тепер знали всі.
На мить Алес трохи заспокоївся. Старша принцеса, закрита, ніжна та спокійна Юнорсель, яку він бачив лише здалеку. Яка приходила на його тренування, читала книжки в саду під великою яблунею, яка була біля комори, де він працював, та навіть кілька разів посміхнулась йому у Великому залі, де доводилось бачитись із королевою.
– Дякую за честь, – ці слова пролунали грубіше, ніж мали бути, та трохи відсторонено.
Алес відчув вагу леза на своєму плечі.
– Ти знаєш, що якщо з нею щось станеться або ти іншим чином зрадиш своїх рятівників, я не дам тобі таку милість як швидка смерть мечем, — хлопець нарешті зрозумів суть посмішки королеви. То посмішка переможця, що поставив свою жертву в потрібні умови і контролює усе.
Він був її особистою забавкою, злою та небезпечною собакою з повідком в її руках. Це мало виводити Алеса з себе, проте…
Принцеса Юнорсель, яку тепер він міг бачити щодня та, може, навіть іноді спілкуватись з нею. Молодим воїнам не надавали іноді і честі просто побачити принцес, а тут варвару, що випадково опинився в стінах ельфійського палацу, дали можливість бути так близько.
– Відсьогодні ти офіційно охоронець покоїв моєї старшої доньки Юнорсель. На цьому можу вважати ініціацію завершеною, – Анайретар кивнула радникам і, взявши молодшу доньку за руку, повернулась до палацу.
Хлопець розгублено дивився на тонкий силует королеви, що віддалявся, не знаючи, що тепер робити. Нарешті почувся голосний шепіт-обговорення поміж новоспеченними воїнами, в якому не важко було розрізнити своє ім’я і тон здивування.
Радники теж почали збиратися, підіймаючи з підлоги свої важкі сутани. Алесу навіть спало на думку, що вони теж увесь цей час стояли на спеці в своїх закритих одежах і, певно, добряче втомились.
– Принцеса наразі у Королівському Саду. Тобі варто перестати ловити ґав та поспішати, – одна зі статних жінок, зовнішність якої здавалась варварові наче прозорою, кивнула юнаку в бік зачиненого саду.
Алес відчув як серед тепер повністю розслаблених ельфів він натягнувся струною нервів.