Альфа чи омеґа

Стайлз і подумати не міг, що зможе нормально говорити до Пітера, не після того, що він зробив із Лідією.

Не після того, що Альфа зробив з ним самим, змусивши тоді ще підлітка в перші два місяці після їхнього «знайомства» щоночі прокидатися від кошмарів.

Але тепер, коли старший Гейл наче допоміг їм упоратися із канемою-Джексоном і божевільною Дженніфер, хлопець почав частіше ловити себе на думці, що компанія Пітера йому не така вже і неприємна. Йому навіть почало здаватися — і чи це не найбільша наївність? — що з усіх перевертнів, саме цей найкраще розумів Стілінскі та з набагато більшою відданістю слухав його, хоч і не без саркастичних коментарів.

Іноді Стайлз замислювався, чому саме з його рішеннями Пітер так легко погоджувався. Як тепер, наприклад — Гейл не приховував, що найменше зараз бажав бачити цю худорляву пародію на студента, але відступив, пропускаючи хлопця досередини: Стілінскі прийшов по Дерека, а те, що зіткнувся натомість з його дядьком, — лише невелике непорозуміння.

— Ти знаєш, що у тебе кров на футболці? — дивно, йому завжди здавалося, що перевертень акуратний, можливо, навіть педантичний, чого ж це раптом він ходив у брудному одязі?

— Це не моя, не хвилюйся, — холодна посмішка, за якою абсолютно неможливо зрозуміти, які емоції спровокувало це зауваження, якщо вони взагалі були. Стайлз хотів було видати щось типу «та в біса я взагалі маю хвилюватися?», але чоловік і сам впорався із продовженням світської розмови: — Це Дженніфер, довелося впоратися із нею раніше, ніж вона дісталася б Неметону. Можеш вважати, що зробив вам зі Скоттом послугу. Та якщо вона тебе так турбує, — Пітер швидко зняв непотрібну, на його думку, деталь гардеробу, кинувши футболку спантеличеному хлопцеві. — Віднеси до ванної, коли твоя ласка.

— Я тобі не прислуга, — Стілінскі говорив тихіше, ніж це можна було від нього очікувати, і не пожбурив одяг назад у вовка, а просто поклав на крісло, частково тому, що боявся реякції запального дядька Дерека, а частково через власну реякцію на оголене тіло чоловіка. Тієї, яку чутливий нюх перевертня, без сумніву, вловив, адже у посмішці з’явилося ще більше самовдоволення, а очі блиснули неоновою блакиттю. А найгірше – погляд Гейла був спрямований упритул до хлопця, що змусило того зробити крок назад.

— Звісно ні, — Пітер підійшов до крісла, очевидно, навмисне злегка зачепивши Стайлза плечем, і взяв до рук футболку. — І не треба так смикатися, — він закотив очі, прямуючи до ванної. — Я не кусаюся, якщо тільки сам не попросиш.

Перевертень зник з поля зору, а хлопець усе ще був надто ошелешений його реякцією, щоб про щось запитувати. Можливо, зграя і відмовлялася це визнавати, але після воскресіння Гейл змінився. Можливо, сам перевертень теж цього б не визнав, але Стілінскі це помітив ще тієї ночі, коли Дерек та Скотт пішли до сховища рятувати бет. Звісно, Пітер вдавав, що це його геть не обходить, але те, з яким ентузіазмом він намагався розгадати підступи Девкаліона, видавало вже-не-такого-божевільного-але-дуже-сексуального, на думку хлопця, дядька: його хвилювала доля Дерека не лише тому, що той був Альфою, що заволодів його силою. Зрештою, у вовків розвинені родинні зв’язки.

Стайлз, можливо, не визнав би це сам, але теж змінився. Роки, проведені з перевертнями, смерті, що вони бачили, але не могли зупинити, зробили його загартованішим. Хтось би сказав — жорстокішим, Скотт точно. Звісно, хлопець не відправився б у вбивче турне, як Пітер, але вже не поділяв наївного гуманізму свого друга. Не всіх можна було врятувати, бо не всі цього хотіли. Стілінскі, чий друг тільки-но став перевертнем, нізащо не фантазував би, як з нього пазуристими руками здирають одяг. Стайлз, що стояв посеред лофту, міг чітко змалювати в уяві, з якою посмішкою Пітер робив би це.

Було щось у Гейлові таке, що змусило хлопця залишитися, а не піти шукати Дерека деінде. Він несміливо підійшов до ванної та сперся на одвірок, спостерігаючи за чоловіком з безпечної відстані. Пітер залив футболку якоюсь рідиною із різким запахом, певне, щоб від нього не несло кров’ю за кілометр, але Стайлзу було важко уявити, наскільки сильно це може впливати на чутливий нюх, поки він не побачив чуже обличчя, яким через подразнення рясно текли сльози.

— Облиш, — худорлява долоня лягла на міцне передпліччя Гейла.

— Гм? — з насмішкою вигнута брова різко контрастувала із почервонілим обличчям. — Я сплю чи ти справді переймаєшся за мене, Стайлзе?

— Якщо ти помреш і це буде на моїй совісті, то я хочу хоча б активно приймати у цьому участь.

Пітер пирхнув, та відступив від раковини, пропускаючи хлопця.

— Киш.

— Стайлз.

— Ти не погрожуватимеш мені у будинку Дерека, — Стілінскі переможно посміхнувся. — Тож іди назад до вітальні й не заважай.

Ось це було дійсно ризиковано. Та Гейл лише усміхнувся, очевидно, своїм думкам, а не останній репліці хлопчини, і справді повернувся до книги, яку читав до того, як його ідилію перервали. Думки не в’язалися докупи — авжеж, бо Стайлз усюди залишив цей легкий аромат збудження і юнацької наглости. Чоловік думав, що хімія допоможе перебити його і трохи витверезить, та після сліз нюх, здається, працював іще краще. Трясця.

— Будь ласка.

— Не «будь ласка», а «прóшу», — Пітер подумав, що йдеться про футболку, та коли здійняв голову — хлопець стояв зовсім поруч із порожніми руками.

— Тоді вже прошý.

— Не розумію…

— Ти сказав, що не кусаєшся, якщо я не попрошу. Тож, будь ласка, — Гейл, правда, не очікував, що Стілінскі вистачить сміливости аж настільки, але доклав зусиль, щоб прибрати з обличчя самовдоволену посмішку, перш ніж її помітять.

— Ти ж знаєш, що я вже не можу тебе обернути? Треба було приходити раніше. До того ж зараз у тебе є Скотт.

— Знаю, що не можеш, — він ніколи не помічав, що Стайлз аж настільки вищий, але тепер він стояв упритул, вивчаючи обличчя чоловіка, ніби шукаючи щось, за що можна було б зачепитися. — Тому і прошу вкусити. І не раз.

— Стайлзе, ти ще дитина…

— Мені дев’ятнадцять, — Стілінскі відрізав рішуче. — Тож якщо я тобі не цікавий, доведеться сказати про це прямо.

Пітер вагався. На нерухомому обличчі цього не було видно, та мозок перевертня працював на усі сто. І, ніби на зло, усі аргументи працювали на користь хлопця, що зараз прошивав його поглядом карих очей. Зрештою, це лише один поцілунок. Малий задовольнить свою потребу в експериментуванні, а Гейл, ну, його переваги не такі очевидні, та все ж.

Його вуста повільно накрили вуста Стайлза, смакуючи: м’ята, що обпалює язик за першого дотику, кава та ліки, ця приємна гіркота, що залишається опісля.

— Але тобі треба припинити сприймати мене як дитину, бо тоді те, що буде після, буде мати трохи дивний вигляд збоку, — звісно, Стілінскі не заткнути навіть поцілунком: щойно чоловік відступив трохи, той почав жартувати.

— З чого ти взяв, що має бути ще «після»?

— То ти цього не хочеш?

Ліки справді допомагали Стайлзові залишатися зібраним. Зараз це виливалося у те, що він міг приховати засмучення і роздратування, принаймні, не виказувати їх через міміку, бо вовк однаково відчував повний спектр емоцій хлопця, лише раз вдихнувши достатньо глибоко.

Пітер поглянув униз, на стиснуті в кулаки руки Стілінскі. Той справді думав, що нецікавий чоловікові, і розчаровувався через це, ритм його серця видавав Стайлза з повинним. З одного боку, вони ще нещодавно були ворогами, хоча десь на середині аргументування Гейл втратив нитку того, чому це мало негативну конотацію. З иншого боку, хлопець дійсно хотів, щоб Пітер з ним переспав, а перевертня мало цікавили норми моралі.

Тож його пальці потяглися до чужих і Гейл м’яко поцілував руку хлопця.

— Я ніколи не сприймав тебе як дитину, Стайлзе. Лише як рівного собі і дуже здібного юнака. Недарма я саме тобі запропонував укус.

— То запропонуй іще раз.

Пітер не чекав иншого запрошення. Його губи легко, майже невагомо пробіглися від шиї Стайлза до оголеного плеча — і коли це хлопець встиг залишитися без футболки? — а тоді щелепи зімкнулися на молочно-білій шкірі. Перевертень знав, з якою силою кусати, щоб убити чи поранити, тож стримувався, та Стілінскі однаково зашипів, коли на його плечі розцвів перший багряний слід.

— Боляче?

— Ще, — зіниці хлопця були розширені так, що райдужки майже не було видно, тож Гейл вирішив, що, як це і божевілля, то, очевидно, найсолодший його різновид.

Пітер не відмовляв собі у задоволенні смакувати Стайлза. Залишати укуси на чутливій шкірі за вухом, дряпати гострими вовчими іклами груди, цілувати зап’ястки, щоб пізніше зімкнути на них щелепи. Із кожним його рухом, із кожною новою ділянкою недоторканої шкіри збудження Стілінскі росло, врешті-решт, нагадуючи про себе членом, що впирався у стегно чоловіка.

Руки Стайлза, який ще хвилю тому здавався безвільною задоволеною жижею у міцних обіймах перевертня, потяглися до його ременя, згодом — до блискавки та боксерів, залишаючи того геть без одягу. Він штовхнув Пітера, та той залишився на ногах, з нерозумінням підіймаючи брову.

— І що це мало б бути?

— Ти мав упасти на диван, бажано сексуально.

— О боже, Стайлзе, ти дивишся забагато фільмів.

— Якщо тебе це не влаштовує, я можу вдягтися і піти, — Стілінскі хитро посміхнувся. Вони обоє знали, що вечір закінчиться геть не так, але ця невеличка гра, що ж, це було певною мірою захопливо.

— Вчишся маніпулювати? — перевертень усміхнувся у відповідь. — Мені це подобається.

— Справді? — хлопець навис згори, дивлячись йому прямо в очі. — А що ще подобається?

— Усе. Ходи сюди.

— Не так швидко, — він опустився між розведених колін Пітера, проводячи носом вгору по стегну.

— Стайлзе, аах- — Стілінскі, накриваючи головку губами, лише підняв на чоловіка грайливий погляд, мовляв: «що, хіба щось не так?».

Пітеру давно не робили так добре. Звісно, замолоду він користувався популярністю, та з певних причин давно не був із жінкою. Ще давніше — із чоловіком. Ніколи — з кимось, хто смоктав так самовіддано. Він легко провів пальцями між темного волосся Стайлза. Так, така зачіска значно більше пасувала хлопцеві. З такою довжиною, можна було не лише мовчки хвалити, погладжуючи кігтями потилицю, але й обережно направляти, так щоб волого і тісно, щоб до темних кіл перед очима.

Пітер чесно обіцяв собі стриматися і не кінчати раніше. Але коли Стілінскі почав стогнати, посилаючи вібрацію з власного горла далі членом чоловіка, Гейл міцно, до побілілих кісточок стиснув диван, видав ще одне стримане аах і дійшов до кульмінації, так і не роздягнувши хлопця.

— Поцілуй мене, — задоволений, мов кіт, Стайлз переповз на його коліна, джинсами дражнячи збуджене і чутливе єство.

І Пітер не міг не послухатися. Він цілував довго і глибоко, видобуваючи із хлопчини, як із найпрекраснішого музичного інструмента, найсолодші звуки. Згодом нагородив укусом на ніжній шиї, ніби залишав її наостанок. Його руки обережно, наскільки це можна було з кігтями, знімали зі Стілінскі залишки одягу, м’яли м’які сідниці та вимогливо, дуже вимогливо, притискали його до себе.

— Треба пошукати лубрикант, у ванній мав би- — Стайлз мав наглість заткнути чоловіка одним поцілунком, перехиляючись через бортик дивану, щоб дістати пляшечку з рюкзака. Звісно, Пітер не міг обділити увагою принадну дупу, що відкривалася його погляду, і залишив там ще один укус, змушуючи член хлопця поважчати, а його самого — видати звук на межі чутного діапазону. — То ти прийшов геть не по Дерека? — шепотів чоловік, акуратно розтягуючи Стілінскі. Його рука лежала на попереку хлопчини, нею по почорнілих венах відступав із тіла Стайлза біль та дискомфорт від умілих рухів пальців всередині.

Стайлз вирішив не відповідати. Натомість ледь підвівся на колінах, впускаючи Гейла, рухався на пробу повільно, спостерігаючи за тим, як чужа райдужка змінювала колір з натурально-блакитного на відтінок антифризу і назад. Неймовірно, він робив усе це із Пітером. Стілінскі прискорився, торкаючись чолом чола перевертня, шукаючи опори на чужих плечах, вигинався і стогнав, коли чужа долоня охопила його член, рухаючись у тому ж ритмі, що і він сам. Друга рука Гейла підтримувала його сідниці, допомагаючи не впасти у безодню. Не раніше, ніж цього захоче Пітер.

Вони кінчили майже одночасно, захоплюючи момент у поцілунку.

Згодом вдяглися, на випадок, якщо племінник таки потішить Гейла візитом, та так і не змогли відірватися від уст одне одного.