Кажуть, що доля є всього-на-всього сумою зроблених виборів. Тобто життя залежить не від якогось там фатуму та ефемерного призначення, а від дій та вчинків самих людей. Зехра б усе віддала, щоб дізнатися, який саме вибір в її житті призвів до трагічних подій. Може, їй не варто було працювати у розвідці? В такому випадку перший шлюб було б врятовано, а Кемаль залишився живим. Але тобі вона б не зустріла Сердара та не покохала його. Ні, треба подумати ще. А може потрібно було вбити Джерен одразу, а не чекати, поки вона видумає чергову брехню про дітей? Оце вже кращий варіант, але все одно так багато речей залишаються незрозумілими…
Чомусь кожен крок, який Зехра робила назустріч своїм мріям та бажанням, ще більше віддаляв її від них. Жінка не розуміла, що робить в цьому житті не так і чому все завжди летить шкереберть. Чудовий приклад: Сердар виявився живим, на горизонті знову засяяло сонце після річної зливи. Але в цій діжці меду як завжди була ложка дьогтю – він її не пам’ятав. Або просто робив вигляд, що не пам’ятає. Від перестановки доданків сума не змінюється, як то кажуть. Зехра піддалася такому шоку, та ще й ледь не запорола операцію, заради якої приїхала в Берлін. Щасливчик по життю, не інакше.
Після повернення в безпечний будинок разом з іншими членами операції – Серветом, Адемом та Меріч, Зехрі дісталося від керівництва, себто від Халіта. Чоловік дав підлеглій добрячої прочуханки через те, що вона покинула Деміркана посеред клубу, наразивши колег на небезпеку та не завершивши завдання. Команді пощастило по двом причинам: перша і найважливіша – Меріч була спритною та кмітливою; друга – Деміркан ще той бабій, якому байдуже за якою спідницею бігти. Тільки завдяки цим двом факторам розвідники затягли чоловіка в таксі до того, як подіяло снодійне і відвезли у безпечне місце.
– При всій моїй повазі до тебе, Зехра, такий вчинок не піддається жодним виправданням! – зі злістю Халіта ще можна було миритися, а от з розчаруванням так просто не впораєшся. – Ти побачила Сердара, хотіла з ним поговорити, добре, я це розумію. Ти власне і повернулася тільки заради нього. Але хіба можна залишати все на півдорозі і бігти, не сказавши нам і слова? А що як Меріч не встигла б вийти з кабінету і вмовити Фатіха сісти з нею у таксі? Ти подумала про це?!
– Вибачте, башканим, – востаннє такою присоромленою Зехра відчувала себе в університеті, коли не підготувала завдання. – Що б я не сказала, це вже нічого не змінить. Я підвела команду і зараз розумію це, але в той момент я піддалась емоціям, розум відключився і я… пішла за покликом серця, забувши про те, де знаходжуся.
– Все ж добре пройшло, – Меріч намагалася захистити подругу. – Ціль у наших руках і завдання виконано. Хіба це не головне? Маленькі проблеми стаються на кожному завданні.
– Це не маленька проблема, це питання безвідповідальності! Важливо пам’ятати, що в нашій професії такі речі недопустимі. Кожна ваша помилка, навіть і маленька, може коштувати комусь життя. Не забувайте про це!
– Такого більше не повториться, – від сорому Балабан не наважувалася навіть підняти очі і подивитися в камеру на Халіта та колег.
– Сподіваюся на це. Якщо на цьому все, то зустрінемося завтра, коли будете проводити допит Деміркана, – Халіт хотів відключатися від відеозв’язку, але Зехра його перебила.
– Є дещо, що ви маєте знати, башканим, – керівник кивнув головою, щоб вона продовжувала. – Сердар є членом Павутини.
– Що? Не може бути?! – крикнув не на жарт здивований Ґюрджан.
– Такого варіанту подій я не прорахував… – Узай не міг зрозуміти, як таке втекло від його уваги.
– Ти впевнена в цьому?
– Впевнена, начальнику. Я бачила на його грудях тату, – той дурнуватий малюнок досі був перед очима. – Пам’ятаєте, Узай знайшов, що таке тату в Берліні набили двічі: одне 5 місяців тому, інше – недавно? Перше, як ми вже знаємо було для Деміркана, тому, підозрюю, що друге було для Сердара, як би прикро це не звучало.
– В такому випадку наша робота ускладнюється, – пробурмотіла про себе Меріч. – Ти не питала його про це?
– Ні, він же сказав, що не знає мене, – в роті досі було гірко, наче полину наїлася. – Я випадково побачила те тату, коли він побився з п’яницею, що приставав до мене.
– Думаєте, Сердар справді втратив пам’ять і приєднався до злочинної організації? – спитав Ґюрджан.
– Можливість виникнення ретроградної амнезії, – на цих словах всі подивилися на Узая, – тобто втрати пам’яті про події, які сталися в недалекому минулому, при черепно-мозкових травмах, досить висока.
– Дякую, що заспокоїв, Узай, – Зехрі і без цих слів було погано, а стало ще гірше.
– Я щось не так сказав?
– Давайте спершу опитаємо Деміркана, а потім будемо вже робити якісь висновки, – Халіт віддав наказ і всі слухняно кивнули у відповідь на знак згоди.
Перед тим, як піти спати після важкого дня, Зехра зателефонувала Фатмі. Вона завжди розпитувала подругу про те, як пройшов їх день і чи Яґмур була слухняною. Мала вередулька часто відмовлялася спати без побажання доброї ночі від матері, але, на диво, сьогоднішній день став винятком. У школі відбувалися якісь змагання, в яких брав участь весь клас Яґмур, тому дівчинка настільки стомилася, що навіть не стала чекати дзвінка.
– Ти б бачила, як швидко вона сьогодні бігла, – Фатма ділилася з Зехрою успіхами Яґмур. – Ще трішки і знесла би всіх конкурентів!
– Ніколи не думала, що моя донька буде брати участь у спортивних змаганнях, – вперше за день Зехра почула щось приємне. – Вона завжди більше цікавилася розумовими заняттями, а тут таке…
– Як бачиш, спортивний азарт легко передається. А ти сама як? Виглядаєш, м’яко кажучи, поганенько.
– Дякую за відвертість, – зіронізувала жінка, хоча й розуміла, що подруга права.
– На роботі сталося щось погане? Чому ти така сумна? – в голосі Фатми відчувалася турбота, жінка переймалася станом Зехри.
– Так, стався доволі неприємний випадок… Я ледь усіх не підвела, – Зехра не могла розповісти усіх деталей, але ділитися загальною інформацією ніхто не забороняв. – Фатма, а що б ти робила, якби тебе забула дуже важлива для тебе людина?
– Хм, цікаве питання, – дівчина приклала кулак під підборіддя, замислившись над відповіддю. – Для початку я б стукнула цю людину чимось по голові. Ну хіба можна забути таку, як я? – Зехра посміхнулася, приблизно на таку відповідь вона і очікувала. – Тебе що хтось забув?
– Та ні, – одразу збрехала вона. – Колеги на роботі обговорювали події якогось серіалу і це в’їлося мені в пам’ять, вирішила запитати.
– Серіал кажеш… Ну-ну, – Фатма не повірила в таку примітивну брехню, але не стала більше розпитувати.
Подруги попрощалися і Зехра одразу пішла спати, попереду чекав ще один напружений та важливий день. Думки в голові дзижчали, як набридливий бджолиний рій, тому Балабан довелося прийняти заспокійливе, щоб була хоч невелика ймовірність заснути. Ліки заспокоїли натягнуті, як струни, нерви і Зехра провалилася в дрімоту, забувши на якусь мить про всі проблеми та негаразди.
Ранок почався не з запашної кави, а з виснажливого допиту. Деміркан все не хотів розколюватися та співпрацювати з розвідниками, опирався, як віслюк. І хоч команда забрала в чоловіка ампулу з отрутою, він все одно грозився, що краще помре, ніж зрадить організацію. Негідника вдалося розговорити тільки через 3 дні. Кілька ударів, погроз та маніпуляцій і необхідна інформація вже в кишені.
– Начальнику Халіт, ми дізналися, що наступного тижня в Берліні відбудеться благодійний захід, на якому члени Павутини хочуть вбити турецького посла, – Зехра ділилася з командою отриманою інформацією.
– Ми повинні неодмінно перешкодити цьому. Де буде відбуватися цей захід?
– В готелі. Я надіслала Ґюрджану адресу.
– Добре, – Халіт повернувся до хакера. – Ґюрджан, ти повинен проникнути в систему відео-спостереження готелю, щоб ми мали змогу за всім спостерігати. Жодна підозріла особистість не має втекти від наших очей, зрозуміли?
– Так, слухаємось башканим, – промовили в унісон чоловіки.
– Що ще розповів Деміркан?
– Майже те саме, що ми знали до цього, – Меріч вклинилась у розмову. – Деміркан весь час втирав нам про велич Павутини і про те, що ми пошкодуємо, що затримали його, бла-бла-бла і всіляка така дурня.
– Так, було багато пустої балаканини насправді, – підтвердила Балабан. – Із корисного тільки те, що в Павутині є 10 членів, частина з яких живе у Європі, а частина в Туреччині та на сході. Ми намагалися дізнатися в нього, хто є керівником цієї організації, але він сказав, що не знає, оскільки на засіданнях вони завжди сидять в масках, а якщо і отримують якісь вказівки, то вони приходять їм у форматі повідомлень.
– Тобто всі члени сліпо довіряють керівнику, навіть не знаючи хто він? – Ґюрджан не вірив в те, що люди можуть так просто виконувати невідомо чиї накази.
– Ну так, – ствердно кивнула у відповідь Зехра. – Він ще казав, що на його думку керівник Павутини – це чоловік.
– Звідки в нього такі припущення? – запитав Халіт.
– Нізвідки насправді, – Меріч скривилася, пригадавши нещодавню розмову. – На його думку жінки не здатні втримати в своїх руках таку впливову організацію, – після цих слів Зехра і Меріч дружно закотили очі.
– А яке у нього кодове ім’я? – поцікавився Ґюрджан.
– Птахоїд-Голіаф.
– Найбільший павук у світі, довжина якого сягає 13 см, а розмах лап – до 30 см. Його отрута для людини не становить загрози. Є хижаком, здебільшого харчується комахами, але полюбляє також амфібій, рептилій та дрібних птахів, – проторохкотів Узай, чоловік був ходячою енциклопедією.
– Із сотень видів павуків він обрав саме того, який найбільший від усіх, – зневажливо пирхнула Меріч. – Чому я зовсім на здивована?
– Якщо ви закінчили лекцію з біології, то приступайте до роботи, – Халіт як завжди не терпів відхилень від справи.
Завдання Меріч та Зехри полягало в огляді території готелю, де мав відбутися захід та спостереженню за Демірканом. Потрібно було весь час тримати його на мушці та стежити, щоб чоловік нічого собі не заподіяв. Узай з Ґюрджаном працювали над тим, щоб забезпечити дівчатам можливість відвідати благодійну подію, підробляли запрошення, зламавши систему організаторів, та прораховували можливі варіанти нападу на політичну особистість. Зі слів Деміркана про спосіб вбивства Павутина мала повідомити своїх членів за кілька днів до наміченої дати, але телефон чоловіка, який розвідники вилучили, чомусь мовчав, тому доводилося обдумувати все власноруч.
Кожного вечора після важкого дня, сповненого біганини та підготовці до події, Зехра закривалася в кімнаті, щоб провести час наодинці зі своєю самотністю. Вона працювала розвідницею майже все своє життя, вчителювала ж тільки рік, але зараз, перебуваючи в Берліні, вдалині від школи та дітей, вона сумувала за роботою, яка залишилась в Бодрумі. Жінка все ще отримувала задоволення від того, що приносила користь державі, але морально їй важко давалася робота в розвідці. Раніше вона працювала в команді, яка стала для Балабан справжньою сім’єю. Вони завжди були поряд, давали цінні поради та підтримували у важкі моменти. Але зараз від тієї сім’ї залишилися одні тільки уламки. Узай та Ґюрджан працювали в Стамбулі, зв’язок з ними розвідниця тримала тільки під час обговорення робочих питань. Меріч хоч і була добродушною дівчиною, Зехра не була з нею такою близькою, як з Пинар. Як же їй не вистачило подруги, з якою можна було обговорити не тільки роботу, а й те, що осіло на душі. Краще, ніж Пинар, Зехру став тільки Сердар, але з ним ситуація була ще гіршою. Тепер чоловік знаходився по ту сторону барикад і залишалося тільки мріяти про нормальні відносини з ним.
Інколи Зехра витягала з коробки каблучку і довго розглядала її під настільною лампою, крутила в руках, ніби сподівалася побачити там зашифрованне послання. Але там не було нічого, окрім маленького шару пилюки, каблучку Зехра перестала носити, адже на завданнях не мало бути нічого лишнього. Тому Балабан тримала її в коробці біля ліжка і завжди витягала, коли на душі ставало тоскно.
Мозок ні на мить не вщухав, постійно нагадував про нещодавню зустріч з Сердаром та його слова. Навіть ехо від тієї розмови завдавало їй болю, але вона трималася до останнього і пообіцяла собі, що так просто не здастся і зробить все можливе, щоб дізнатися правду та визволити чоловіка з павучої пастки. Зехра морально готувала себе до того, що Сердартеж може прийти на благодійний захід. Потрібно було обдумати будь-який можливий варіант подій, щоб потім не виникло казусу, як ото було в нічному барі. Тому Балабан разом з командою наполегливо працювала, щоб все пройшло, як належить.
За два дні до події сталося те, що ніхто б не зміг передбачити.
– Зехра! У нас велика проблема, швидко ходи сюди! – крики Меріч з першого поверху змусили напівсонну Зехру встати з ліжка і спуститися вниз у піжамі.
Жінка з першого разу не знайшла подругу, на кухні та у вітальні нікого не було. В голову підкралася думка, що колега напевно в кімнаті, де тримали Деміркана. По спині пробіг холодок і у Балабан з’явилося погане передчуття. Вона миттєво очухалась від сну і вже не гаючи часу побігла до кімнати.
– От дідько! – вилаялась Зехра, як тільки побачила розпластаного на підлозі Деміркана, що не подавав ознак життя. – Він помер?
– Так, – з досадою підтвердила Меріч. – Зайшла, щоб принести тварюці сніданок і побачила отаку от картину.
– Як думаєш, від чого він настала смерть? – розвідниця нагнулася, щоб оглянути труп. – На тілі немає жодних ран, все чисто.
– Може ми недогледіли і в нього була ще одна ампула з отрутою? – припустила жінка.
– Можливо, але чому тоді він не скористався нею одразу, ще до допиту? Хіба це не дивно?
– Так, щось не сходиться. Зехра, – в голосі Меріч промайнули тривожні нотки, – а що як вночі хтось проникнув у будинок і отруїв його, поки ми спали?
– Сьогодні ще й як на зло не було Адема і Сервета, – тихо промовила Балабан. – Кімната була закрита, так само, як і будинок. Хіба що вони могли проникнути через вікно.
– От лихо! – Меріч оглянула вікно і помахала рукою Зехрі, запрошуючи її приєднатися.
– Віконна ручка зламана… – констатувала Зехра. – Схоже, що хтось знайомий вночі постукав у вікно і попросив його відчинити. Фатіх зробив це, але потім щось сталося і він намагався закрити його назад, але було вже надто пізно…
– Він будь-якою миті міг відчинити вікно, чому ж сам цього не зробив? – не розуміла Меріч.
– Територію завжди патрулювали Адем з Серветом, а сьогодні залишився тільки один охоронець, та і то дилетант, судячи з усього, – розвідниця несхвально похитала головою. – До того ж, ми завжди прив’язували Деміркана до ліжка, але…
– Але цієї ночі я змилувалася над ним і пожаліла, адже він він кілька днів підряв нив про те, що в нього на руках шрами через наручники, – закінчила дівчина. – Що ми тепер будемо робити? Ми знову відкотилися назад і втратили члена Павутини, який був так потрібен.
– Для початку потрібно повідомити про все начальника Халіта. А потім… потім побачимо.
Халіт не став звинувачувати розвідниць у тому, що вони недогледіли підозрюваного. Засмутився, але сказав, що це спільна провина і йому з самого початку потрібно було подбати про захист.
– Зехра, Меріч, ви повинні якнайшвидше виїхати з цього будинку. Поки можете поселитися в готелі на ці кілька днів, а потім ми якось вирішимо це питання.
– А що робити з благодійним заходом? – Зехра була стурбована. – Якщо Деміркана справді вбили члени Павутини, вони точно не надішлють інформацію щодо вбивства посла і взагалі можуть передумати чинити замах.
– Думаю, вони не втратять таку можливість, – припустив Узай. – Посол приїжджає всього на 2 дні, більше такого шансу в них не буде.
– Але тоді завдання ускладнюється, адже ми досі не знаємо, як саме і де саме вони збираються його вбити, – Ґюрджана, як і решту членів команди лякала невизначеність.
– Завдання дійсно складне, але у нас все вийде, – Халіт з огляду на посаду намагався змотивувати підлеглих. – Ви вже не один раз довели, що вам усе по плечу. Узай прорахував безліч можливих варіантів і ми візьмемо кожен з них до уваги. Ґюрджан теж стоїть на сторожі, ніхто не втече від камер спостереження. Ви, – він звернувся до дівчат, – будете на події і зможете оцінити ситуацію власними очима, якщо помітите щось підозріле, одразу повідомите нам і з огляду на це відкорегуємо план. Все буде добре!
Команді залишалося тільки довіритися начальнику, що вони і зробили. Іншого виходу просто не було.
***
– Як там пройшла нарада Павутини? – запитав Рифат у Сердара, який прийшов на кухню і сів на сусідній стілець.
– Нічого особливого, – Киличаслан знизав плечима, – мені поки не дали ніяких завдань, але запросили на завтрашній благодійний вечір і порадили всім, хто буде завтра присутній, мати при собі ось цей препарат, – чоловік витягнув з кишені джинсів зіжмаканий папірчик з текстом.
– Це протиотрута, – відповів Рифат, прочитавши назву препарату. – Вони збираються отруїти того турецького посла?
– Скидається на це, – новини були невтішними. – Напевно вони хочуть підмішати це в напої, тому порадили всім мати з собою протиотруту про всяк випадок.
– Але ж там буде багато інших відомих особистостей, невже вони і їх планують позбутися?
– Не знаю, говорили тільки про посла, – Сердар прокручував у голові розмову, намагаючись згадати все, про що там говорилося. – Я навіть не знаю, скільки членів Павутини будуть завтра присутні, запрошували всіх, але дехто казав, що не зможе прийти, а дехто промовчав.
– В будь-якому випадку потрібно бути насторожі, – Рифат встав зі столу, щоб випити склянку води.
– Ми маємо подумати про те, як нам врятувати посла.
– Ти ж знаєш, що це для тебе дуже ризиковано? – Рифату не хотілося наражати сина на ще більше небезпеку. – Сам же ж сказав, що невідомо, скільки членів Павутини буде на прийомі, якщо вони помітять, що ти допоміг послу, то нам кінець.
– Вони не знають мене так само, як я їх, – нагадав чоловік. – До того ж, я не настільки дурний, щоб передавати послу протиотруту у всіх на очах.
– Звідки ти знаєш, що вони вб’ють його саме на прийомі? А якщо отруту підкинуть ще до цього?
– Ні, – рішуче заперечив Сердар. – Якби вони хотіли вбити його по-тихому, то зробили б це. Їм потрібне видовище та привселюдна вистава. Цим вбивством вони хочуть показати всім, чого варті і що їх треба боятися. Тому я впевнений, що отруту підсиплять саме під час прийому.
– Тобі потрібно бути дуже обережним.
– Я знаю, знаю, – досить грубо відповів Сердар, він не міг зрозуміти, чи то Рифат хвилюється так через те, щоб їх не викрили і справа не накрилась мідним тазом, чи то він справді переживає за безпеку свого сина. – Мені потрібно дістати цей препарат.
Сердар забрав зі столу папірчик з назвою протиотрути і знову запхав його у кишеню.
– Тобі не потрібно їхати самому, мої люди можуть привезти.
– Я хочу трохи розвіятись.
Прогулюючись вулицями Берліна, Сердар раптом забрів у той самий квартал, де вони з Зехрою колись побилися з неонацистами. Це було їх друге спільне завдання в якості команди і жінка тоді ще зовсім не довіряла йому. «Чим менше ми знаємо один про одного, тим краще» – говорила вона кожного разу, коли Сердар хотів поділитися історіями зі свого життя. Здавалося, ніби ті події сталися вже сотню років тому… З тих пір так багато всього змінилося.
Після тієї зустрічі в нічному барі Сердар досі не отямився. Він міг скільки завгодно корити себе за те, що завдав їй болю, але це жодним чином не змінювало ситуацію. Сердар сумував, до болю в серці сумував за коханою і часом, який вони колись проводили разом, хоч і на роботі. Якщо до цього його ще зупиняла відстань між країнами, то тепер, коли Зехра була так близько, він ледь стримувався від того, щоб наплювати на всі перестороги і знайти її.
Киличаслан підвів голову догори, щоб подивитися на світлофор, як тут його очі наткнулися на вивіску з рекламою. «Ісландія: в погоні за північним сяйвом! Авторський тур на 8 днів за найнижчою ціною!» – подумки прочитав чоловік і ледь не плюнув спересердя. Все навколо нагадувало про Зехру, ніби Всесвіт навмисне хотів причинити йому біль, або натякнути на щось. Настрій було зіпсовано, тому Сердар одразу поїхав додому, як тільки владнав усі свої справи.
Наступний ранок пройшов у турботах перед важливою подією, за метушнею чоловік і не помітив, як настав час їхати до готелю. Для оказії Сердар обрав звичайний чорний смокінг, в одну кишеню штанів помістив телефон, а в іншу – препарат. Пістолет сховав за поясом, щоб в разі чого була можливість себе захистити.
Як тільки-но чоловік переступив поріг готелю, телефон забринів, сповіщаючи про нове повідомлення від Павутини.
«Здається, сьогодні в павутину потрапить не одна жертва. Веселощі починаються.»
І що це означає?
***
З самого ранку все пішло не так. Спочатку Зехра пролила на плаття каву, а потім Меріч розтягнула зв’язки на правій нозі. І якщо перше швидко замінили, то з другим таке рішення не пройшло.
– Як я могла так вас підвести? – Меріч ледь не плакала від досади. – Що ми тепер будемо робити? Вся підготовка пішла коту під хвіст.
– Нічого, я сама з усім впораюсь, – Зехра розуміла, що тепер її завдання ускладнюється, але вони не могли все відмінити через травму колеги, адже на кону було життя їх співвітчизника. Коли дівчата повідомили начальнику прикру новину, той засмутився, але припиняти через це операцію ніхто не планував.
– Зехра, коли посол вийде з будівлі після закінчення події, наші люди простежать за ним до самого аеропорту, щоб він дібрався туди цілим та неушкодженим, – Халіт повторював план дій. – Ти ж зупинишся на пару днів у готелі, що знаходиться за кілька кварталів від того, де буде відбуватися захід. Узай забронював тобі номер і скинув адресу на телефон.
– Чому я не можу одразу повернутися сюди? – не зрозуміла вона.
– Є певний ризик того, що за тобою можуть стежити після події. Краще відвести зайву увагу і пожити деякий час в готелі, окремо від усіх. Не переймайся, ти будеш там у безпеці.
– Я б хотіла бути там поряд з тобою, але, – Меріч кивнула на свою ногу і скрушно зітхнула, – сама бачиш, яка я незграбна. Бажаю удачі, у тебе все вийде.
– Сподіваюсь на це, – невпевнено промовила Балабан.
Тягуче відчуття тривоги сиділо всередині навіть тоді, коли жінка зайшла в приміщення готелю. По спині пробіг холодок, Зехра пройшла в зал, заповнений людьми.
Розвідниця потрохи вливалася в атмосферу і не помічала зацікавленого погляду, що весь час стежив за нею. Зехра була під прицілом хижака, навіть не усвідомлюючи цього.
Поки вона думала про те, як виконати завдання, павутина довкола все змикалася.
Павук поволі наближався до жертви, щоб закутати її у кокон.