Описані нижче події зовсім не вигадка, а мої справжні записи тих днів, коли я сиділа в підвалі під час нападу російських загарбників. Моє власне ім’я та імена батьків навмисне опущені, окрім імен подруг, яких я не могла не згадати. Станом на сьогодні моє місто нарешті звільнили, але тоді я до останнього сподівалась, що Лиман не потрапить під окупацію.
3 травня 2022
Телефонний зв’язок майже повністю перервався навіть з найближчих веж сусідніх населених пунктів. Високовольтні дроти ушкоджені після бомбардування, тому немає ні електроенергії, ні мобільного інтернету.
Намагаюсь умовити матір виїхати кудись, поки ще вивозять у Дніпро. Мене зупиняють тим, що це марно, що додому в свій рідний Лиман більше ніколи не повернусь, і якщо Харків повністю окупує росія, мені жити та навчатися буде ніде. Батьки хочуть терпіти. Чекати, доки все минеться. Або полягти тут.
«А шо, люди в Маріуполі терпіли більше».
А я не хочу бути, як у Маріуполі. Мені шкода тих людей, і НІХТО не хоче бути на їхньому місці. Я не тільки про Маріуполь кажу. Я вже не знаю як і що мені доводити… Я вже не хочу тут бути. Я занадто слабка, напевно.
4 травня 2022
Учора й сьогодні вночі, судячи зі звуків, їздив якийсь танк і стріляв десь навмання. Через велику лункість здавалося, що він приїде до нас. Було дуже страшно. Удень не так, а от вночі страшно.
Камишика досі нема. Напевно, його серце не витримало від страху, або його розірвало вибуховою хвилею. Але тіла ми не знайшли… Я сподіваюсь, що він десь далеко забіг і просто не зміг повернутися, доки триває обстріл. Хоча… Це все одно, напевно, марно. Я не вірю. Але він, скоріш за все, помер. Помер, залишивши свою кішку, з якою нещодавно гуляв. Залишив їй своє потомство. Камиш був моїм улюбленцем. Мені дуже складно висловити, наскільки він був чудовим та розумним, бо на очі навертаються сльози. У будь-якому разі нехай кошачий Зореклан1 вкаже тобі правильний шлях на небо. Шкода, що я не встигла сказати ще тоді, як сильно люблю тебе, моя дитинко.
Газові балони спорожніли, тож ми зробили таку собі природну піч із цеглин та сітки навколо багаття. Їжа поки що є; дякувати європейській гуманітарці. Готуємо суп, вермішель, чай. Замість хліба їмо сушені сухарі, яких вистачить ще на місяць-два точно. Жити можна. Я згодна так жити, аби тільки ще був зв’язок та світло. Принаймні в нас, на щастя, є сонячна панель.
Бачили, як по дорозі їхав броньований автобус із людьми. Потім почався обстріл. Ми не знаємо, чи доїхав той автобус взагалі. Це було дуже ризиковано. А ще мости всі на виїзді з міста підірвані. Єдиний шлях — через греблю. Ми відрізані від зовнішнього світу в усіх сенсах. Залишається тільки просто ВИЖИТИ.
5 травня 2022
Сьогодні вночі було більш менш спокійно. Я нарешті поборола свій страх темряви. Повністю. Коли спиш п’ять днів у підвалі без світла, темрява — це не найстрашніше. Це просто темрява. Існують речі набагато страшніші за подібне. Насправді темрява та тиша заспокоюють. Так, тиша. У темряві спокійно лише коли є тиша.
Мені сказали, що вулиця Даші також постраждала. Взагалі-то в Лимані немає жодної вулиці, яка б не зазнала хоча б мінімальних збитків. Зв’язок повністю зник. Я не знаю, що з Дашою, але я сподіваюсь… Ні. Я впевнена, що з нею та її родиною все гаразд.
На відміну від тих людей, у яких згоріли хати, нашій, можна сказати, пощастило. Просто немає деяких вікон та дірявий дах. Увесь двір поріс травою без нагляду. Ми можемо хоча б під час затишшя ходити додому, щоб забрати деякі запаси. Сьогодні я ходила туди за книгою Анни Каньтох «Таємниця покинутого монастиря», аби не нудьгувати та не з’їхати з глузду. За день прочитала дев’яносто сторінок. Обожнюю книги. Українською вони зараз ще більш приємні до душі. Буде неймовірно сумно, якщо ті кляті росняві імперіалісти захоплять нас та залишать без української літератури та якісного українського перекладу, коли навіть російського перекладу цих книг нема.
Насправді я мріяла колись жити у Львові, але мене намагаються запевнити, що навіть якщо росіяни вивезуть нас, наприклад, в Бєлгород чи ще якесь росняве місто, мені там буде добре, бо там «красиво», там є все. Але я не хочу жити в іншій країні. Для старшого покоління пострадянські держави це досі щось ціле. Але для мене будь-яке інше місто України буде рідним, але не російське чи хоча б польське. Я хочу жити вдома. У своїй країні. На жаль, мене не розуміють. Для дорослих я виглядаю занадто дивною. Вибачте, що я інша або якась «неправильна».
Протягом останніх днів я встигла згадати все своє невелике життя. Я дійсно згадала майже все і зрозуміла, що доки ти живеш, тобі треба радіти навіть незначним, але приємним речам. Погано, коли немає гарних спогадів. Якщо ж вони є, то в, можливо, останні години твого життя ти маєш чим зайняти свій мозок та можеш проаналізувати, чи достатньо добрим було те життя. Насправді я ще не жила нормально. У мене є причини жити. Їх багато, а я навіть про це й не здогадувалась. Я ХОЧУ вижити. Я хочу жити заради того, заради чого й жила досі. Заради приємних моментів. Заради книг. Заради музики. Заради мультиків, аніме, будь-чого. Заради природи. Заради друзів, навіть якщо в мене їх мало. Заради родини. Я хочу жити, щоб стати гідною людиною.
6 травня 2022
Тато мене вранці по-справжньому порадував. Мій кіт. Камиш. Він живий. Батько знайшов його в сараї худеньким, голодним. Він п’ять днів ховався там. На щастя, не поранений. Дали йому трішки поїсти, щоб не зірвати шлунок. Я сподівалась, і він вижив. Значить, надія є. Надія завжди є. Я така щаслива. Я брала Камишика на руки. Він такий легенький, наче пір’їнка. Це жахливо, але все буде добре. Ми його відгодуємо і разом усе витримаємо.
Я почала робити ці записи в телефоні, щоб коли рано чи пізно з’явиться зв’язок, поділитися ними. Щоб просто чимось себе зайняти. Думки не дають мені спокою, тож я повинна кудись їх викласти. Хтось має потім дізнатися, що зі мною було. Коли я все це переживу. Усе буде добре.
Перші дні я впадала в паніку, але зараз намагаюсь забагато не замислюватися над майбутнім. Я просто спилюю на руках манікюр, який підріс, та думаю лише про минуле та теперішнє. Так простіше.
Я дійшла висновку, що неважливо, де я житиму. Якщо з’явиться інтернет, я зможу продовжити вести твітер, а також напишу фанфіки задля розвитку українського контенту. Я дійсно хочу це робити. Взагалі-то цього тижня я вирішила, що почну писати фанфіки українською за різними фандомами, навіть за тими, якими я наче вже не цікавилася, але вони залишилися в моєму серці. Я писатиму фанфіки тут, у телефонних нотатках. Часу безліч. Коли я виживу й нарешті зможу вийти на зв’язок, то одразу ж опублікую їх. Головне — потерпіти та зберегти глузд. Я чекатиму стільки, скільки доведеться.
Людям, які звикли постійно знаходитися в соціумі, дуже складно жити в тому становищі, коли потрібно постійно ховатися без можливості проводити час серед однолітків, спілкуватися. Я ж завжди була одна в чотирьох стінах та розмовляла сама із собою, тому я здатна витримати ізоляцію від суспільства (точніше я й сама постійно уникала спілкування з людьми). Навіть якщо це означає ізоляцію від соцмереж також, я можу дати собі раду, коли записую нотатки, наче веду щоденник. Насправді все це дійсно скидається на щоденник без зайвих подробиць. Нехай буде так.
До речі, «Таємниця покинутого монастиря» все більше чимось нагадує мені «Дім дивних дітей» та «Обіцяний Неверленд»2 . Точніше тим, що тринадцять дітей зібрали разом у монастирі задля того, щоб знайти серед них Обраного з магічними здібностями для боротьби з невідомим злом, і в них, звичайно, є опікунка. А ще через цю містичну атмосферу навколо того монастиря та янголів, які викликають підозри. Реально присутнє щось таке властиве Неверленду та серії книг Ренсома Ріґґза.
***
Коли на вулиці тиша, здається, що все не так вже й погано. Якщо ж поряд свистять та падають снаряди, хочеться кричати від відчаю. Я навіть вдалася до крайнощів: повністю розблокувала телефон і написала передсмертне послання в нотатках, щоб коли цей смартфон уціліє, якщо я раптом буду тяжко поранена або помру, хтось зміг це побачити й надіслати всі ці записи Ангеліні та Даші, зателефонувати їм та розказати про мене. Ніколи не думала, що дійде до такого. Сподіваюсь, ці заходи не знадобляться.
***
Чому це відбувається?? Чому саме вночі це починається?! Навіщо так гучно? Навіщо так близько? Батьки в паніці почали сваритися, а я просто лежу в шапці й капюшоні, обхопивши голову руками, та намагаюсь стримати сльози. Знову щось переміщається та стріляє по цивільних. Ми навіть не знаємо, якого ще лиха воно заподіяло нашому місту, бо перебуваємо в інформаційному вакуумі. Це просто жах. Я хочу, щоб це скінчилося якнайшвидше.
7 травня 2022
Я не зовсім розумію, що саме зі мною відбувалося вночі, коли більш менш постріли та вибухи віддалилися. Я точно була впевнена, що залишалась притомною або спала декілька хвилин, хоча в підвалі такий морок хоч в око стріляй. У мене три роки тому бували подібні нічні напади, чи щось таке, коли я не відчувала власного тіла і прокидалася від нестачі повітря в легенях. Сьогодні сталося майже те саме. З’явилася якась незрозуміла важкість на грудях, а тіло ніби втратило вагу. Я не могла поворохнутися. Було таке дивне відчуття, наче мій розум чи душа відділяється від фізичного тіла. Я точно знала, що не сплю, але мені ввижались якісь жахіття, про які я вже й не пам’ятаю. Пам’ятаю лише те, наче це був сон наяву, і мені примарилося, ніби я лежу в труні. Тілом змогла поворохнути тільки через декілька хвилин. Мені чомусь здається, що в мене був сонний параліч, але я не до кінця певна, що всі ці симптоми можна діагностувати саме таким чином. Але дуже схоже, враховуючи те, що я лежала на спині. Можливо, у мене було таке ще й тоді раніше, просто я не знала, як саме має відчуватися той сонний параліч.
***
Ми наче в Бермудському трикутнику. Звідси неможливо вибратися без ризику. Батьки не хочуть покидати дім, та й ніхто не впевнений, чи не потрапимо ми під обстріл у дорозі, навіть якщо ще є якийсь шлях. Вуха закладає від дрижання землі після приземлення снарядів. Таке враження, ніби ось-ось — і кінець. Дуже моторошно. Відчай поглинає мене, а в душі криється маленький вогник надії. Надії на те, що це все завтра виявиться страшним сном, який усім досі сниться, і все стане так, як раніше.
Можливо, коли це прочитають, усі вважатимуть, що я перебільшую або більшість речей вигадала, але я пишу на емоціях, і війна РЕАЛЬНА. Комусь вона принесла справжню біду, а я просто сиджу в підвалі й не знаю, чого далі чекати. Я маю радіти, що мої рідні та я живі, але чи надовго це?.. Насправді відпочивати в облаштованому підвалі подалі від соцмереж та готувати їжу на вулиці взагалі непогано. Аби ж тільки з неба нічого не падало.
***
Майже триста сторінок книги вже позаду. Залишилося ще двісті п’ятдесят. Читання хоч якось відволікає від хвилювання.
Під час обстрілу батько нагримав на матір через нісенітницю, і вони розвели бурю в стакані. Потім він образився й пішов додому. Знову почали снаряди падати так близько, що аж земля затряслася. Я дуже непокоїлася, але через декілька хвилин тато повернувся до нас у підвал, прихопивши мені м’яку іграшку з хати (рожевого зайчика).
Нещодавно вдалося налаштувати радіо-приймач на одну хвилю, хоча особисто мені вже навіть нецікаво слухати новини. Батьки трішки лаються на те, що там розповідають, а я просто не звертаю на це увагу.
***
Майже восьма година вечора. Починають десь далеко стріляти. Усе за розкладом: ховаю книгу під подушку і молюся, щоб і цю ніч ми пережили і я змогла дізнатися фінал роману. Залишилося прочитати всього п’ять розділів до кінця.
8 травня 2022
Немає сенсу пояснювати, як минула ця ніч. Усе, як завжди. Ми випили заспокійливе, а потім я увімкнула музику в навушниках і так лежала в темряві, обіймаючи плюшевого зайця.
Можна було б якось виїхати, але батька заберуть, скоріш за все, на війну. І трьох котів нам теж ніяк забрати, а залишати їх із татом напризволяще теж не хочеться. Грошей у нас мало. Звичайно, біженцям також нелегко, як і нам, смертникам. Батьки почали сваритися набагато частіше, та я їх у цьому не звинувачую, хоча вони могли б навпаки, у, можливо, останні дні нашого життя більше заспокоювати одне одного. У свою чергу я також не краща за них. Намагаюся хоч якось налаштуватися на позитивне мислення, а насправді, наче мара, постійно всім нагадую про те, що ми всі скоро помремо, справляючи не дуже приємне враження як на батьків, так і на сусідку, як з нами переховується. Я намагаюся забагато не думати і переконати себе, що комусь зараз набагато гірше, ніж нам (і це дійсно так), але це ніяк не допомагає. Мене хочуть присоромити за мою лінь і небажання їсти, хоча в когось у таку хвилину взагалі немає навіть крихти хліба, а я відмовляюсь від того, що є.
***
Я не хочу помирати, але все більше хочу якось зашкодити собі. Знову. Я й справді занадто вразлива. Напевно, за таку, як я, зараз ніхто і не хвилюється. Навіщо? Я ж постійно чимось незадоволена. То й що, що ми декілька разів були на порозі від смерті, потрапивши на вулиці під обстріли? Усе не так вже й погано.
Я б хотіла вибачитися перед своїми єдиними подругами за все, але не маю можливості з ними зв’язатися. Не знаю, чи побачать вони колись цей текст. Я піднялася на балкон другого поверху будинку сусідки й трохи зловила зв’язок, тримаючи телефон тремтячими руками, але так і не змогла додзвонитися до Даші, хоча й шли гудки (принаймні акумулятор підзаряджений). Я сподіваюсь, що вона виїхала… З Ангеліною теж саме, але, можливо, проблема в тому, що вона знаходиться в Німеччині, бо дзвінок майже одразу обривається. Мобільного інтернету немає. Я зробила все, що змогла.
***
Завтра День Перемоги. Сьогодні де-не-де чутно постріли, але чомусь ми очікуємо в ніч на дев’яте травня щось жахливе. Першого травня Лиман «привітали» дуже гарно.
9 травня 2022
На превелике здивування було відносно спокійно, хоча іноді снаряди над головою пролітали, а на околицях точився бій. Сьогодні військові привезли нам хліб, мінеральну воду та трішки млинців із лимонними тістечками.
Ми з татом намагалися вмовити матір виїхати, але вона обрала вперто залишатися вдома і заспокоювати нерви валер’янкою. Але ж психічне порушення валер’яною не вилікуєш, хіба ні?..
***
Мама мене наварила за те, що я даю волю емоціям перед сусідкою та соромлю її своєю поведінкою, яка аж ніяк не схожа на поведінку слухняної доньки. Смішно. З нестабільною психікою чужа думка та повага з боку суспільства — це останнє, про що я буду думати. Виявляється, показувати емоції, не мовчати та мати власний розум — це злочин? Краще ж взагалі бути, як зламана лялька, або накопичувати весь негатив усередині й носити на обличчі фальшиву посмішку. Але навіщо я повинна прикидатися? Заради чого? Для кого? Хіба це зараз має велике значення? Вочевидь, для мами — так. Та мені вже набридло… Ні. Я просто втомилася приховувати все. Мені вже байдуже. Я нікого ні до чого не примушую і не вказую, що робити. Просто не займайте мене.
***
Почалася гроза. Уперше за багато днів. Нарешті я почула природний грім, а не тільки постріли та вибухи.
10 травня 2022
Ми з батьком не витримали і вирішили виїхати поки що в Дніпро. Тато викликав о дев’ятій ранку евакуаційний автобус. Мама вперлася й залишилася вдома глядіти котів, бо не хоче полишати хату. Я сходила за випускними альбомами, обійняла котів, порюмсала, намрчила шерсть Камишика сльозами й зібрала речі. Сподіваємось, що мати надумає та поїде слідом за нами. Поплакали, попрощалися і сіли в броньований автобус.
О пів на шосту нас пересадили в потяг у Покровську. Їдемо до Дніпра, а далі що буде. Провідники роздали нам канапки, і ми трошки поїли. Закінчую ведення нотатника.