Частина 10

— Дев’ять… Вісім… Сім… Шість… П’ять… Чотири… Три… Два… Один! З Новим роком! – всі підняли келихи з шампанським.

 

За столом почалися активні розмови, тож ми з Артемом швиденько вислизнули і побігли сходами до своїх кімнат. Зараз потрібно забрати сумку, вдітися і спуститись у низ так, щоб мене не помітили. Батькам ми не стали нічого казати. На ліжку під покривалом я розложила подушки, ніби я сплю. Дуже сподіваюся, що ніхто не захоче терміново мене побачити, бо повернемося ми приблизно о четвертій ранку, як мене заздалегідь попередив Тьома. Чорна міні-сукня ідеально сиділа на мені, а волосся гарними хвилями ледь діставали підборіддя. Поклавши подарунок у сумку, наділа куртку і тихенько подріботіла вниз. Брат вже був там, тож ми акуратно відкрили двері, щоб не видавати зайвих звуків. Та, схоже, в цьому не було потреби, адже з кухні долинала така кількість голосів, що нас би в будь-якому випадку не почули. Перед будинком вже стояло чорне авто, до якого ми і пішли. Тепер я була дуже рада, що вікна кухні виходять не в цей бік.

 

— Привіт всім, – зі мною також привіталися, як тільки я сіла назад до Кита, а слідом за мною заліз Артем.

 

— Привіт, Вишенька, – Микита обійняв і поцілував мене. – Готова розважатися? – в його очах я побачила хитрі вогники.

 

— Звісно, – я всміхнулася хлопцеві. 

 

— Ніколь, ти розбиваєш мені серце, – почувся голос Міши, що сидів за кермом. – Така гарна дівчина і вже зайнята.

 

— Ох, якби ж ми трохи раніше зустрілися, – з перебільшеним засмученням мовила я. 

 

— Можливо ще не пізно це виправити? – його відображення в дзеркалі широко всміхалося.

 

— Я б з радістю, але боюсь, що Кит буде проти, – кинула на нього короткий погляд, важко зітхнувши. 

 

— Звісно я буду проти. Тепер ти від мене нізащо не втечеш, – юнак пригорнув мене до себе.

 

— Приїхали, – через якийсь час сказав Міша і всі вийшли перед будівлею з великою неоновою назвою закладу над входом. 

 

Якась компанія голосно розмовляла, а декілька людей чекали, щоб зайти всередину. Однак нас одразу пропустили, бо охоронець, судячи з усього, дуже добре знав хлопців. В мене закрутилася голова від мигаючого світла, кількості людей та гучної музики. Ми ледь протискалися між цим натовпом. В якусь мить я ледь не загубилася, але добре, що позаду мене йшов Кит. Нарешті ми підійшли до стіни і почали підніматися по крутих сходинках на другий поверх, з якого було також добре видно перший через скляну огорожу. Ми пройшли за один з вільних столиків і розсілися на двох червоних диванах. Тут було трохи тихіше та більше вільного місця, тому що більшість людей розважалися внизу.

 

— Я йду по напої, хто що буде? – озвалася Тьома. – Тобі тільки сік, – одразу попередив він, дивлячись на мене.

 

— Апельсиновий, – кивнула я, розтягуючи губи в їдкій посмішці.

 

— Ти коли-небудь була вже в клубах? – запитав Микита, нахилившись до мого обличчя, щоб говорити не дуже голосно.

 

— Ні. З ким я б пішла, якщо мені навіть шістнадцяти ще немає? 

 

— Ну і як тобі?

 

— Голосно, темно і цікаво, – я всміхнулася, беручи в Артема свій сік.

 

— Ну що ж, з Новим роком! – вигукнув Міша.

 

— Я маю для тебе подарунок, – одночасно сказали ми з Китом, після чого кожен поліз по них.

 

— Тримай, – ми обмінялися речами в новорічних коробках, доволі підозріло схожих один на одного по розміру.

 

Я почала обережно розпаковувати, краєм ока подивояючись на хлопця, що робив те саме. І ось в моїх руках опиняється бежеве худі. Микита роздивляється мінімалістичну футболку з принтом в чорному кольорі. 

 

— Це парні речі, так? – питаємо ми одночасно.

 

— Вибач, але я не змогла придумати нічого кращого, – кажу я, сміючись.

 

— Ти якось казала, що тобі це здається милим, – він підняв свій дарунок у гору. 

 

— Зате в нас рівнозначні подарунки, – сказала я, ховаючи річ в шопер. – Дякую.

 

— І тобі дякую, люба Вишенька, – він повернувся і поцілував мене. 

 

Якийсь час ми всі гуртом спілкувалися, але потім порозходилися хто куди. Я й Кит вирішили піти вниз, щоб потанцювати. Це було весело, хоч після цього я й дуже втомилася. Щоб трохи відпочити ми пішли до бару і взяли собі випити. Він якийсь коктейль, а я безалкогольне мохіто. Хлопець ні на крок не відходив від мене, за що я була йому дуже вдячна. Декілька разів я помічала на собі зацікавлені погляди чоловіків, та вони, на моє щастя, не наважувалися підходити. Допивши дивний, але смачний, мохіто, ми вирішили піднятися на верх. Декілька разів спіткнувшись та ледь не впавши на сходинках, я мужньо дійшла до дивану та просто впала на нього.

 

— Вишенька, що з тобою? – підозріло дивлячись на мене, запитав Кит.

 

— А що зі мною? – я чесно намагалася зробити серйозний вираз обличчя, але мені було занадто весело. – Просто сьогодні гарний день. Тобто ніч, – я почала хихотіти. 

 

— Ти пила алкоголь? – юнак нахилився, щоб зазирнути мені у вічі, але я його поцілувала. – Стій, де ти взяла алкоголь? 

 

— Я не брала, чесно! Любий, поцілуй мене, – але він встав і сів на інший край дивану, поклавши руку на очі. – Хей, не тікай від мене! – я встала і, похитнувшись, цілеспрямовано пішла до Микити.

 

— Звісно, подобаєшся, але ти зараз п’яна, – хлопець спостерігав за моїми потугами дійти до нього.

 

— Хіба це важливо? Головне, що ти поряд! – я опустилася йому на коліна. – І ще я хочу тебе поцілувати, – прошепотіла, нахилившись до його вуха. 

 

— Окей, але давай ми трохи почекаємо? – його руки підняли мене і пересадили на диван. 

 

— Та ну, чому ти уходиш? – голосно запитала, розсердившись і знову потягнулася до Кита. – Один поцілуй і все.

 

— Точно? – його очі з недовірою дивилися в мої.

 

— Я тобі колись брехала? 

 

— Добре-добре, я зрозумів, – юнак нахилився до мене, коротко поцілував і хотів відхилитися, але я обвила руками його шию, не даючи цього зробити.

 

Він відхилявся на спинку, намагаючись вислизнули, та це було не так легко.

 

— Вишенька, – ледь розбірливою мовив Кит. – Почекай, – я відхилилася, дивлячись на важко дихаючого хлопця.

 

— Ти не хочеш бути зі мною? – в мене на очах виступили сльози.

 

— Ні-ні, що ти. Просто… Знаєш, я бажав би продовжити в більш гарному місці, – він роззирнувся навколо, але, так і не знайшовши когось, розчаровано подивився знову на мене. – Давай поїдемо до мене?

 

— Навіщо? – мене було не так просто переконати.

 

— Ее… Ну, там спокійніше. Ми ж будемо самі, а тут купа людей.

 

— Ти маєш рацію. Тоді пішли! – я встала і потягла Микиту на себе, від чого ледь не впала, але він мене підтримав. 

 

— Пішли, Вишенька, – і ми покрткували вниз. Правда я знову ледь не впала, тож юнаку довелося охопити мене за плечі.

 

На дворі нас вже чекало таксі. По дорозі я захотіла спати, але вперто опиралася цьому. В ліфті я сперлася на хлопця, притнувши його бо стіни. Дійшли до його кімнати ми швидко.

 

— Нарешті ми самі, мій коханий, – я потягнула хлопця до ліжка. – Можна я тебе поцілую?

 

— Навіщо питаєш? Тобі можна все, – Кит посміхнувся, сідаючи.

 

— Все? – хитро промовила я. – Тобто взагалі усе?

 

— Ну… А що ти маєш на увазі? 

 

— Ні, спочатку дай відповідь!

 

— Добре. Так, – він пильно спостерігав за виразом мого обличчя.

 

— Тоді, знаєш чого я дуже хочу? – мій голос став тихим і я повільно нахилялася до хлопця.

 

— І чого ж..? – Микита облизав губи.

 

— Покататися! – вигукнула я, плеснувши в долоні.

 

— Що? – він моргнув. – Де?

 

— Не правильне запитання. Не «де», а «на чому». Я хочу проїхатися на мотоциклі! На твоєму прекрасному чорному залізному коні, – в моїх очах палали вогники.

 

— Я б з радістю, вже сьогодні вже пізно. Давай завтра? 

 

— Не будь таким занудою, Ките! – я тицьнула пальчиком в його груди.

 

— Вишенька, ну дійсно. Давай зараз відпочинемо, а потім вже покатаємося? – юнак обійняв мене.

 

— Знаєш що?

 

— Що? – десь зверху почулося зітхання.

 

— Я не збираюся зустрічатися з таким нудним хлопцем! 

 

— Це я-то нудний!? – схоже, мені вдалося і зараз ми все ж поїдемо.

 

— Ну не я ж!

 

— Якщо хвилювання за кохану людину тепер називається занудством, то я не винен, – хлопець підвівся і вийшов з кімнати.

 

— Хей, ти куди? – я побігла за ним.

 

— На кухню.

 

— Навіщо? – проте він не відповів. – Ну, добре-добре. Пробач, що назвала тебе занудою, – я затримала його, схопивши за руку. – Хоч ти всеодно такий, – Кит закотив очі. – Але я тебе всеодно люблю! Чесно-чесно!

 

— Але як же ти можеш любити такого зануду? – протягнув він.

 

— Отак, – і потягнула його вниз, щоб поцілувати.

 

— Тепер вірю, – сказав хлопець, коли ми відірвались один від одного.

 

— Іноді я буваю дуже переконлива. Так навіщо ти йшов на кухню? 

 

— Зробити тобі чаю для заспокоєння, – його губи розтягнулись в посмішці.

 

— А я була впевнена, що ти тікав від мене.

 

— Хіба ж в мене був хоч якийсь шанс?

 

— Звісно, що ні, – я міцно його обійняла. – Не відпущу.

 

— Прийдеться. Як ми так підемо? 

 

— Не мої проблеми. Я звикла тримати своє слово, – і зціпила руки за його спиною ще надійніше.

 

— Ох, тоді мені доведеться тебе нести. Готова? 

 

— Стій… – але мене вже підхопили і понесли до кухні.

 

— Тобі таки треба випити чаю, – юнак зайшов, увімкнув світло і хотів мене поставити на підлогу, але я обійняла його руками і ногами.

 

— Не відпущу.

 

— Ну добре, – хлопець підійшов до столу, посадив мене на нього і почав робити чай.

 

— Оце ти хитрий, – за всим цим було весело спостерігати.

 

— Ага, уявляєш, хитрий зануда. Оце так поєднання, – я закотила очі.

 

— Будь ласка, давай забудемо це? Вибач, мені правда дуже прикро…

 

— Чому це я повинен забувати твої слова? Ні, так не піде. 

 

— Тоді як мені виправитися? – Кит замислився.

 

— Пообіцяй мені зараз, що ніколи не будеш сумніватися в моїх словах, – його очі дивилися серйозно, хоч на губах досі була усмішка.

 

— Добре, – я кивнула і знову обійняла його, поклавши голову на плече.

 

— Тримай, – в мої руках опинилася вже знайома кружка із зеленим чаєм.

 

— Дякую, – я швидко випила його. – Тепер можемо йти.

 

— Куди на цей раз? 

 

— В спальню, куди ж ще? 

 

— Ну, хто йтиме, а кому нічого не потрібно робити…

 

— Що-що, любий? Я не почула.

 

— Кажу, що люблю тебе сильно, – ми вже заходили до його кімнати.

 

— Я теж тебе, – щось мені знову так спати захотілося…

 

— Ну все, тепер можеш злазити, – Кит підійшов до ліжка, щоб мене посадити, але я тільки похитала головою. – Будеш спати прямо на мені?

 

— Угу, – і я провалилася в таку приємну темряву, відчуваючи тепло Кита.