Частина 1

Хмари затулили останній промінчик сонця і вітер вмить став холоднішим. Щільніше затягнув шарф, попрямувала широкою вулицею. Нарешті минаю територію школи і розлабляюся. Перший семестр закінчено і можна спокійно віддати себе канікулам. Це звісно, ненадовго, бо незабаром ДПА, і родина не залишить мене в спокої. Погляд зупиняється на хлопці попереду, що одразу привертає мою увагу. Чорняве волосся, як ніч, у творчому безладі, пальто того ж кольору розвивається, а на ногах високі берці. Він стоїть до мене боком, тож більше побачити я не в змозі. Роздивляючись вулицю, його очі зустрічаються з моїми. Ноги більше мене не слухаються, тож я сповільнюю йду, аж поки не зупиняюсь біля нього. Зрозумівши, що відверто витріщаюся на нього, відвожу погляд та всміхаюся. Хлопець вище за мене десь на півтори голови, тому мені незручно. Підвожу очі і дивлюсь в його чорні, мов ніч. 

- Привіт, - невпевнено кажу я. Він здивовано на мене поглядає, проте не встигає нічого відповісти, як позаду нього лунає:

- Ките, милий, а хто це? - висока білявка стала поряд з юнаком.

- Ну… Я, напевно, піду. Вибач, - швиденько промовляю я, вже не дивлячись на них і крокую далі у напрямку дому. 

Докладаючи неабияких зусиль, змушую себе не обертатися, аж доки не заходжу за високу будівлю на маленьку вуличку, що веде до мого будинку. Так, звісно, в такого гарного хлопця повинна бути дівчина, авжеж. Дістаю ключі, відкриваю двері та поспіхом біжу в свою кімнату. Вдома всеодно нікого, тож можна не переживати. Роздягаюся та падаю на ліжко, закривши очі руками. Мені так соромно, що я не знаю куди себе подіти і про що думати. Перед очима з’являється лице з загостреними рисами і очі, що заглядають тобі прямо в душу. На вигляд йому десь сімнадцять. Зріст, звичайно, додає років, але не думаю що він набагато старший за мене. Тепер я бачу лише рожеві пухкі губи… Я різко сіла, подумки заборонивши собі думати про цього хлопця, адже з цього всеодно нічого не вийде. Хлопнули вхідні двері, що означало повернення мами. Вирішивши відволіктися, я пішла запропонувати їй свою допомогу у приготуванні вечері. 

Наступні кілька днів промайнули занадто швидко. Ми всією сім’єю поїхали до моєї тітоньки у сусіднє місто. Повернулася я з хорошим настроєм, адже вже отримала свій подарунок на Новий рік - новеньку чорну акустичну гітару. Тітка Ріта чудово знала мої хоббі, завдяки мамі, і тепер я була цьому неймовірно рада. А ще вона порадила чудового вчителя, що допоможе з грою на гітарі, адже до цього я вчилася сама за допомогою інтернету. Випросивши в батьків на це гроші, я також вмовила їх піти на зайняття вже в понеділок, бо вже не терпілося почати. Хоч до нового року залишилося два тижні, я твердо вирішила до того часу навчитися хоча б чомусь.

Вихідні пройшли у думках про урок та, нажаль, про того незнайомця. Здається та дівчина назвала його Китом, але я не впевнена. У той момент я настільки хвилювалася, що могла усе поплутати. І ось, час настав. Я вже дзвоню в квартиру викладачки тремтячими руками. Відкриває мені приємна жінка років тридцяти. 

- Ніколь? - запитує вона.

- Так, Анна Олександрівна, доброго ранку, - відповідаю я і вона запрошує мене зайти. 

Вже після години занять я знала перші акорди пісні, яку вибрала особисто. Ми разом розібрали її і спробували зіграти. Ця жінка чудова вчителька. Я гарно провела з нею час, тому вирішила неодмінно продовжити займатися. Та, нажаль, після кількох годин гри мій час був вичерпаний. Проте так просто вона мене не відпустила. Напоїла чаєм з печивом на доріжку і призначила наступний урок у середу. Не встигла я відкрити вхідні двері, як в них подзвонили.

- Це, напевно, мій наступний учень, - з усмішкою мовила Анна Олександрівна і оминула мене, відкриваючи двері.

Підвівши очі я застигла, не в змозі зробити нічого. Переді мною стояв загадковий незнайомець, з яким, як я гадала, мені було не суджено познайомитися. Його ліва брів піднялася у легкому подиві, в той час як я стояла з відкритим ротом. 

- Заходь, Микито, - почула я голос викладачки, що немов би зняв з мене оціпініння.

- Ну то я піду, до побачення, - швидко пробурмотіла і вибігла, трохи задівши хлопця гітарою, висівшою в мене на плечі.

Я була в такому шоці, не знаючи за яку інформацію хапатися першою. Він також полюбляє гітару, ми вчимося в одної людини, його звати Микита. Тепер я знаю про нього трохи більше і це змусило мене посміхнутися. Але усмішка швидко зів’яла, адже в нього всеодно була дівчина…

Вийшовши на вулицю, я зітхнула, притулившись спиною до стіни багатоповерхівки. Раптом двері під’їзду відчинилися і переді мною опинився Микита. Мене вистачило лише на те, щоб здивовано подивився на нього.

- Привіт, - трохи ніяково сказав він. Від цієї нотки у його голосі я ледь не засміялася. - Чого ти? - спитав хлопець, побачивши вираз мого обличчя. 

- Нічого-нічого! - це пролунало занадто голосно, тож мої щоки почервоніли. - Просто… А, не зважай.

- Ти мене пам’ятаєш? Ти підійшла до мене коло… - та не встиг він закінчити, як я знов вигукнула:

- Так-так, звісно я тебе пам’ятаю! - і ще сильніше зашарілася, бо це було занадто емоціонально.

- То… Бажаєш все ж таки познайомитись? - з усміхом запитав він, бачачи мої палаючі щоки. 

- Але ж в тебе є дівчина, - моє обличчя набуло сумнівного виразу. 

- Звідки ти це взяла? - щиро запитав Кит. Тепер я зрозуміла, що це скорочена форма його імені. А тоді в нього над головою ніби лампочка загорілася. - Ти мабуть, про дівчину, що була зі мною у той день. Вікторія - моя двоюрідна сестра, не хвилюйся, - мій настрій поліпшився в декілька разів. - Ти просто так швидко побігла, що я навіть зміркувати не встиг.

- Але ж вона назвала тебе «милий», - це прозвучало трохи дорікаюче.

- У нас в сім’ї так завжди було, - Кит знизав плечима. 

- Тоді добре, - схоже, моє обличчя передавало усі емоції, бо хлопець мав задоволений вигляд. - Тобі, напевно, треба йти на зайняття.

- Так, - протягнув він, про щось задумуючись. - Коли ти вільна? - бездонні чорні очі пильно слідкували за моїми.

- Завтра та післязавтра, бо в середу в мене знов урок гри на гітарі.

- Чудово. Тоді, можливо, зустрінемося завтра о дванадцятій коло кафе, де ти вчора до мене підійшла? 

- Згодна, - я ніяк не могла стримати усмішку, через яку, напевно, виглядаю дивною.

- Ох, ледь не забув. Даси свій номер телефону? - я продиктувала йому цифри. - Як тебе звати, Вишенька? 

- Ніка, - від слова «Вишенька» я стала точно такого ж кольору, напевно.

- Чудово, побачимось завтра, - і, підморгнувши, щез за дверима багатоповерхівки.

- Так… - мовила я в пустоту.

Ноги самостійно понесли мене в бік будинку, бо подумки я була ще в спогадах про нього.