Квітанка любила це — заглядати у вікна, підглядати за чужим щастям через дзеркала, люстерка, через гладку поверхню срібних таць чи ложок-виделок-ножів, зорила уважно через чашки з кавою-чаєм, дуже соромлячись, коли чужі губи притулялися до вінець, коли вона могла розгледіти детально дефекти шкіри, коли наче відчувала чужий подих…
Так він її й спіймав, витяг зі свого глінтвейну двома пальцями, без подиву споглядаючи, як з відображення народжується людина — руки, ноги й безмозка довбешка.
– Сталкерша, – пирхнув чоловік, упираючи лікті в свої коліна, нахилився трохи, дивився уважно сіро-зеленими очами. В них наче мерехтіли галактики.
Квітанка вже була в його зіницях, поки він спав. Припала тоді до райдужки, з цікавістю оглядаючи чужі сни — там були вовки, й хурделиця, й високі сосни, й усе таке самотнє, що вона не витримала й стерла рукавом образи. Й стало пусто, порожньо, спокійно.
– Ні…
Дівчина відповзла від нього, відчуваючи себе ніяково. Ніколи ще ніхто так не висмикував зі світу по ту сторону. Наче моркву з грядки! Жахливе відчуття розгубленості.
– Ну-ну, – посміхнувся він у вуса, встав з дивану, випростовуючись у свій немаленький зріст.
Квітанка зойкнула, закриваючи обличчя руками, стислася, згадуючи й батька, й матір, і…
– Замерзла ж, бігала туди-сюди. Та й живеш не поруч. Тримай.
Чоловік поставив біля неї тацю з великим келихом глінтвейну й тарілочками — карп, пиріг з лососем, пряники…
– Ви як Аїд із зернами гранату?
– Ото дурна. Можеш йти на всі чотири сторони, тіко більше в мої очі не лазь. Не дуже приємне відчуття.
– Так я… вибачте, – вона знітилась, почала колупати карпа, подумала трохи й зняла чоботи, занурюючи пальці в м’яке хутро на підлозі. – А Ви щось на кшталт лісового пустельника-чаклуна?
– Пентар я, лісовий чорт.
Квітанка здивовано привідкрила рот, дивлячись на Пентара як на боженьку, не менше, а він взяв та й розсміяКвся.
– Просто відпочиваю тут. Приходь до нас навчатися, поки ще не запізно.
– А є якісь школи?
– Безліч. Але моя — найкраща.
Вона чомусь йому повірила.