Розділ 8. «Квартира»

  Квартира вибиралася тяжко — йому нічого не подобалось. Фінансове питання не стояло від слова зовсім, а от душевне збудувало мур.

  Йому не вірилось, що його батьки, його найрідніші люди, які так дбайливо виховували його, були з ним всі ці роки, в будь-яких ситуаціях підхоплювали його стрімко падаючу донизу психіку, так раптово покинули його життя. Август не міг уявити, як далі буде жити один, стикатися з усім один. Не міг уявити, як він змириться з думкою про смерть своїх батьків. Він намагався затовкти чимось прівру у своїй душі, у своїй голові та у своєму житті, але все повертало його до одного дійства, якого він не бачив, але моделював в уяві.

  Мелісі теж нічого не подобалось. Вона сиділа поруч, вся виструнчена, з опущенними вушками і розпушивши хвіст, що виглядав, ніби той піпідастр, та невідривно дивилася на хлопця.

 — Не хочеш на екран поглянути? — запитав Август у неї. — Боже, з кішкою вже говорю, божевільний.

  Але вона ніби зрозуміла, що він там питає, і багатозначно муркобуркнула, продовжуючи на нього дивитись.

 — Чого ти так на мене лупишся, Мел? — Август хотів було погладити її по голові, але вона вивернулася і продовжила дивитись. — Ти мене шокуєш, Мелісо. — він закрив ноутбук і встав з ліжка, аби спуститись поїсти.

  Кішка враз перемінилась і побігла донизу разом з ним. На кухні сиділа Лінда розбираючись з документами. Побачивши хлопця, вона сказала:

 — О, Август, ти ще не вибрав квартиру?

 — Поки ні, нічого не подобається.

 — Чудово! Тобто.. я згадала, що батьки залишили тобі квартиру. Відразу не нагадала, бо ти мене ошарашив трохи.

  Август застиг. А Меліса муркнула, доторкнувшись до нього своєю м’якою головою. Він глянув на неї з думкою:

“я не буду зараз думати, що кішка хотіла, аби я згадав про цю квартиру. я не буду думати, що вона навмисно пиляла мене очима, щоб я не дивився квартири. але ж думаю, бляха!”

 — Ідея непогана, але я не впевнений, що ця квартира не буде нагадувати мені про батьків, і що вона взагалі придатна для життя.

 — То може з’їздимо, подивимось? - благально мовила Лінда. - Впевнишься, що квартира тобі не підходить, або зміниш свою думку.

  Він же хотів був наполягти, але почув різке “няв» і вирішив підкоритися.

 — Добре, давай з’їздимо. Коли ти вільна?

 — Та хоч зараз, - енергійно відповіла Лінда. — Йди, збирайся.

  Август такого не очікував, але пішов збирати себе і Мелісу. На вулиці була приємна погода — кінець весни. Він натягнув свої чорні палаццо, білу простору сорочку і взяв з собою кофту, якщо раптом стане холодно. Склав невеличкий рюкзак з речима, бо їхати довго, і, скоріш за все, вони залишаться десь на ночівлю. На Мелісу начепив повідок, в якому особливої потреби не було, та взяв переноску, в якій теж особливої потреби не було, бо Меліса прилипла до хлопця намертво.

  Лінда вже чекала його в машині. Чекав ще дехто, але не наважувався підійти ближче. Він стояв, сховавшись за великим деревом, і спостерігав — з надією, що його не помітять.

  Іса йшов до Августа, щоб поговорити. Про що? А він і сам не знав. Просто хотів. Просто йшов. Але, не дійшовши, побачив якусь незнайому жінку в авто і вирішив, що доречніше буде не показуватись. Як він буде пояснювати хто він? Друг? Та не друг він. Знайомий? Ну, може. Можна було сказати, що він однокласник, але нашо він приперся? Й сам не знає. А тепер він стоїть і тупо виглядає з-за дерева.

“Клас, Ісо, просто супер, йди додому.” — подумав він сам собі, але не пішов.

  Через декілька хвилин з дверей показалась руда хмаринка, через яку Іса раптово закотився за дерево і перестав виглядати. Серце загупотіло, щоки запалали, а очі витріщались у небо, яке трошечки проглядалось через листя дерева.

“Ти, йолопе, що ти робиш, в біса твоєї матері?!”

  Він викотився з-за дерева і побачив як різноокий ставить у машину якусь незрозумілу сумку з сіткою з одного боку, потім рюкзак, а потім сідає в машину сам.

  Його вкололо голкою страху і він подумав: “Він що.. переїжджає?”

  Машина поїхала, а Іса так і залишився сидіти під деревом. Сам. Зі своїми думками.

  В машині Август слухав музику і уявляв, якою може бути та квартира. Їхати треба було 6 годин, тому часу на подумати було вдосталь. Але не так сталося, як гадалося, і він заснув, не просидівши і години у роздумах. Зазвичай він не засинає у машині, але стрес і моральне виснаження зробили своє діло.

  Його розбудила тітка. Погляд різних очей зустріло зовсім інше місто, абсолютно не таке, якого він очікував. Він очікував якогось мегаполісу, з багатоповерхівками, що стоять одна на одній, галасу, гарячого, задушливого повітря, загалом - душевної темряви для нього. Замість цього, з відкритого вікна до нього торкнувся прохолодний вітерець, а навкруги були будівлі в стилях готики та ренессансу. Його не осліпили нічні вогні, навпаки, лагідно освітлювали вулиці та будинки, які вже захопили хлопця. Найголовніше, що він відчув — запахи. Їх було багато, але головними для нього були м’ята і море.

 — Бачу, тобі подобається, — з усмішкою сказала Лінда. — Вона знала, що тобі сподобається.

  Август відірвався від вікна і перевів погляд на дзеркало заднього виду, в якому на нього лагідно, майже по-материнські, дивились очі, що набиралися сльозами.

 — Ну, ходім! — трохи награно задерикувато сказала тітка і вийшла з авто.

  З Мелісою на руках, на дорозі до будинку, в якому і буде його квартира, він виявив, звідки линув запах м’яти. На стільчику сиділа мила бабуня, а перед нею — столик з величезною купою м’яти. Август хотів було втриматися, але таки купив пучечок і поклав собі у кишеню штанів.

  Потрібний будинок був семиповерховим і різнокольоровим. Чотири нижні поверхи — кольору темної цегли, а верхні — кольору праліне. Темні дубові двері охороняли дві колони з аркою. Йому подобалось.

  Охайне фойє містило в собі солідні сходи та ліфт.

 — Нам на 7, тому давай ліфтом, — обігнавши питання Августа, сказала Лінда.

  Ліфт тихенько підняв їх на 7 поверх, до 706 квартири.

  Лінда хотіла було відчинити двері сама, але віддала ключ Августу. Недовірливо подивившись на ключ у своїй долоні, він таки відімкнув двері, сподіваючись, що наповнення помешкання не зруйнує його гарне враження від міста.

  І таки не зруйнувало.

  Перше що він побачив — величезне панорамне вікно на кухні, яке показувало неймовірно гарне місто і море. Вже тоді він розумів, що буде тут жити. Обійшовши всю квартиру — вітальню, вбиральню, спальню та ще одну кімнату, він вже хотів тут жити. Все було витримано в класичному стилі, в приємних коричневих, світлих кольорах і обставлено достатньою кількістю квітів.

 — Подобається ж? — з усмішкою спитала тітка, і, не дочекавшись відповіді, продовжила: — Та я і сама бачу, що подобається. Залишайся. А я привезу тобі речі.

  Зачарований неочікуваною красою, Август як у холодну воду шубовснувся:

 — Зачекай, будь ласка, мені подобається, навіть дуже, але я хочу ще раз повернутися додому. І самостійно зібрати речі. Я хочу.. розумієш…. — він не знав, як зібрати все, що думає, в одне слово, і Лінда йому з цим допомогла:

 — Попрощатися?

  Наздоганяюче розуміння знову поранило йому серце, і він не зміг втримати сліз. Коли хлопець заспокоївся, вони розійшлися по кімнатам: Август з Мелісою лягли у спальні, а Лінда на дивані у кімнаті. Наступного ранку вони вже прямували назад, додому. Щоб попрощатися.