МАГДА…
Звук будильника, темні штори, тупіт собачих лап. Шоста година ранку. Моя буденність. Хіба що іноді, Річі будить мене раніше. Тоді ми з ним йдемо готувати сніданок, який для нього складається з корму, а я ж запускаю кавомашину й щось чаклую, коли є бажання і продукти в холодильнику. Тшш… це буває дуже рідко. Але сьогодні захотілося чогось простого і смачного, такого як грінки з полуничним варенням. Бо що ж може бути краще за піджарений до скоринки хліб, який густо змазали маслом, а потім додали варення? Поєднання вершкового смаку з ягідним, а ще до того відчуття «хрустіння».
Річі, задоволений своїм сніданком, лише зрідка поглядав на мене. Знаю, що буде сумувати, коли я піду на роботу.
— Хєй, песику! Сьогодні ти поїдеш із бабусею і набігаєшся у волю.
Він лише ще сумніше поглянув на мене.
Довелося встати з-за столу та трохи почесати цього рудого бешкетника.
— О, то ти вже передумав ображатись?
Пес у підтвердження лизнув мою руку й тикнувся мокрим носом у плече. Теплі шерстяні обійми.
Зовсім не хотілося з ним розлучатись, кудись бігти і вислуховувати ламану англійську студентів. Але час спливав, нагадуючи, що ще потрібно буде прогріти машину й залишити мамі корм та іграшки Річчі, щоб у неї не виникло проблем, коли вона його сьогодні забере.
……
— Ні, ну ти диви який він скотина, йому шкода мені трояк вліпити? А то не здав і не здав. Може мені трійки ось так, — активно жестикулюючи, хлопець провів долонею по шиї.
— Та ти ж нічого не читав і хочеш трієчку, ач який! — і хлопець штурхнув першого.
Вище за ними, сходинок на двадцять, спускалася дівчина, щось квапливо набираючи в телефоні. Та лише порівнявшись із нею, я впізнала, де її бачила. Помітивши в неї в руці айфон, у мене з‘явилася блискавична думка. Принаймні, такою вона лише здавалася спочатку, бо шансів на успіх було не надто багато.
— Добрий день! — я намагалась якомога чіткіше звернутися саме до неї і тому додала — Ганно!
Останнє подіяло блискавично, вона здригнулась, наче ошпарившись, зупинилась і поглянула з під своїх вій.
— Добрий день! — знову цей дзвінкий голос.
На мене стурбовано поглянули темні зелені очі.
— Можливо у Вас у тому наплічнику знайдеться зарядне для телефону?
ГАННА…
Цей В‘ячеслав Ігоревич, а точніше «скотиняка» знову нічого нікому не закрив і це дивно, бо лише початок семестру й натяків на те, що він хотіб би отримати горошеняток поки не було. Та все ж прикро.
— Добрий день! Ганно!
Моє ім‘я лунає поруч. Несподівано. Тим паче, що я спускалась паралельно переписуючись із подругою, тому не звертала уваги на те, хто й куди йде.
Та лише поглянувши в бік тієї, хто мене окликнув, я пізнала. Це була вона.
Сині очі, які мені здавались блакитнимиу минулу зустріч. Напевно, усе залежало від освітлення, адже на сходовому майданчику воно було не яскравим, а трохи притупленим. Чергова посмішка, попелясте волосся, що ледь прикривало плечі. Ніс, на якому я розгледіла маленьку горбинку. Яка дуже гарно вписувалась у її профіль, роблячи його вишуканішим.
— Добрий день! — хотілося виглядати менш здивованою, аніж я була.
Та звідки? Звідки ця жінка знає моє ім‘я?
— Можливо у Вас, — вона показала рукою позаду мене — у тому наплічнику знайдеться зарядне для телефону? — до мене звернулись очі повні надії.
І я не могла підвести. Можливо воно сьогодні зі мною? А що якщо ні? Ось уже неочікувано для себе даю цій жінці надію і буде дуже прикро, якщо все з тріском провалиться.
Я швидко зняла наплічник і відкрила найбільше відділення. Весь почуваючись під пильним наглядом. Ми не зустрічалися очима, та я була впевнена, що варто мені тільки підняти голову й погляд синіх буде гарантовано.
Рука просковзнула вниз поміж зошити і, нарешті, на дотик відчувся шнур.
Тепер я могла змінити її надію на дійсність. Хоча трохи дивно було ось так по першому проханню незнайомки щось їй давати, адже якщо вона цікавиться цією річчю, то вона їй потрібна.
«Ганно! Це всього навсього зарядне, а не щось життєво необхідне» — промайнуло в голові.
Але це було того варте. Варте її очей, що побачили потрібну їй річ, очей що тепер були вдячні і здавалося, стали теплішими.
— Я візьму? Трохи підзарядити свій, — вона підняла руку зі свої телефоном, показуючи.
— Та, добре. Тримайте, — я поклала у її простягнуту долоню білий шнур із блоком.
— Мені потрібно лише на п‘ять хвилин, потім віддам. Ви зможете почекати?
І хоча в мене не було планів на вечір середи, а зараз уже було за п‘яту годину вечора, то все одно думка про те, що я буду її чекати ставала дивною.
— У мене в гуртожитку є ще одна, тому можете не поспішати.
Їй терміново був потрібен телефон і менш за все хотілося зараз стояти в нею над душею, чекаючи свій кусок пластмаси з дротом. Чи могла я довірити свою річ незнайомці?
Ну. у своє виправдання можу сказати, що вона не мала вигляду «викрадачки зарядних для телефонів», навпаки — від неї віяло спокоєм і впевненістю, наче від людей на яких можна покластися.
— Гуртожиток… — вона ніби щось пригадувала. — Здається зараз усіх «медиків» селять у сьомий. Ви також там?
— Так, проте не варто, я все одно завтра буду в універі. Зможете віддати.
— На жаль, у мене завтра нарада далеко від універу, — жінка щось сумлінно обмірковувала. — То Ви не проти, якщо я після роботи завезу? А щоб ми могли зв‘язатися, давайте я залишу свій номер.
— Не проти. У вас зовсім розрядився?
— Так, — вона сумно поглянула на свій девайс.
— Добре. Записую, — я швидко відкрила набір номеру.
— Нуль дев‘яносто три, тридцять вісім, двадцять сім, сімсот сімнадцять. Є?
— Так, записала. Зараз зателефоную, — я натиснула на зелену іконку виклика, — і Ви будете також мати мій номер, коли уввімкнете телефон. Останнє тридцять п‘ять.
— Тридцять п‘ять, — повторила вона. — Запам‘ятала.
На її губах була червона помада, що мала контраст зі світлим волоссям.
— Я закінчу десь за дві години, буду під‘їжджати зателефоную, — повідомила жінка.
— Добре, — усе, що залишилось мені вимовити.
— До зустрічі, — вона помахала мені телефоном, широко посміхнулась і рушила нагору.
Я продовжила спускатися. Потрібно було додати новий контакт, але я не встигла запитати її ім‘я. Вилетіло з голови та й жінка не підіймала цю тему. Треба буде дізнатись.
МАГДА…
Чи прийме Ганна шоколадку в якості вдячності за допомогу? Дуже хотілося сподіватися, що так. Бо навіть перед вибором, щоб таке їй купити було складно. Зупинилась на шоколаді. Тоді виникли нові проблеми. Який вона любить? Чи любить взагалі? Тут уже обрала «max fun», бо він здався безпрограшним варіантом.
Після супермаркету я одразу рушила до гуртожитку і вже близько сьомої була на місці.
Знайшовши потрібний номер, спочатку мене очікували тільки гудки, та вже після декількох вона взяла слухавку.
— Доброго вечора, Ганно. Я внизу, припаркувалася трохи лівіше.
Вона не знала мого ім‘я, тому преставлятися було б безглуздо.
— Зараз спускаюсь, — на тому кінці щось гучно зашаруділо і виклик завершився.
Прихопивши зарядне та шоколадку я поквапилася на вихід. Приємне відчуття, свіжого повітря, що заринає у салон – холодне і морозне. Заставляє дужче загорнутися у пальто. І пошкодувати про те, що сьогодні я не прихопила своїх рукавичок.
Окинувши оком подвір‘я гуртожитку я помітила, що декілька хлопців стояли і розмовляли про щось.
Вільна рука занурилась у карман пальто. Пальці самі нащупали цигарки і запальничку. Нестерпно захотілося відчути смак нікотину, тому обпершись на машину, я гадала чи встигну викурити одну, поки дівчина спуститься. Не встигла, бо Ганна вже прямувала в мою сторону. Чорна куртка, та білі кросівки. У волоссі вітер.
— Сподіваюсь, я не змусила Вас довго чекати, – почала дівчина, підійшовши ближче.
— Зовсім ні. Це Ваше – я простянула їй зарядку знизу якої була шоколадка, – і трошки від мене.
Вона забрала лише свою річ, водночас легенько торкаючись моєї долоні. Лише на декілька секунд, але цього було достаньо, щоб я відчула теплий приємний дотик.
— Це зайве. Вам потрібна була допомога і я допомогла.
— Ви допомогли, – я намагалась підібрати потрібні слова, – а я зі свого боку дуже Вам вдячна. Не ображайте мене.
Час був використати посмішку для більшої певності мої слів.
Я вклала у її руку шоколадку у біло-фіолетовій обгортці. Ще один теплий дотик.
— До того як зустріти Вас сьогодні, – продовжила я, – у мене розрядився телефон саме в той момент, коли куратор завтрішньої наради повідомляв про неї і про те, які звіти я мала б взяти з університету. П‘ята година, колег з потрібним мені зарядним я не знайшла. Хоча професор Садчук наполегливо пропонував мені свою… – я перевела очі на дівчину, – шкода, що у мене не Nokia, і не 2007 року.
Вона підтримуюче посміхнулась.
— Насправді це єдиний шоколад з молочних, який мені подобається, – підсумувала дівчина.
Це була зовсім маленька дрібничка, але я вгадала і від цього було приємно.
— Тому що тут не тільки шоколад?
— Напевно і через це також.
Руки у кармані пальто знову повернулись до знайомої пачки. Бажання тільки посилилося.
— Ви складете мені компанію? – я все ж таки дістала пачку.
Це був постріл майже у молоко, бо я не знала – палить вона чи ні. Можливо, навіть не переносить диму.– Так, але краще це робити не на подвір‘ї гуртожитку. Можемо відійти он за той ріг, – вона витягнула вільну від речей руку у необхідному напрямку.
Постріл прийшовся у саме яблучко. І хоча ми були не так близько до подвір‘я гуртожитку, я не стала сперечатись.
— Підходить, ведіть.
Дівчина сховала свої речі у внутрішню кишеню куртки, застібнувши її.
І ми пішли – неквапливо, у своєму темпі. Між нами лише метр й того менше.
— Ви знаєте, – вона впівоберту розвернулась до мене – мені здається, це не честно.
– Що?
У відповідь вона дивно посміхнулась.
— Я не знаю як Вас звати, а Ви, – на це раз дівчина швидко поглянула в очі – чисто і прямо, – моє ім‘я знаєте.
Чи варто було їй розповісти, що моя спостережливість та гарна пам‘ять іноді дають свої плоди? І я просто декілька разів чула як хтось її так кликав.
Ми вже зайшли за ріг, тому відповідь була відкладена. Я віддала дівчині пачку та запальничку, але з останньою у неї не виходило – пальці ковзали з характерним звуком, та на цьому все закінчувалось. Насправді іноді й у мене це не виходило, та я вже звикла до неї.
— Допомогти?
Вона шумно видихнула.
— Так… – розчаровано погодилась дівчина.
Я обережно забрала з її рук запальничку, відчувши, що її теплі руки вже охололи. Ще один дотик.
— Потрібно натиснути достатньо сильно, але ковзнути з ніжністю. Ось так, – моя спроба мала успіх.
Ганна затиснула цигарку між губ, тримаючи двома пальцями. Мої очі ковзнули по тильній стороні долоні, що мала доволі естетичний рельєф. Клацнувши ще раз запальничкою, я запалила її цигарку. Поруч з‘явився тліючий вогник, а слідом з її уст виринув ледь помітний білий дим.
Було щось у цій близості зближуюче і легке.
Ледь помітне світло, що доринало від вуличного ліхтаря, робило погляд дівчини блискучим. І вже було не розібрати того кольору очей. Він був зеленим ближче до оливкового чи більш чистий і зеленіший, як трави влітку. Лише блиск.
— Магда, – прочистивши горло після диму, я продовжила, – мене звати Магда.
— Магда, – прошепотіла вона. – Це ім‘я Вам цілком підходить.
— Чому?
Звісно моє питання не було серйозним, суто цікавість.
— Від Вас віє чимось таким, чим могло б віяти від Магди, – відповіла дівчина.
— Парфумами? - насправді, це був один з моїх прийомів, бо вона могла підтримати мій не надто розумний жарт, а могла спростувати.
— І ними також! – посміхнулася дівчина. – Але це щось таке, що я відчуваю нутром. Бо я Вас зовсім не знаю, лише припущення.
— Хочете пізнати? – інтерес, що з‘являвся вже годі було й приховувати.
— А якщо так? – дівчина питально поглянула, зробивши чергову затяжку.
— Допоможу Вам у пізнанні. Запитуйте, що хотіли б почути.
Дедалі більше наш діалог набирав обертів, неочікувано для мене.
— Ви завжди така відкрита? – розсміялась дівчина.
— Можливо, але зараз не маю наміру щось приховувати.
— А зазвичай маєте? – Ганна швидко облизнула губи.
— Підловили. Є різні ситуації, іноді краще щось недоговорити, іноді – навпаки. Зараз як раз останній варіант.
— Тоді, – дівчина викинула недопалок у смітник. – Як Ви проводите свої вихідні?
Мій недопалок зі слідами червоної помади рушив до смітнику. Ми ж з Ганною рушили у напрямку подвір‘я.
— У мене їх майже немає. Але якщо з’являються, то сплю досхочу, тобто поки мій пес не збудить. І займаюсь не надто інтелектуальними справами.
— У вас є пес? – здивовано промовила Ганна.
— Мій Річчі? О таак, він ще той бешкетник.
— Не думала, що у Вас є пес. Покажете?
Чи не вперше хтось цікавився моїм Річчі. Так, він часто звертав на себе увагу зустрічних людей і всіх хто його бачив.
— Один момент.
Я зупинилась і швидко дістала телефон, шукаючи щось відповідне. Знайшлося нещодавнє ранкове відео, де цей розбишака намагався мене облизати. І у нього це вийшло.
Дівчина уважно спостерігала за тим, що відбувається на відео. Неочікуванно, що у кінці промайнуло моє сонне лице і довгий язик Річчі. Це викликало у Ганни посмішку. Осяйну і справжню.
— Він такий риженький, а ще дуже милий. Вам з ним дуже пощастило, – промовила дівчина не перестаючи посміхатись.
— Чи йому зі мною тому, що до цього він мешкав у не дуже порядних хазяїв, які чомусь вирішили його позбутися і він опинився на вулиці. Так ми й познайомились. Але за час зі мною цей песик став щасливіщим.
У дівчини змінився вираз обличчя. Посмішка зникла, кутики рота опустились до низу.
— Сьогодні його забрала мати за місто. Там у нього є друг і багато місця для побігати, а Річчі це дуже любить.
— Впевнена, що він зараз щасливий.
Обличчя дівчини прояснилося, освітленості ставало дедалі більше і я чіткіше могла її бачити. Очі, що фокусувалися коли переводили погляд на мене, вії які то здіймались, то опускались.
— А все ж таки, тоді мікробіологія, чи точніше – іммунологія допомогла, – говорила вона дивлячись поперед себе. – На екзамені. У білеті було питання про нейтрофіли, базофіли та еузинофіли. Морфологія і функції. Найбільше вийшло написати про нейтрофілів.
— П‘ятірка?
— Так, – вона легенько посміхнулась.
— Вітаю, Ганно. Це дуже гарний результат.
Ми вже дійшли до гуртожитку. Її волосся, під світлом ліхтарю відблискуввало. Здавалося, що можна розгледіти рудий відтінок, та я не була певна.
— Ну що ж, – вона почала прощатися, – дякую за шоколадку і рада була виручити.
— Ви дуже допомогли, сподіваюсь якось зможу «підсластити», — я перевела погляд на дівчину, — Ваш вечір.
— Вивчення фізіології тепер буде солодким,– зі смутком посміхнулась вона.
— Приємне з потрібним. Підтримую. Успіхів у вивченні і, – мимоволі дивлячись на дівчину я й собі посмухнулась, – надобраніч.
— Стривайте, — дівчина рушила назустріч, хоча я ще не стигла відійти.— Я не знаю як Вас по–батькові.
Відстань між нами значно скоротилась. Я чіткіше чула її розмірене тихе дихання.
— О ні, кличте мене просто Магда, ось ці всі «по-батькові», не люблю такого.
— Добре. Надобраніч, Магдо, – останнє так солодко лунало з її вуст. По-новому і незвично.
— Надобраніч, Ганно.
Ми лише легенько посміхнулись одна одній. Я відвернулась й рушила до автомобіля, та вже після того як відчинила двері, дозволила собі ще раз поглянути на неї. Дивлячись на Ганну, що підіймалась по сходах, я не могла не пригадати наш діалог, чи був він дивним?. Чи нормально ось так палити зі студентками, навіть, коли я в них нічого не викладаю? Я багато чого собі дозволяла у поводженні зі студентами при цьому не порушуючи межу. Але було, щось цій дівчині таке, від чого я могла ось так просто з нею себе поводити. Трохи беззастережно і вільно. Можливо, через вчинок цієї дівчини я почну вірити в людей. А може й не сьогодні.
За десять хвилин поїздки мене чекалала порожня квартира, мрії про душ аби поскоріше змити з себе цей день і морозиво у холодильнику.
ГАННА
Засинаючи, я розмірковувала про сьогоднішній день. Знову перескладання, що було трохи неочікувано, адже я вірила в свої сили. Знову ця жінка. Магда. Витончена і загадкова. Виринула нізвідки і так солодко зникла.