Ганна…
У кожній порі року є щось своє, приваблююче або ж навпаки – відлякуюче. Навіть, якщо тобі не подобаються осінні дощі, то неодмінно знайдеш щось захоплююче у тому, як пожовкле листя, що його зірвав вітер, розлітається навкруги і стає невід‘ємною частиною колообігу. Чи це не оманливо?
Або ж те, як люди ховаються в свої шарфи, чимдуж спішучи у своїх справах. Хіба вони помічають як стають частиною чогось великого, як підкорюються негоді? Потрібно лише спинитись на мить, щоб відчути себе відстороненим від цього дійства, подивитись на це під іншим кутом.
Ось як зараз я почувала себе: відстороненою, просто спостерігаючи за оточуючими. Звучання повідомлення – тихенький дзеньк – вибило мене зі своїх роздумів, за ним пролунало ще одне. О ні, невже до занять залишилось лише десять хвилин і у чатику одногрупників влаштували перекличку? Начебто через їх присутність у кабінеті, я маю пришвидчитись. Навіть читати не хочется, адже там на сто відсотків хтось щось не вивчив, а хтось дуже запізнюється, ще когось зовсім сьогодні не буде.
Сховавши телефон назад до кишені я попрямувала до входу у святилище знань, оточене колонами, які, як мені здавалося — тримали всю вагу студентських страждань і від цього поставали величними у моїх очах. Цього дня мені кортіло піднятися сходами, а не ліфтом, хоча і проходячи повз, я помітила, що він був вільний, та це не вплинуло на моє рішення, бо хотілося трохи відтягнути момент зустрічі з одногрупниками і не чути переповідання останніх новин. Не те, щоб мені вони не подобались, просто сьогодні був інакший настрій. Та й зараз вже закінчувалась четверта пара, тому студентів на сходовому майданчику не було, від чого почувалось просторніше.
Вже десь на четвертому поверсі я майже порівнялась з жінкою років тридцяти, хоча вона й знаходилась на пару сходин вище, але мені чітко було видно як з її лівої долоні випадає одна з рукавичок – секунда і темно-синій замш безшумно торкнувся холодної підлоги. Піднявши її я відчула, що матеріал ще зберігав тепло власниці.
— Пані! – вийшло трохи голосніше ніж планувалось, бо вона була лише за декілька метрів від мене.
Жінка розвернулась у півоберту і питально подивилась на мене, прямо у вічі.
— Здається, це Ваше, – я помахала її рукавичкою.
Вона швидко перевела погляд на руку у якій вона зараз тримала лише одну з рукавичок і знову поглянула на мене.
Влучно.
Швидко.
Але попри швидкість цього жесту я змогла удруге насолодилася блактними очима навпроти, що мушу признати дуже пасували до її попелястого волосся. А може вони лише здавались блакитними.
У цьому погляді не читалося розгубленості, на яку я очікувала. Та все ж момент минув і мені потрібно було віддати жінці загублену річ.
Вона зробила декілька кроків на зустріч, забираючи рукавичку.
— Дякую, – пролунало дзвінко і хрипло.
А потім вона посміхнулась лише правим кутиком роту. Це не була якась ніякова посмішка, яка б здалась логічною з її сторони у цій ситуацій, ні. Це була впенена і стримана посмішка. Миттєва і машинальна. Певна, що це була одна з її чергових і заготовлених заздалегіть умішок. Така, яку вона могла подарувати будь-кому.
Вівернувшись жінка попрямувала далі. Цей жест свідчив про те, що мені потрібно було зробити те саме.
Її підбори відбиваючись від бетонної підлоги створювали приємне цокання – ритмічне і постійне. Та ось вона вже поринає у найближчий прохід і до моїх вух доноситься звук ключів які дзенькотять у руці. Ще мить і я вже підіймаюсь надто високо, щоб розібрати якісь звуки, та я певна, що далі слідувало чітке провертання ключа у замковій щілині, а ще далі мала б скрипнути дверна ручка, така ажурна як і в інших кабінетах, що знаходились на цих поверхах.
Та не помітивши часу за роздумами я вже й сама опинилась біля точнісінько такої ручки.
Того дня не сталося майже нічого цікавого на занятті. Окрім того, що мене стабільно підбішував хлопець у нашій групі.
Антон. Він носив окуляри у широкій оправі, які мали б справляти враження мудрої або ж хоча б розумної людини, але від цього виглядав ще жалюгідніше. Пам‘ятаю перше заняття з медичної біології, на якому Антон на відмінну від всіх інших студентів старанно записував все почуте. Похвально, чи не так? Але то була тема максимум дев’ятого класу і у мене вона не викликала такого подиву та бажання щось записувати. Було цікаво слухати викладача – рудого здорованя, який мав приємний тембр голосу і говорив трохи тихіше на більш цікавих моментах. Та Антон записував будь-що… Може то моя зверхність чи нервовість у той момент зародила цю поверхневу не приязнь, а може – інтуіція. Та це вже сталось. А ще гірше робив він сам: то щось розіб‘є, то намагається задарма видурити у мене виконані завдання під приводом того, що у нього полетіла «вінда». Ну-ну, хлопче, я таких здалеку чую.
Далі були місяці виснажливого навчання. І коли я кажу «виснажливого», то саме це я й маю на увазі. Гуртожиток–універ, універ–гуртожиток. Перескладання, гірка кава, спалений сніданок і приторно-солодкі парфуми жінок у метро від яких все йде обертом. Але було й хороше! Посиденьки з сусідками зі смачнющим чаєм з травами та солоденьким тортиком. Та найголовніше – зима. Період чистоти та очищення, немовби чистилище. Тільки коли сніг розтає то гріхи повертаються і нічого з цим не поробиш. Але поки він осяює своєю білою невинністю околиці – дихається легше.
Ще є якась магія у тому, як великі лапаті сніжинки спадають з самої гори, щоб потім перетворитись на білий покрив, який вже на наступний день буде у безлічі слідів, а ще пізніше його приберуть.
Того дня, здається, це був вівторок, я мала скласти іспит з гістології, і на жаль, через нервування дуже кепсько себе почувала. Настільки погано, що по дорозі забігла купити «боржомі» та сорбент інакше – я б не витримала той день. Хоча й маю звичку приходити хвилина в хвилину, але тоді вийшла завчасно, тому на підході до універу залишалось більше пів години. Притиснувши до себе атлас з гістології, бо банально вірилося в те, що він чимось допоможе в останні хвилини, я прошла повз величні колони і рушила через пропускний пункт. Було три варіанти подальшого розвитку, а саме: піднятись по сходах на шостий поверх (я б просто не дойшла через брак сил), скористатись ліфтом звичайним (багато студентів і вони всі чимось пахли) і прослизнути у ліфт для персоналу, який був на двох–трьох персон (ідеально). Обравши останній варіант, я швидко рушила ліворуч і натиснувши одну-єдину кнопку чекала.
Всередині було мало місця, та там нікого не було і нічим не пахло, що для мене виявилося неймовірним плюсом. Та тільки-но я встигна натиснути синеньку кнопку з цифрою «6» як у двері трохи не залетіла жінка. Я одразу зрозуміла, що то вона. Погляд таких синіх і розфокусованих очей, здавалось у той раз вони були світліші і скидались на блакитні. Її дихання збилося і зараз вона приводила його в норму.
— Доброго ранку, – побажала я, мабуть, через те, що у мене він був кепський.
— Доброго, – пролунало так близько і голосно.
Двері зачинились і відчувши шум та характерне гудіння механізмів, я зрозуміла що ми рушили нагору.
— О, то нам на один поверх, – глянувши на кнопку, що світилась, підсумувала жінка.
Я лише мовчки кивнула, бо від неї відходив дуже приємний аромат, здавалось, можна розібрати цитрусові та, мабуть, дерев’яні акценти, але у такому стані я не надто раділа різким, хоча і приємним запахам.
— Це що? Атлас? – вона провела вказівним пальцем по атласу, розглядаючи його.
Я навіть і не сумнівалась, що такі жінки, як вона обирають чорне матове покриття. Напевно це було уточнююче питання бо, на палітурці виднівся читкий напис, сповіщающий про її вірне припущення.
— Так, сьогодні екзамен. Вирішила в останнє глянути пару моментів.
— У білетах майже завжди є щось про імунні клітини, тому якщо Ви використаєте знання з іммунології, — вона перевела погляд з атласу на мене — а вони в вас є,— однією рукою вона поправила пасмо волосся, що заховалося під пальто — судячи з того, що я часто бачу як Ви сидите під кабінетом у В‘ячеслава Ігоревича, то комісія яка буде перевіряти неодномінно підмітить ваші знання з іншої дисципліни.
З кожним словом її голос ставав рівнішим і тихішим, а мене це, щиро кажучи, зачаровувало. Це був комплімент? Логічний висновок?
— А звідки Ви…? – я прижмурила очі. Хотілося дізнатись, чому вона дозволяє собі такі припущення, та потрібні слова давалися складно.
— Перескладання у нього в середу і п‘ятницю, а у мене в той час занняття з іноземцями у тому ж крилі, тому так —старанну студентку не помітити складно, — вона знову використала чергову посмішку, тільки цього разу та протрималась довше.
Чи бачила я її сидячи під тим злощасним кабінетом? Можливо, але не звертала уваги на оточуючих. Бо сиділа втупившись в методички і повторюючи матеріал. І скільки разів за ці два місяці ми пересікались, а я про це й не знала? Чи зустрічались ми раніше?
Двері відчинились, пропустивши її вперед, я вийшла слідом, порінялась з нею і вже збиралась попрямувати у потрібний бік.
— Хай щастить, – пролунало з уст жінки і знову чергова усмішка.
Це змусило мене зупинитись поряд і ще раз поглянути їй у вічі. Вона не відводила погляд. Пройшло декілька секунд, та жінка була непохитна, стоячи так близько, що витягнувши руку, я з легкістю могла провести по її чорному пальто, відчуваючи його на дотик.
— Дякую, навзаєм — у мене в арсеналі також була схована помішка для таких випадків. Я повернулась у потрібному напрямку та ще раз поглянула через плече: очі знову зустрілися, цього разу лише ковзнувши.
На цьому наші шляхи розійшлись: їй було на ліво, а мені на право. Та поки дозволяла відстаннь – цокання її підборів доносилось до моїх вух приємним відлунням по майже порожньому коридору.