Я думав, що йти далі не резон,
Життя сприймалося, мов жахливий сон.
Коли вам хтось каже, що життя прекрасне і різноманітне — харкніть їм в писок. Та посмачніше, щоби замовкли. Якщо будуть патякати й далі, то можна і вбити. Це не так складно, як про те розповідають. Набагато складніше — жити з усвідомленням, що ти зробив.
Едвін відносився до категорії особливих у їхньому божевільному світі, проте… Він народився клятим супером. З дефектом. В дитинстві Едвін Малкольм Райт був таким самим, як і звичайні люди. Батьки намагалися штовхати його по всяким супергеройським конкурсам, щоб його родина прославилася, але не склалося. У Едвіна не було ніяких сил.
Життя якось не склалося, особливо після того, як до них додому прийшли «великі дядьки». Це вже після, багато пізніше, Райт дізнався, що то були люди з Воут Інтернешнл, які взяли в нього кров. «Чистий. Стерильний. В усіх планах», — вирок, який не дуже сподобався батькам… Батьку. Його били, його принижували і називали все це «пробудженням сил». Мама закривала очі. Робила вигляд, що нічого не відбувається. Кожного дня, як тільки Едвін прокидався, молився, щоби на його будинок впав астероїд. Чи щоб машина його збила.
Популярність супергероїв росла з кожним днем. Кожен хотів стати ближчим до Сімки. Воут зробили свою імперію. Монополісти. І, на щастя, попри цю популярність, деякі люди почали вести риторику, що супери — це небезпека. Райт був повністю згоден з ними, адже його життя, безпосередньо, також зіпсувалося через клятих супергероїв.
Вірю — можу літати,
Вірю — можу до небес дістати.
У школі не склалося з соціалізацією. Як і в університеті. Едвін був замкнутим в собі, майже щоденно піддаючись силі «любові» свого батька і «уважності» матері. Друзі… Ні. Люди нестабільні. Небезпечні. Не викликають довіри.
Райт ніколи не хотів йти у науку. Бути фармацевтом — точно не те, чого він прагнув, але… Будь-яка можливість, аби тільки втекти від батьків. Університет в іншому місті, гуртожиток — і трохи легше стало дихати. Не на повні груди, бо, здається, в нього було щось з ребрами, але можна не боятися зайвий раз тяжко зітхнути.
Так було. Життя майже почало налагоджуватися, навіть, випустившись з університету, майже одразу почав працювати. Так, у двадцять чотири сидіти в аптеці — не те, про що він мріяв, проте Едвін не скаржився. Навіть наважився взяти кредит, аби купити собі мотоцикл — ще одна мрія майже з самого дитинства. Звичайно, йому вже більше десяти років, звичайно, можна було взяти кращий, але якось в око впало…
Вірю — можу літати, вірю — можу літати…
Коли ти починаєш вбачати у житті щось приємне, нескладне, то воно біситься і розвертається до тебе сракою. Все почалося два місяці тому. Спочатку Райт не звернув уваги на незначний свербіж під шкірою — тоді була інвентаризація, тому він списав усе на чергове хвилювання. Але свербіж переріс у вогонь. А в голові чомусь з’являлися якісь голоси. Втрачав розум? О, як же Едвін того хотів і не хотів одночасно.
Батьки билися, як буквально, так і більш переносно, щоб він став супергероєм, щоб у ньому прокинулася хоч якась сила, аж ось, на двадцять четвертий рік життя, його справжнє «я» вирішило прокинутися. Бляха… Бляха!
Едвін не любив себе. А чого це робити, коли, дивлячись у дзеркало, він бачив материнські очі, що мали болотний відтінок, її ж тонкі вилиці і губи, бачив батьківське чорне волосся й довгі, музичні пальці. Можливо, Райту подобалося те, що інколи він міг народити розумні думки в соціальних мережах і щось якось більш-менш намалювати на папері, але цього було замало.
Едвін був миролюбною людиною. Інколи. Адже дуже часто Райт уявляв собі, як придушить батька. Чи заріже його. Зіштовхне зі сходів… Дуже багато варіантів того, як можна було б вбити того, хто дав йому можливість жити… Краще би не народжували його.
Проте одна справа — уявляти все це у себе в голові, а інша — зробити в реальності. Це… Це трапилося шість днів тому. У місті завжди було неспокійно, адже концентрація суперів не сприяла чомусь гарному. Але… Це було вже вночі — Едвін затримався на роботі через трикляту інвентаризацію. Знову. У голові шуміло — це були не голоси, просто підвищений тиск, більше крові через те, що його сили почали прокидатися. Райт за два місяці так і не зрозумів, що може: ні літати, ні лазери з очей, ні телепортація. Ні-чо-го. Дратувало, адже було погано, його майже ламало від кожного такого сплеску внутрішнього вогню. І той вечір став апогеєм усього його божевільного життя.
Чомусь того дня Едвін вирішив, що не буде брати мотоцикл. Дуже часто він не вміє думати головою, прораховувати кроки наперед. У той вечір на нього напали. Ніж, балаклава на голові, провулок з якимось будівельним сміттям і вимога віддати усе до останньої копійки. Райт досі пам’ятає, наче це з ним відбувається ось прямо зараз, як його штовхнули назад і як потилиця з силою вдарилася об стіну будинку. Пам’ятає і лезо, майже крижане, яке притиснулося до його шиї, поки чужа рука нишпорила по його кишенях. І пам’ятає, як вогонь занадто швидко поширився по всьому тілу. Грабіжник спочатку сіпнувся назад, а після почав кричати. Він не горів. Майже нічого помітного не трапилося, але… Чомусь його одяг почав розсипатися, а шкіра наче відшаровуватися. Чоловік все кричав і кричав, а після впав назад, спиною насадившись на гострі дерев’яні списи.
Вірю — можу літати, вірю — можу літати…
Едвін прийшов до тями лише тоді, коли вже був у себе в квартирі. Спітнілий. Всього трусить. І знудило. Добре, що хоч до вбиральні зміг добігти, бо сил на прибирання коридору того вечора в нього явно б не знайшлося.
Вбивати дійсно не лячно. Страшніше усвідомлювати те, що ти вбив. Обірвав власними руками життя того, хто, може, мав сім’ю. Але той чоловік загрожував його власному існуванню.
Райта накрило істерикою. І не тільки нею — ще трошки параної стосовно того, що крики чоловіка чули усі і що його знайде поліція, яка посадить його у в’язницю на довічній основі за вбивство. Але ось шість днів як пройшло і навіть ніде в новинах не було згадки про труп з «розплавленим» одягом і пронизаним дерев’яними палицями тілом. Наче все трапилося в голові, але тіло пам’ятало. Розум пам’ятав. Сили пам’ятали. І останнє підливало ще більше мастила у вогнище того, що розривало його зсередини.
Едвін за останні шість днів зрозумів, у чому ж він такий «особливий». Склянка розсипалася на частинки, які були меншими за пісок. І штори. І подушка. Це було неконтрольованим, страшним, але єдине, що усвідомив Едвін за ці дні — коли всередині піднімається вогонь, то все починає розщеплюватися.
Шість днів персонального пекла, які тільки погіршили те, що було до цього. Жахливо. Жахливіше, ніж будь-хто міг би собі уявити. Сьогодні Райт з самого ранку відчував цей «вогонь». Він то піднімався майже до того рівня, коли все навколо от-от перетворилось би на попіл, то опускався до тої межі, де майже не відчувався. Вихідний день. Його клятий вихідний день! Едвін зірвався надвечір і вирішив прокататися на мотоциклі. Можливо, стало б легше.
Місто ніколи повністю не засинало, але з кожною годиною на дорогах стає менше автівок, а вулиці вже не повняться людьми. Райту було начхати на те, яким все довкола нього було яскравим і неоновим — вогонь знову почав підіймати свою голову, голодним звіром вимагаючи звільнити себе.
Тільки-но розправлю крила…
Полечу, полечу, полечу.
Щоб хоч трошки відволікатися від болю, спогадів і дурнуватих думок, Едвін або прокручував у голові пісні, або згадував опис ліків, їхню біохімію, що у своєму роді допомагало. Райт різко зупиняється на мосту, ставлячи мотоцикл на аварійку, і перелізає через металеву огорожу, щоб підійти ближче до прутів, які відгороджували його від ріки знизу.
Темно. І варто подивитися вниз, як у Едвіна все стискається всередині. Стрибнути точно не було його бажанням — страх, на жаль, занадто сильний і ще яскравий з минулого. Як і час. Він був сильним у своєму прагненні бігти вперед, не звертаючи уваги на чужі потреби в зупинці.
Дощ починається неочікувано, майже у той момент, як Едвін не справляється зі своєю силою. Краплі навколо нього не встигають долетіти до тротуару повноцінними — вони майже завмирають у повітрі, щоб розбитися на ледь помітну пилюку. Як і поруччя під пальцями починає потроху розсипатися на дрібні частинки. Що це взагалі за сила така? Чому тільки зараз, у двадцять чотири, вона вирішила проявити себе? Не тоді, коли батько знущався з нього і отримував у тому мовчазну підтримку матері? Як багато питань. Занадто…
— Якщо вирішив стрибати, то краще все ж таки огорожу перелізти.
Чоловічий голос за спиною лякає, але Едвін лише сильніше стискає поруччя, від якого одразу ж на тротуар осипається великий шмат «пилюки». Хто у такий час взагалі може зустрітися тут, на мості? Райти навіть вибрав найвіддаленішу точку від усіх житлових будинків, але, мабуть, життя вирішило знову познущатися з нього.
— Мужик, краще вали звідси. Ціліший будеш.
Райт не впізнає свій голос — втомлений, хрипкий і насичений бажанням все закінчити. Обірвати власне жалюгідне життя. Дощ шумить достатньо голосно, приховує у собі кроки, але краєм ока Едвін помічає рух занадто близько до себе.
— Бляха, ти реально тупий, якщо не доходить, що…
Едвін різко замовкає, варто тільки обернутися. Чому він з самого початку не думає, що говорить? Синій костюм з золотими вставками, плащ, який коливається від ледь помітного вітру, пшеничного кольору волосся, яке намокло і стало темнішим. Перед ним стояв той, на кого всі молилися, боготворили і боялися. Великий Патріот… Що простягнув до нього руку, рукавиця на якій вже почала розсипатися на пісок.
— Цікаво.
Патріот забирає руку і розвертає її долонею до себе, розглядаючи ту сітку, яка ще секунду назад була рукавичкою. Райт чує холод і зверхність у тоні, але йому було не до цього. Лідер Сімки, найсильніший супергерой, про якого деякі писали не дуже позитивні «відгуки», що досить оперативно підчищувалося. Едвін не відчував захоплення Патріотом, не відчував і природного бажання втекти. Так, боявся, але щось всередині не переставало нашіптувати про те, що… Це гарна можливість закінчити все, зробити те, що так боявся втілити у реальності.
— Ем… Незручно вийшло, — горло Райта перехоплює спазмом. — Але я не відмовляюся від своїх слів. Можете хоч вбити, але вам дійсно краще піти, поки я…
— Ти часом не переплутав мене з кимось іншим? — Патріот перебиває Райта і стягує те, що лишилося від рукавички, кидаючи її собі під ноги. — Я тебе не бачив серед інших суперів. З твоїми можливостями точно би запам’ятав.
— Я не супергерой, — кожне слово важко промовляти, і Едвін помічає, як краплі дощу залишаються повноцінними поруч з ним.
Патріот хмуриться і схиляє голову до плеча, оглядаючи Райта з ніг до голови. Мабуть, саме так миша почувається перед удавом. Що Патріот забув на цьому мості? У цей час? Чому звернув на нього увагу? Побачив, що дощ якийсь неправильний?
— Смішно, — Патріот гмукає і насмішкувато дивиться на Едвіна. — Я оцінив. І моя порада: якщо хочеш вбитися — вода тобі не допоможе.
Вода допоможе, якщо почати дихати під нею. Навіть супергерой від такого помре. Мабуть. Ейден тільки кліпає, тільки вдихає глибше, щоб відповісти, як Патріота перед ним вже не має. Наче і не було, і все це — вигадки. Але купка тканини, що була рукавицею, біля його ніг, не дає засумніватися в правдивості того, що тільки що трапилося. Додому. Йому потрібно додому, бо вже трусить від усього.