Вечірня прохолода нарешті перемагала спеку, накриваючи рожево-ліловим землю до самого небокраю. Усім дихалося легше, і людям, і травам. Густі, духмяні та терпкі запахи, що пригнічувалися вдень пекучим сонцем, тепер немов ожили та полилися хвилями, насичуючи вечірнє, вже майже прохолодне повітря. Суцільною стіною стояв стрекіт цвіркунів, з боку річки за толокою заливалися лайливим співом жаби, а вдалині селом гуляли переші перевдягані після робочого дня парубки та дівчата.
Звідти несміло та м’яко, поступово набираючи обертів, полилася пісня, вона дзвеніла юними дівочими голосами, бентежачи неясними передчуттями, ніби серце готове вже й маруде в очікуванні… чогось.
Оксана тихенько підспівувала пісні, що лунала здаля, розплітала густу каштанову косу, проводила гребінцем по волоссю, пригладжуючи його слідом рукою. Розкидиста вишня пахла солодко, дзижчала ласухами-жуками, пробуючи зачепити волосся вередливою, незграбною гілкою. Майнули пурхаючі крила. І десь у пишному, рясно усіяному ягодами листі, залився треллю соловейко.
Як же гарно… Як же невід’ємно від природи б’ється серце! Як щемливо та безцільно стискає всередині… Як хочеться покликати вечірній вітерець і малиновий захід сонця та щось спитати. Щось важливе, та неясне ще, а просто саме: «Де ж ти?…»
Пісні ставали голоснішими, сміх парубків звучав ближче, і невдовзі за високим парканом показалися дівчата у пишних віночках з польових квітів, що йшли під ручку. Білі плаття їхні, вишиті умілими руками рукодільниць, майорили червоно-чорними оберегами, де червоний — «то любов», а чорний — «то журба».
— Оксан, га, Оксан! Гайда з нами пісень співати! — кароокий парубок узявся руками за паркан.
Ой, не пустить мама
Оксана розрум’янилась, а дівчата, шушукаючись та поглядаючи на парубків, защебетали, піддакуючи дзвінкими голосами:
— Ходімо, Оксан! Диви-но, як Іванко кличе! — сміються, сором та й годі
— Коло річки вогнища палять!
— Вінки плетуть!
Але й добре ж там! Якби ж було можна…
І знов хвилювання тисне у грудях. Приклала долоню втихомирити неслухняне серце.
Суворі батьки, що поробиш. Любить їх Оксана, слухається. Опустила додолу очі. Не піде…
Переглянулися дівчата, зітхнули парубки, засмутився Іванко. Пішли собі далі, затягуючи нову пісню:
«Ой, у вишневому саду,
Там соловейко щебетав…»
Засумувала Оксана. Кличуть, стрекочуть цикади : «Окс-са-ана»… Заманюють, шепочуть верби: «Йди до на-а-ас»… А пісня усе далі, тихіше:
«Додому я просилася,
А він мене все не пускав»
Кинула Оксана гребінець на лавку. Стисла рішуче губи. Посидить один день у коморі. Нічого їй не зробиться. І побігла, що було сили, наздогнала подружок. Заплели ті турботливо косу, допомогли сплести пишний вінок, щоб червонії маки і барвінок, і мальви квітка у косу.
Біля річки пахло димом та річною водою. Хороводи, пісні та переливи бандури. Закрутила святкова коловерть, сп’янила забороненим вечором. І все від того яскравіше наче. І зірки, і місяць у воді не тоне, і майже видно, як хлюпає з води, вкритою нічною імлою, якийсь примарний силует.
Хороводи крутили теплими руками, бентежили карими блискучими очима. І не бачить Оксана вже ні зірок, ні вогнищ, тільки очі карі, добрі, сяють, милуються…
І хоровод в них вже ніби свій власний, тільки сильні теплі руки, в яких тонуть дівочі пальці …
Іванко… І серце зайшлося. Божевільне… Що ти знайшло? Кого упізнало?
Прийшов час — й вінки попливли, понесла їх лагідною хвилею річкова магія. І все чарівне сьогодні, наповнене природним, справжнім, потаємним …
Зарано Оксанці ще вінки пускати, та хто ж засудить? Коли червонії маки ловлять потрібні руки, а карі очі виблискують якось по-особливому, вміщаючи у собі весь небесний небосхил.
Не відпустить їх Оксана, не віддасть у чарівну Купалову ніч свого Іванка. Ані мавкам лісовим, ані русалкам річковим. Забере та приведе у вишневий садок. Нехай мамка обох лає. Зажене доньку до хати, а сама з батьком довгу розмову заведе.
Розплете Оксана косу, посміхнеться, задивиться мрійливо у вікно, а там, у нічному диханні буйної рідної природи тихими сполохами донесеться:
«Мамо моя, прийшла пора,
А я весела й молода.
Я жити хо́чу, я люблю,
Мамо, не лай доньку свою…»