Різкий, глибокий вдих, що лунає в кімнаті занадто голосно. Він хапає повітря так, наче весь час був під водою й не міг дихати. Солодко, приємно, так необхідно. Перед очима миготить те, що відбувалося, відчуття тривоги підкрадається неочікувано, пробирається в розум і оселяється там, змушуючи податися вперед і різко сісти. Серце скажено б’ється о грудну клітину, у горлі досі стоїть неприємний нудотний присмак і слабкість у тілі, наче він тільки-но…
Ейден поспішно відкидає убік ковдру, не усвідомлюючи, що знаходиться не в тій залі, де було стільки оголених тіл, і проводить рукою по своїх грудях. Вологі й липкі, наче дійсно лежав на зміїному слизькому хвості. На животі видніються мутні краплі, які вже підсихали, і… Його член усе ще був занадто чутливим — відлуння збудження повільно сходило нанівець.
Він вирішує озирнутися — ця думка так різко б’є в голову — і помітно заспокоюється, розуміючи, що знаходиться у своїй новій спальні. Не дуже простора, як минула, але теж досить затишна: темно-кавові відтінки, велике ліжко зі стовпчиками, які тягнулися майже до самої стелі, до яких Гатрі все ж таки прикріпить тканину, щоби створити більшу атмосферу усамітнення, дубовий стіл, що вже був завалений книгами та папером, шафи, що закривали собою цілу стіну… Усі речі з попереднього будинку, усе рідне, що заспокоює краще, ніж повільне усвідомлення того, що те, що бачив і те, що відбулося — сон і не більше. Але Ейден напружується, не в змозі згадати того, як повернувся додому і…
Чому? Чому він бачив такий дивний, незрозумілий, лякаючий сон? Звідки взагалі в нього в голові могли з’явитися такі образи, щоби ще і відчувати їх тілом? Наче… Наче дійсно було правдою все. Ейден тяжко зітхає, беземоційним поглядом дивлячись на свій живіт, і спішно натягує на себе ковдру, коли до кімнати заходить служниця. Похилого віку, у звичному темно-смарагдовому платті, білий фартух і такий самий світлий чепець, під яким ховалися повністю сиві пасма. Ейден пам’ятає її зі свого першого свідомого дня, який відклався в нього в пам’яті, із самого дитинства, вона була майже нянею для нього і… Слова про те, що його бажає бачити батько, псують настрій, який і так був не дуже гарним.
По-хорошому, йому потрібно було пришвидшитися, але Ейден із великим зусиллям змушує себе сповзти з ліжка, то про який поспіх може йти мова? Водні процедури, одяг — стрілки вказують відрізок у цілу годину, який розтягується ще на тридцять хвилин, коли Гатрі знаходить те, що ще вчора було його корсетом. Улюбленим корсетом, єдиним з усіх, най і досить сильно стискав, який не заважав сидіти в сідлі. Зав’язки порвані й сама тканина… Ні! Це був сон! Це був він і тільки він! Не могло існувати в реальності того, хто має зміїний хвіст! Він сам… Сам якось, роздягаючись перед сном, зіпсував собі корсет.
Майже увесь гардероб Гатрі був виконаний у світлих, побільшости білих тонах, але на цей раз Ейден вибрав фрак кавового відтінку, під штани, щоби здаватися більш юним і щоб… Пом’якшити настрій батька, якщо його хочуть відчитати. Хоча, з якого приводу? Він же нічого не зробив. Чи зробив, але не пам’ятає, як і того, що відбулося після прогулянки до собору і як повернувся додому? Занадто багато питань. Одні питання, які наразі не мають жодної відповіді.
Будинок був… Ні, він був просторим, він був світлим, у ньому було спокійно, але Ейден не відчував у ньому такого самого затишку, як там, де жив до цього, де народився. Потрібно було тримати при собі свої пориви, потрібно було сильніше боятися того, що він хворий і що за таке відправляють на смертну кару, а не піддаватися пориву своїх почуттів, що вперше настільки сильно охопили його розум, серце, душу. Тоді здавалося, що це перше й останнє кохання, що більше ніколи не зустріне таку людину, яка не просто не відштовхне його, а прийме з усіма недоліками, і вирішив тоді відповісти взаємністю, зараз же… Ейден міг тільки усміхатися собі і своїм дитячим поривам, тому що це було саме те перше «кохання», котрому підвладні юні діви в однойменних романах.
Гатрі плутається в коридорах, не звиклий до того, що тепер кабінет батька знаходиться не в східному крилі. З п’ятої спроби він потрапляє у світлу, як і все в цьому домі, кімнату, де не відчувалося справжньої душі Ісаака, який завжди тяжів до темних відтінків, до громіздких меблів, до безладу на столі, що передалося і йому… Що завжди викликало посмішку, адже такий ідеальний старший Гатрі був простою людиною.
— Батько?
Чоловік був лише в одній сорочці й жилеті, який своєю чорнотою підкреслював не стільки білу тканину під собою, скільки шкіру і волосся. Ісаак ще не був старим, радше він був зовсім не старий, і Ейден не розумів, чому він не знайшов собі нову дружину, тому що… Молодший Гатрі не був проти, щоби його батько знов став щасливим, щоби його постіль грів хтось інший, тому що власну матір він не пам’ятав… Тільки знав завдяки парочці портретів. Невже Ісаак настільки сильно любив свою покійну дружину? Чи йому було так зручно: на самоті, у роботі, у вихованні сина?
Ісаак дописує останнє слово, ставить крапку й повертає перо в підставку поруч із каламарем, лише після цього піднімає погляд світло-зелених, майже сірих, очей на сина. Саме очі, їхній колір, були тим, що показувало їхню приналежність до однієї сім’ї і… Ейден завжди хотів, щоби батько був більш м’яким із ним і вони були дійсно справжньою «сім’єю».
— З’явився, — низьким голосом промовляє старший Гатрі, що свідчить про його невдоволення, яке починає зароджуватися. — О котрій ти вчора повернувся?
— Я не…
— Звичайно, як же ти можеш пам’ятати, коли прийшов у неосудному стані затемно? — риторичне питання, від якого стає соромно й щоки починають горіти червоним. — Мій син напився, як свиня із харчевні, прийшов додому в неналежному вигляді, так ще й мав право грубити. Тобі є, що сказати?
Ейден дивився в підлогу, не в силах підняти очі на батька. Прийшов п’яним? Грубіянив? Він взагалі не пам’ятає цього, пам’ятає тільки свій сон, який був занадто справжнім і… Наче з ним дійсно хтось був поруч. Та і про що говорити, коли молодший Гатрі навіть підтвердити слова батька ніяк не міг. Але Ісаак знав, що його син не п’є, зовсім, адже коли давав йому спробувати алкоголь, той терпкий віскі, гіркота якого досі квітла на його язиці спогадом, то вів себе занадто неналежно, розв’язно й не міг встежити за своїми словами. А після нічого не пам’ятав… Можливо, навіть учора випив десь, через що приснилася така дурня, а те, що відбулося насправді — успішно забулося?
— Пробачте, батьку, — ледь чутно видихає Ейден, намагаючись побороти бажання сховати руки собі за спину і виплеснути хвилювання на свої пальці, вивертаючи їх майже до болю.
— Пробачте, — Ісаак невдоволено пирхає, складаючи руки на грудях. — Я закриваю очі на те, що ти народився ненормальним, я навіть пожертвував багато чим, щоби перебратися сюди й щоби ти своїми витівками не загнав себе в петлю. Але ти й тут знаходиш, як осоромити наше ім’я.
— Я нормальний! — уражено видихає юнак і піднімає очі на батька.
— Я не маю наміру обговорювати з тобою твою хворобу, — жорстко обриває чоловік його обурення. — Можеш іти, але якщо ти ще раз повернешся додому в подібному стані чи я дізнаюся… Щось, то ти до моєї смерті будеш сидіти замкненим у себе в кімнаті.
Ейден закусує щоку до болю, щоби тільки не показати свою образу, і виходить із кабінету. Ненормальний, хворий… Ось яким його вважає рідний батько. Дійсно образливо, але Гатрі сам називав себе таким, адже суспільство не приймало тих, хто не був схожим на інших. Можливо, він був хворим, можливо, він повинен був відправитися на лікування, тільки ось хто йому це дасть зробити, якщо стосунки між чоловіками засуджувалися і вели тільки до одного фіналу — смерті.
Він не знав, що йому робити й куди приткнути себе. Розчарованний через чергову згадку батька про те, наскільки він «ненормальний», Ейден спочатку забуває про те, що хотів зробити, як тільки прокинувся. Лише ближче до обіду, відмовившись ще й від нього, Гатрі вирішує вийти з будинку і відправитися на ринок до тієї старої, з надією, що вона розповість побільше про божество, що допоможе зрозуміти… Сон? Боже, як же це все безглуздо звучить навіть у власних думках.
Ейден намагався не гнати коня, особливо там, де забагато людей, наче всі вони вирішили вийти на прогулянку в той самий момент, коли юнак виїхав за ворота будинку. Таке «життя» сильніше приваблювало його, воно було відволікаючим фактором, який тільки сильніше дратував, тому що не давав подумати, не давав згадати все, що було за неправдиву реальність.
Ринок не був уже настільки переповненим, як учора, й Ейден списував усе це на те, що час уже йшов до вечора. Але його більше хвилювало те, чи була стара на місці, і, варто було тільки підійти до того місця, де ще вчора був стіл, знаходить таку саму порожнечу, що і… Коли вчора вдень обернувся. Пішла. Вона просто пішла, і тепер Гатрі не знав, що робити.
Залишався варіант із собором, куди Ейден неусвідомлено скерував коня, але він не дуже розумів, навіщо йому туди треба. Так, учора саме після «подорожі» в цей святий дім нічого не лишилося в пам’яті з нормального… Він стоїть навпроти будівлі і просто дивиться на неї, з надією, що це може хоч щось змінити. Всередині все перевертається, коли погляд надовго зупиняється на тому чи іншому довгому прямокутному вікні, де так само горіли ледь помітні вогники свічок. Так… Хотілося зайти всередину, щоби зрозуміти. Так необхідно було зайти, що аж з’являлося свербіння не тільки в спині, між лопаток, але й дивне нетерпіння внизу живота, що скручувалося в тугий вузол і змушувало нервово тремтіти в сідлі, але одночасно з цим було і страшно повернутися до приміщення, яке відклалося останнім у пам’яті.
Гатрі оглядається, розуміючи, що за увесь цей час, що він був біля собору, жодна людина не зайшла всередину, не пройшла повз, наче… Ніхто не вірив у Бога в цьому місті. Дурні думки. Він сам дурний. накручує себе через те, що, почувши випадково сказану фразу про якесь неіснуюче божество від незнайомої старої, побачив сон, який, невідомо з якої причини, став рахувати справжнім. Дурня! Дурня. Батько правий, коли каже, що він ненормальний.
Ейден повертається додому в змішаних почуттях майже одночасно з розростанням сутінок. Неначе його переслідувала сама темрява й чекала, поки він сховається під дахом будинку, який усе ніяк не ставав йому рідним. Чи довго вони будуть тут жити? Чи знайде його серце того, кого покохає, про що батько знову дізнається і змусить переїхати? Чи на цей раз уже буде смерть? Ні. Він не хотів вірити в те, що Ісаак може ось так відправити його в петлю, тому що… Якби він настільки сильно ненавидів його чи вважав хворим, то ось цього переїзду не було би взагалі.
Вечеря — це їхня традиція з дитинства… З дитинства Ейдена, яку юнак любив із того моменту, як почав усвідомлювати себе собою. Вечеря, коли в старшого Гатрі був вільний час і бажання, проходила разом, як і зараз, але Ейден розумів, для чого це насправді було зроблено, — у черговий раз прочитати нотації стосовно того, «як правильно подавати себе перед новим колом людей і як зарекомендувати себе, а не уславитися п’яницею» Нехай молодший Гатрі й любив спільні вечері, тому що міг побути разом із вічно зайнятим батьком, навіть якщо вони могли мовчати. Але саме зараз хотілося посидіти в тиші. О, як же цього хотілося, але він не міг сказати такого Ісааку.
У свою кімнату Ейден майже втікає, коли йому дозволяють це. Майже нічого не ївши, він із задоволенням занурюється в гарячу воду у ванній і дозволяє собі прикрити очі. Цілий день незрозумілий стан, який тяжів ближче до сновидіння і… Гатрі згадує про сильну руку на своєму животі, згадує глибокий, шиплячий голос невідомого йому чоловіка, тверді груди, які притискалися до його голої спини, укус, що змусив кінчити його. І навіть не так відклалося в пам’яті те, що одна із дівчат брала в нього до рота, а те, як гострі, наче голки, ікла пробили шкіру й увійшли прямо в шию.
Ейден, наче заворожений, заводить руку назад, але чомусь не може змусити себе доторкнутися до лівої сторони шиї, і безвільно опускає її назад під воду, щоби провести рукою до живота, кінчиками пальців огладити член і притиснути їх до гарячої шкіри між сідниць. До нього й там притискалися… Боже, Гатрі навіть у найсміливіших фантазіях і снах ніколи не думав про таке, та й сам пізнавав своє тіло не настільки сильно.
Розніжившись у воді, Ейден змушує себе вийти і, майже не витираючись, забирається під прохолодну ковдру, щулячись від неприємних перепадів температури. Біля ліжка стояла невисока тумбочка, два ящика котрої не заповнюло абсолютно нічого, бо вона… Вона слугувала лише для того, щоби бути звичайною підставкою під канделябр, у якому завжди повинна була бути одна свічка й щоби вона горіла всю ніч. Ще в дитинстві Ейдену ввижалося, що в темних кутках, у шафах, під ліжком водилися страшні монстри, які хотіли то відгризти йому ногу, яка виглядали з-під ковдри, то залізти у вухо і з’їсти його мозок, тому він перестав засинати без хоча б найменшого джерела світла.
Ейден лежав на боці, обличчям до свічки, через що під закритими повіками розпливалися темно-помаранчеві, майже червоні, плями, і намагався викинути всі думки з голови. Важко… Важко не думати, коли все так і намагається бути на поверхні, щоби згадати те, що «снилося», згадати дотики, шепіт, збудження, яке й зараз охоплює тіло легким поколюванням від нетерпіння. Наче вкусив комар і це місце тепер настільки сильно свербіло, що не давало зосередитися на чомусь іншому, лише сильніше розросталося всередині.
Не може. Зітхнувши, Ейден відкриває очі, безглуздо дивлячись на вогник свічки, якийсь чомусь зовсім не коливався, декілька хвилин, як він думав, і все ж таки сідає, загортаючись у ковдру. Можливо, це ще й через те, що майже не поїв нічого за цілий день? А що, у нього вже було подібне, коли на голодний шлунок ліг спати, а після йому снилося всяке незрозуміле.
Гатрі надягає домашні штани й халат прямо на голий торс, подумки говорячи собі уникати батька, тому що він би точно отримав на горіхи за свій вигляд. «Навіть вдома потрібно виглядати належним чином», — голос Ісаака з’являється в голові досить звично, настановляючи й нагадуючи, який він часом дурень.
Ейден неспішно прогулюється коридорами, намагаючись зайвий раз не шуміти, заглядає на кухню, де, на жаль, не знаходить нічого, чим можна було б перекусити, знову піднімається на другий поверх, прямуючи у бік своєї кімнати. Безглузда прогулянка, яка здається якоюсь… Порожньою. Настільки порожньою й неповноцінною, як і все його життя. Що він зробив за свої роки, крім того, що розчарував батька?
Якось тихо. Гатрі розуміє, що в будинку, нехай тут і владарювала ніч, занадто тихо, і навіть на вулиці за увесь цей час не гавкнула жодна собака. Увагу привертає тьмяне світло, яке лилося в коридор із напіввідкритих дверей кабінету батька, і Ейден, закусивши собі губу, наче той метелик, йде на нього. Як би там не було, але йому хотілося побільше проводити часу з батьком, нехай навіть потрібно було мовчати й не заважати. Можливо, просто посидіти на диванчику, що знаходився в кабінеті Ісаака, але… Його все одно не допускали у «святу святих» під час роботи.
Ейден завмирає біля дверей, пару разів глибоко вдихає і кладе долоню на гладку поверхню, щоби штовхнути вперед і… Яскраве світло б’є в очі, змушуючи закритися руками й позадкувати в темряву, поки спина не впирається в щось тверде. Нерівне. Якесь таке, що звивається. І що зовсім не подібне до стіни. Світло зникає, стає більш тусклим і з кривавими відтінками, і Ейден відкриває очі, зморгуючи непрохані сльози.
Повітря не пробивається в груди, вдиху зовсім немає, але варто тільки побачити перед собою вже знайому залу з прозорими тканинами між колонами у вигляді змій, які обплітали не дуже товсті стовбури і підіймалися до стелі, як він… Він знову тут? Спить? Невже зміг заснути? Ось чому йому здавалося, що вогник свічки не рухався й у будинку було занадто тихо.
Було… Було страшно, але усвідомлення того, що це сон, — трохи заспокоювало. Особливо з тим розрахунком, що в цьому величезному залі не було жодної живої душі, що дозволяло нормально озирнутися. Просторо, тихо, нічого не лякає… Адже не може лякати те, що нікого не було, але то тут, то там пробігають незрозумілі тіні на периферії зору? Ось і Ейден про це думав. Пару раз глибоко вдихнувши через ніс і видихнувши через рот, Гатрі відходить від однієї з колон, спиною на яку спирався, і, обійшовши тканину, виходить на вчора помічений «шлях» — чистий шлях, який вів до… До трону?
З кожним кроком уперед, Ейден усе сильніше відчуває зростаючу паніку, яка піднімається незрозуміло з чого й починає душити його. Спина змокла, через що халат неприємно липне до шкіри. Важко проковтнувши слину і, відчувши, як гострий «їжак» у горлі розростається більше, Гатрі намагається зосередитися на троні, який знаходиться в центрі зали. Він стояв на підвищенні із п’яти сходинок і був зроблений із чорного каменя, високу спинку вкривали червоні жили, що, варто було тільки відвести погляд убік, починали ледь помітно пульсувати. Наче… Як щось живе.
Він не відчуває нічого: ні паніки, ні страху, ні передчуття чогось приємного — усього того, що могло б відчуватися в такому місці. Усі відчуття притуплені й наче геть не його. Ейден ловить себе на тому, що навіть у такому стані не дуже підніматися по сходах і приміряти на себе роль короля, сівши на трон, нехай всередині щось і клекотало, варто підійти ближче до підвищення. Наче інший він прокидався і вимагав зробити щось таке, що при тверезому розумі ніколи не зробив би. Чи він так і повинен думати уві сні?
Різкий, голосний звук, як сплеск. Ейден підстрибує на місці і, скрикнувши, спішно закриває собі руками рота, зі страхом озираючись. Липке відчуття чогось поганого, що присутнє зовсім поруч, підсилюється відлунням чогось, що розбилося так недалеко від нього. Серце скажено калатає в грудях, завдаючи болю, хотілося нормально вдихнути, а не так різко й загнано, і… Ейден так і стоїть — завмерши настільки, що, здається, тіло перетворилося в такий самий камінь, що і трон.
Відлуння стихає не відразу, наче лист паперу поклали на воду, яка похитувалася завдяки невеликим хвилям, але з настанням тиші Ейден усе так само стоїть, наче приріс до підлоги, лише дихання стало більш повільним і з глибокими вдихами, після яких ледь чутно видихав, щоби не видати себе. Тихо, дійсно тихо, що дозволяє опустити руки й озирнутися довкола. Нічого не видавало того, хто розбив щось, нічого не говорило про те, що відбулося, наче це все було в нього в голові. Це і є все в нього в голові.
— Тут… — голос зривається, стає більш каркаючим, тож Ейден відкашлюється, наморщуючись через те, як голосно це звучить. — Тут хтось є?!
«Є» відбивається відлунням від далеких стін і високої стелі, але це не лякає. Уже. У відповідь, звичайно, нічого не лунає, ніякого іншого голосу, і Гатрі, зітхнувши досить судомно, знову робить коло навколо своєї осі, щоб упевнитися, що… Нічого немає… Набурмосившись, Ейден вдалині бачить смужку більш червоного, ніж у залі, світла, і йде в той бік, розуміючи, що власне тіло не слухається його. Чи слухається, але, оскільки ніякого іншого шляху не було, то Гатрі не дуже хотів залишатися в цьому занадто великому приміщенні, де могло водитися щось, що… Вб’є його. І сон, це ж усе рівно сон, у якому нічого жахливого не може трапитися з ним, тим паче, ніхто не помирає через те, що у якомусь сні перерізали горлянку.
Двері у висоту більші, ніж сам юнак — як три його зрости, якщо він би сів сам собі на плечі, — і їх не вкривало жодне зображення, яке вчора бачив. Просто гладенькі, просто рівні, просто привідчинені, і звідти ллється не таке насичене червоне світло, як здавалося спочатку, а… Звичайне. Звичайне світло. Ненормально все це, але сни на те і сни, щоби вивертати реальність навиворіт і показувати те, що може існувати тільки десь на шві підсвідомості.
Штовхнувши двері з більшим ентузіазмом, ніж потрібно, Ейден завмирає на порозі, що відділяє його від гвинтових сходів, які губилися вгорі в чорноті й навіщось огороджувалися тонкою канітеллю, яка складалася в ромби й тягнулися слідом за сходами із такого самого матеріалу. Гатрі не стоїть на місці, підходить ближче, щоби притиснути пальці, кінчики яких тремтять, до огорожі, провести по тонким сплетінням, що більше були схожими на нитки, і переконується, що це… Це дійсно метал. Незвичайний метал. Він ніколи не доторкався до чогось подібного: тверде, не гнеться й цупке, до чого шкіра наче прилипає чи… Наче на кожному сплетінні були невеликі гачки, які безболісно входили в плоть і зовсім не лишали ніяких слідів, варто тільки забрати руку від огорожі.
Ейден проходить під аркою і з острахом стає на першу сходинку, яка прогинається під його вагою, але не ламається. Якщо так будуть усі… Він піднімає голову, дивлячись на те, як сходи й не думають закінчуватися, і відчуває, як коліна починають зрадливо тремтіти. Йому потрібно піднятися нагору, а в сходів не було поручнів і під ногами майже ламається кожна сходинка. Нудота, яка тільки-тільки пройшла, знову дає про себе знати, але в Ейдена не було якогось особливого вибору — повертатися назад, де явно хтось був, адже не просто так щось розбилося, і «поцілувати» зачинені двері, чи піднятися нагору, як по єдиному поки що відкритому шляху.
Кожен крок дається важко і з завмиранням серця, коли та чи інша сходинка прогиналася під ним усе сильніше. Страшно. Дуже страшно, тому що навіть не міг спертися на щось, не міг навіть схопитися за огорожу з боків, яка слідувала квадратом за ним, бо вона була занадто далеко. Темрява піднімається нагору так само зламано, криво, як і сам Ейден піднімався, не даючи розгледіти, що ж там очікує на нього.
Новий крок, з яким сходинка прогинається з не дуже добрим скреготом і якому вторить зміїне шипіння знизу. Гатрі завмирає, щоби подивитися вниз, але може спостерігати лише за такою ж темрявою, як і згори, яка росла одночасно з кроками. Не могло примаритися — ось, що Ейден запам’ятав за ці два відвідування цього місця. Шипіння повторюється знову, більш голосне й розлючене, й огорожа по праву руку починає тремтіти так, наче… Наче хтось дерся по ній.
Судомно вдихнувши, Гатрі більше не стоїть на місці — він майже біжить, намагаючись зберегти рівновагу. Одна зі сходинок прогинається занадто сильно, через що юнак завалюється вперед і б’ється колінами об метал, болісно скрикуючи. Шипіння знизу стає гарчанням, й Ейден, закусивши губу, підхоплюється на ноги. Швидше. Йому потрібно бути більш швидким, бо це вже не жарти й за ним явно щось гналося. Монстр, якого бачив у дитинстві… Ейден чує, як до нього підбираються все швидше, як залізо огорожі починає скрипіти все сильніше, тремтіти настільки дрібно й часто, наче прямо за нею вже хтось був. Паніка б’ється в скронях, стискається в м’ячик у животі, і варто тільки майже в самого вуха почути клацання зубів — паща, нехай він і не бачив — як сходи виводять його прямо до дверей, які Гатрі із силою штовхає і, лише дивом не впавши, зачиняє їх за собою, про всяк випадок притискаючись спиною до гладкої поверхні.
Серце б’ється десь у вухах, перед очима пливуть темні кола, і ноги слабшають у колінах, через що Ейден сповзає по дверям вниз, на підлогу. Занадто… Правдоподібно. Не може сон бути таким. Він хоче прокинутися. Зараз же. Часто заблимавши, проганяючи огидну вологу пелену перед очима, Ейден нарешті може роздивитися те, куди зайшов, й усвідомити, що потрапив до чиєїсь спальні. Кам’яний мішок без вікон, з круглим чорним ліжком у центрі, де було так само багато подушок, як бачив учора, з полицями на стінах, які, здається, вросли в них, з різними баночками, якимись фігурками і книгами. Один-єдиний стіл був заставлений різноманітними тарелями з їжею, серед якої було дуже багато м’яса, і Гатрі розуміє, що, дивлячись на це все, не відчуває голоду як тоді, коли ліг спати.
І було тепло. Тепло й холодно одночасно. Якщо спину гріли двері, то сідниці з ногами замерзали через кам’яну підлогу, як… Ейден стискає губи, бачачи на світлих штанинах криваві плями, і із силою потирає очі. Він не невдаха, не боягуз, просто… Просто… Це все таке справжнє й ненормальне, а він ніколи взагалі не стикався з чимось подібним, що несло би пряму загрозу для нього.
— Uπέruψες.
Знову шипіння, але воно не таке загрозливе, як те, що було на сходах, яке лунає з глибини кімнати. Скоріше… Воно більш глибоке і з нотками задоволення від того, що все склалося так, як є зараз. Знайомий голос. Ейден спішно оглядається, піднімається на ноги й робить пару кроків уперед, щоби краще бачити те, що він один у цій кімнаті.
— В-вибачте, — заїкаючись, видушує із себе юнак. — Я знаю, що ви мій сон і… Але я вас зовсім не бачу.
— Uχεις αamu, mpeητέ μου, — лунає прямо за спиною, змушуючи здригнутися і спішно розвернутися, зіштовхуючись поглядом із дверима. — Καn αυτhii sio είδoto, ujiνόη, — знову позаду, чому вторить звук тертя луски на масивному тілі об підлогу, але Ейден так само нікого не бачить. — Μusiog φοβάi, ingia. Γuwa επέςi μου leo.
— Я… Я не розумію.
— Μusiηεθςhe.
Ейден дійсно не розумів, що від нього хочуть, не розумів ані слова. Й останнє було сказане вже не так спокійно, як до цього, через що Гатрі бореться з бажанням сховати голову в плечі й повернутися на сходи, звідки той монстр, що гнався за ним, явно вже пішов, та як не намагався розбити на друзки двері, але невидима сила тягне його, змушуючи залишитися на місці.
Омана. Це було оманою — уся кімната вже не здавалася такою, якою бачилася біля дверей. Кругла, грандіозніша, якщо це слово взагалі описувало те, що він бачить, і прохід до неї виявився більш вузьким. Те, що відкривається його очам… Ейден ледь не скрикує, коли зі стелі падають довгі шлейфи тканин, серед яких він бачить обриси фігури. Людина лише до поясу, нижче — складений кільцями довгий хвіст, який навіть через червону тканину був занадто чорним. Майже змій, майже чоловік, тільки крил ще не вистачає… Якщо це дійсно той, про кого думає, то Ейден, виходить, занадто вразливий, коли з одного разу, з однієї згадки старої йому почало снитися таке. Навіть коліна досі болять і пощипує шкіру через рани, кров із яких уже почала підсихати і приклеювати своєю кірочкою тканину штанин.
Ейден, взявши себе в руки і вже вкотре переконавшись, що це сон, а у власному сні з ним нічого не може трапитися, відгинає убік тканину й робить уперед поспішний крок, як у живіт врізається ребро столу. Зашипівши від занадто неприємного удару, Гатрі відступає назад і притискає руку до ниючого місця.
— Φίδι.
Прямо за спиною, й Ейден усе ж не стримує скрику, коли до нього притискається занадто тверде тіло, охоплюючи руками під грудьми. Потрібно відсторонитися, потрібно відштовхнути, піти від… Чогось, але тіло наливається тяжкістю, а ноги наче приростають до підлоги. Гатрі струшує головою і відчуває, як його волосся відводять убік, щоби провести пальцями по лівій стороні шиї, на що по хребту пробігає тремтіння. Там, де вчора вкусив. Занадто м’який дотик, що зовсім не в’язалося з тим, якою грубою була шкіра. Ейден з останніх сил збирає думки воєдино, намагається взяти власне тіло під контроль і вивернутися з хватки, але рука на його животі нікуди не дівається, як і не напружується, наче юнак не робив ніяких спроб відвоювати свободу.
— Ви, звичайно, вибачте мене, але відпустіть. Зараз же, — Гатрі робить ривок вбік, на що навколо його ніг з’являється чорний, блискучий хвіст. — Ви мій сон і повинні слухатися мене! — він усе ж наважується схопитися за чужу руку, яка виявляється досить прохолодною й повністю гладкою, і намагається відтягнути її від себе.
— Αςha υπuχοn a περtum άiτο μnέσ yσοk, lαλ εwίσ nο — αίdμα μου. Uhώθεsi hτaη ψυhχiμ μου.
— Та пусти ж мене! — Ейден брикається, на що над його головою лунає шипіння і його піднімають, міцніше притискаючи до себе.
— Зас-спокойс-ся.
Зрозуміла мова. Занадто довгі «с», через що голос ще сильніше стає подібним до зміїного. Але Ейден хвилює не те, а… З ним заговорили нормально, заговорили з явними проблемами й так, наче тільки-тільки вивчили мову.
— Ти знаєш мою мову? — він намагається повернути голову в бік незнайомця, але його різко закидають собі на плече, через що Гатрі клацає зубами, ледь не прикушуючи собі язика.
— Помовч-ши.
Як він може мовчати, коли до нього так ставляться й несуть… Повітря вибивається з грудей із якимось нявканням, коли його грубо скидають на ліжко й нависають зверху. Ейден так і не знаходить у собі сил, щоби щось сказати або зробити, тому що він може побачити обличчя того, хто турбує його сни, може переконатися в тому, що в цього чогось справді людська подоба до пояса — на середині живота проявляється дрібна луска, яка з кожним шаром стає більшою, перетворюючись на повноцінний хвіст. Погляд зупиняється на обличчі, і що сильніше Ейден намагався зосередитися на ньому, то сильніше не міг запам’ятати. Тільки жовті очі з вертикальними зіницями, які… Які дивилися прямо в душу.
— Ти же… Ти Шелн-ат-рааш? — язик ледве рухається, озвучуючи крихти того, що діялося в голові.
— З-снаєш-ш мене? — Ейден розбирає ледь чутне здивування в чужому голосі.
— Стара на ринку… Вона торгувала лекіфами з малюнками… Обмовилася про бога.
Він не може відвести погляд від жовтих очей, не може поворухнутися, підняти руки, щоб упертися ними в чужі груди і відштовхнути від себе. Може лише лежати і спостерігати за тим, як до нього присуваються ближче, майже повністю лягають на нього, щоби наступної секунди притулитися губами до шиї. Мов занурився в крижану воду і відразу ж із цим кинувся в окріп, який заповнив усе тіло, проникнув у кожен м’яз, оселився в кожній судині, й Ейден зовсім не звертає уваги на те, що халат розкривають, що з нього стягують штани, були тільки губи, які спускаються на груди та обхоплюють сосок.
Господи, ще ніколи його тіла не торкалися так, ніхто не бачив його повністю голим, крім нянечок у дитинстві, ніхто… З губ злітає тихий, невпевнений стогін, коли гострі ікла зачіпають сосок, стискають його і відтягують. Боляче. Йому не подобається. Схлипнувши, Ейден совається на ліжку й намагається відсторонитися, але його притискають сильніше й починають шипіти на вухо. Гатрі не слухав, не намагався почути, тому що він не хотів цих дотиків, не хотів того, щоби тривало те… Саме те!
Ейден сильно здригається, варто тільки язику пройтися по здертій шкірі на правому коліні, і піднімає голову. «Роздвоєний», — з’являється єдине здорове спостереження в голові, коли чоловік повторює мазок. Кров поступово злизувалася разом із прозорими крапельками, краї шкіри, що бовталися, тяглися слідом за язиком не довго, але юнак бачив ці прозорі пелюстки, які зливалися з червоним, що пробуджувало нудоту. Це було… Це було гидко, дуже гидко.
— Tλaς, — божество майже сито муркочить і схиляє голову до другого коліна, уже накриваючи рану губами, щоб отримати більше крові. — Nίνα κρaiμ που nώoς oρtu.
- Ні! — хвицнувши, Ейден б’є чоловіка коліном у бік, через що той піднімається на руках, і поспішно відповзає назад, підминаючи під себе подушки, що неприємно впиваються в поперек. — Ти мій сон! Ти мусиш зараз же зупинитися, а я прокинутися!
Йому нічого не кажуть, лише хапають за ногу, щоби підтягти до себе, і ривком перевертають на живіт, одразу ж лягаючи зверху. Знову укус у те саме місце, знову ікла, з якими по тілу знову розпливається жар, через що втрачається контроль над собою. Але ж він не хоче! Хоче тільки прокинутися… Зараз же прокинутися у власному ліжку і зрозуміти, що все це підконтрольно йому.
Його стегна сіпають вгору, змушуючи стати на коліна, які, з поплескуванням по ногах, роз’їжджаються в сторони, кладуть руки на сідниці, стискаючи їх і розводячи сторони, а в наступну секунду Ейден не стримує схлипу від сорому й задоволення — язик проходить по кісточці, що випирає нижче попереку, і спускається нижче. Це точно ненормально! Гатрі розумів, що повинен якось припинити все це, але варто було тільки роздвоєному язику пройтися між сідниць і натиснути сильніше, як і в голові пропадають усі бажання хоч щось робити, крім того, як отримати більше.
Мазки широкі, що дражнять одразу двома кінчиками, і, натиснувши на вхід сильніше, язик проникає в Ейдена, змушуючи прогнутися в попереку з гучним стогоном. Начебто не було власної волі, начебто… Хлопець втикається обличчям у подушку, закушує її і мліє від рухів язика, сильно здригаючись щоразу, як він згинається і проштовхується глибше. Занадто «по справжньому», дійсно те збудження, як тоді, коли сам до себе торкався, тільки в рази сильніше. Ейден не може стримувати себе і варто тільки відчути, що до язика додається щось твердіше і значно холодніше, як стегна зрадницьки починають тремтіти.
Його гладять, у нього штовхаються та розтягують… Він хоче цього. Хоче тілом і розумом, нехай десь там, дуже глибоко, здоровий глузд кричав про небажання й те, що це було насильством. Подушка глушить зойк, коли замість язика в нього проштовхується і другий палець, який разом з іншим одразу ж згинається й тисне вниз. Схлип здавлений, й Ейден переступає з коліна на коліно, коли губи притискаються вище за кісточки пальців і втягують розпалену шкіру.
Все зливається в одну суцільну смугу із задоволення, у якій неможливо не тонути з головою, неприємне розтягнення від ще одного пальця не відштовхує, не лякає — з кожним рухом голосок здорового глузду стає все тоншим і тоншим, стегна починають самі подаватися назустріч тертю, назустріч тому, як фаланги згинаються всередині, проштовхуються глибше й розходяться в сторони.
Все зливається в одну палітру, наче божевільний художник перекинув на неї всі свої фарби і змішав. Ейден здригається й нестримно скиглить, коли на місці пальців залишається неприємна порожнеча, на що лунає сміх і шипіння згори. Йому щось кажуть, його стегна огладжують, щоби притягнути ближче до себе, і між сідниць знову з’являється щось велике і слизьке, що відчував учора уві сні. Ні, він розумів, що це, до чого все йде, але варто тільки відчути, як великий кінець тисне сильніше, Гатрі піддається вперед, інстинктивно бажаючи втекти від більшого болю.
— Φίδι.
Заспокійливе шипіння, заспокійливе погладжування, з яким його вимогливо тягнуть назад, і Ейден скиглить, коли на вхід тиснуть сильніше, проникаючи. Більше, ніж пальці, гарячіше й набагато вологіше, ніж язик… Але все одно надто боляче, через що очі починає пекти від сліз. Він би стиснув простирадло, стиснув би до побіління кісточок, але власна воля розчиняється з кожним новим поштовхом усе сильніше, як і відчуття свого тіла. Може лише відчувати. Відчувати, як у нього з ривком входять до упору, відчувати, як його вигинає від гострого спалаху болю, як у горлі застрягає крик, як коліна роз’їжджаються в різні боки, але його підхоплюють під живіт, як знизу, до його чомусь досі збудженого члена, притискається ще одна чужа плоть. Така ж тверда, гаряча і волога, як та, що з надто соромітницькими плескаючими шльопаннями рухалася в ньому.
Це було не його тіло, це був не він, а хтось інший, який отримує задоволення від швидких поштовхів, від того, як збивається подих щоразу, як він намагається вдихнути, який сам підводиться на руках, щоби прогнутися й отримати укус у плече. Несильний, не такий, від якого залишилася б пульсуюча мітка, як на шиї, але відчутний, що викликає тремтіння у всьому тілі і змушує стиснути член у собі сильніше. Над ним шиплять, теж не стримують стогін, що віддає чимось приємним у паху. Занадто багато відчуттів, занадто багато почуттів, через що свідомість стає каламутною, й Ейден не противиться темряві, що б’є його в потилицю, змушуючи разом із задоволенням, що розриває його тіло, повністю поринути в себе.