І було ніщо. І з чого нічого створилося перше життя, адже ніщо і є початком усього. Перше життя, що раділо першому вдиху й першій думці. І стало йому нудно в самотності — вирішило розділити себе надвоє. Шелн-ат-рааш з’явився раніше й першим відкрив очі, спостерігаючи за тим, що було нічим, лиш після помітивши поруч із собою тендітне білосніжне тіло, що, здається, було найпрекраснішим з усього, що він побачить у прийдешньому. Мебас-ат-раал стала молодшою, але єдиною з братом, одним цілим із ним, адже Праматір злилася в них двох.
У них двох були тендітні тіла. Вони двоє не знали, що робити зі своїми кінцівками. У них було стільки думок. Вони двоє не знали, що робити зі своєю силою. Але було прагнення й жадання породити інше життя, назвавши це інше своїми іменами, і дати Праматері можливість бути в усьому. Їхні діти були прекрасними й подібними до них двох, вони були чистими, добрими, не знали пороку і злості.
Але Шелн-ат-рааш бачив, що його сестру любили більше, що їй несли більше дарів, у той час, як він вкладав більшу частину себе в їхнє створення. І заздрість із ненавистю вперше торкнулися світів, і пішов брат на брата, щоб отримати всі дари собі. Не розуміла Мебас-ат-раал, від чого біле ставало сірим, питала в брата, адже він був старшим і розумів більше, ніж вона, але отримувала у відповідь мовчання та тугу в його очах.
І почав Шелн-ат-рааш створювати таємно від сестри своїх дітей, залишаючи в них лише частину себе, що не були схожими ні на що, що б існувало колись. І почав Шелн-ат-рааш створювати інші світи, у яких панували раніше невідомі почуття, які осквернили світ, і сіре ставало вже чорним. І почав Шелн-ат-рааш змінюватися: ноги вкрилися щільною лускою, перетворюючись на довгий, товстий хвіст, прорізали спину два відростки, що поросли золотим пір’ям і освітлювали пітьму навколо, але тепло обпалювало прохолодою його душу, перетворюючи його в того, кого почнуть величати злом.
Коли Мебас-ат-раал дізналася, що її брат осквернив частинку Праматері, то з’явилася до нього з промовою, аби допомогти повернутися на шлях істини та правди. Дивлячись в очі з вертикальними зіницями, у яких не було нічого від колишніх невинності й світла, вона зрозуміла, що не бувати нічому з того, що вже було до, бо час швидкоплинний і змінний, як і все навколо, як і вони самі.
Вона прийняла його таким, прийняла зміненим і не подібним до неї, але Шелн-ат-рааш не був задоволеним. Він розізлився на сестру, хоча й був із нею м’яким і усміхненим. Він розізлився на сестру, хоча в нього й були діти. Він розізлився на сестру, тому що вона намагалася показати себе такою доброю й милосердною, коли той приніс у всі світи все найжахливіше, що тільки можна було уявити. Він розізлився на сестру, адже, ставши подібною до нього, вона стала створювати своїх дітей — захисників того, що ще не було помічене ним.
Розлютившись і вирішивши, що всі світи, усе життя повинно підкоритися лише йому, Шелн-ат-рааш прибув в улюблену Долину сестри, щоби створити на її звороті власний паділ — свої землі, що були помітні не всім, як і його діти, а лише тим, хто мав велику частину сили істинного володаря.
Мебас-ат-раал не змогла більше терпіти осквернення останнього бастіона чистоти їхньої Праматері, тієї колиски, що була першою в них із братом, не могла прийняти й того, що настільки схожою була на Шелн-ат-рааша. Жахливе почуття сорому і відрази до самої себе проросло в неї в серці, але її діти змогли надати їй сил. І було вирішено покінчити зі злом, най і це був її брат, той, заради кого Праматір віддала своє зерно життя. І вирвала собі Мебас-ат-раал крила, що були подібні до чужих, лише сяяли зі справжнім теплом, віддала їх за силу, яка змогла б допомогти викорінити зло.
Війна тривала тридцять три роки й ще тринадцять днів. Що добро, що зло зазнали значних втрат, які ніколи не поповняться, але Шелн-ат-рааш ніяк не міг заспокоїтися. Лише одного разу, на початку війни, він зазнав болю та розчарування, не побачивши в сестри крил — у неї з’явилися роги, що стали символом боротьби зі злом. Лише одного разу, в кінці його вільних днів, у нього з’явився острах і побоювання, і довелося Шелн-ат-раашу прийняти зовнішність їх спільних зі сестрою дітей, щоби вийти в Долину й обрати собі діву.
Підловила Мебас-ат-раал із Вартовими свого брата, коли він був один, і не змогли вони вбити його — ув’язнили до кінця віків у світі під Долиною, позбавивши можливості вийти у зворот і виходу в інші, його, світи. Але не знала Мебас-ат-раал, що Шелн-ат-рааш уже посіяв своє сім’я в діві, яка змогла понести дитя. Але не знала Мебас-ат-раал, що істинна кров брата зможе знову зробити його вільним, і наступного разу Шелн-ат-рааш не буде настільки милостивий зі своєю сестрою. Кров від крові. Плоть від плоті. Хай не скоро, але Володар Темного Граду повернеться і всі пізнають його, як свого короля.
***
18-n рік.
Місто N. Країна N
І навіщо вони перебралися сюди? Ні, Ейден розумів, чому батько поставив його перед тим фактом, що вони переїжджають: війна, яка тільки-тільки відгриміла, відлуння якої досі долинало до кожного куточка планети, і… Він здогадувався. Ісаак Джеймс Гатрі здогадувався, що його син радше надає перевагу зв’язкам із чоловіками, аніж із жінками. Особливо сильно почав здогадуватися, коли побачив, як Ейден стискав руки юнака й намагався повірити в те, що його хочуть так само, як і він сам. Батько вирішив закрити очі на те, що його син — хворий, якого необхідно відправити на смертну кару за таке збочення, і переїхати подалі від можливих чуток.
Він не так давно закінчив школу, отримав грамоту, думав зайнятися чимось, що приносило б хоч якесь задоволення, але у свої дев’ятнадцять Гатрі повинен був вчитися в батька правильно вести сімейні справи… Ісаак був землевласником — з їхнім родовим титулом це зовсім не дивно — і хотів, щоби після його смерті Ейден перейняв цю справу, розширюючи нові володіння. Молодший же Гатрі не розумів сенсу в цьому, тому що не було ніякого розвитку, неможливо було домогтися чогось більшого, щоб… Що? Ось і він не знав, навіщо йому прагнути чогось нового, коли вже й без цього всього сидить на нагрітому місці.
Світловолосий юнак із дивовижно зеленими очима, які, о ні, не випромінювали цей колір, а були темнішими, ніж здавалося, у сліпучо-білих штанах, пояс яких ховався на талії під сорочкою, корсеті й жилеті тих-таки відтінків. О, як же Ейден ненавидів всю цю кількість тканин, особливо корсет, через який майже неможливо було дихати, але цього потребувала мода. Йому був до вподоби чорний фрак, що настільки сильно охоплював витончені зап’ястя і був досить пишним у плечах, щоби зробити їх ширшими, ніж вони є насправді, і шийна хустина таких самих світлих відтінків, як і весь інший одяг. Щоправда, позбувся б туфель, які чогось саме сьогодні почали досить сильно натирати ноги.
Ейден був тендітним юнаком, світлим і гарним. Звичайно, знаходилися люди, які були набагато красивіші за нього, але багато дів не відмовлялися від його компанії… Гатрі не пам’ятав, чого його почали приваблювати чоловіки, знав лише, що це трапилося під час його навчання в школі. О-о, це були прекрасні, безтурботні дні, яким прийшов кінець через те, що він дозволив собі занадто багато. Якби була можливість, то він би змінив абсолютно все, а так — доводиться жити в новому місті й знаходити нові зв’язки, як називав це батько, тож Ейден сподівається, що більше не розчарує Ісаака.
Маєток розмістився недалеко від міста й був своєрідною межею між угіддями та «цивілізацією». Ейден підійшов до коня, якого підготували слуги, і спритно сів в сідло, перехопивши повіддя зручніше. Щиро кажучи, Гатрі полюбляв спілкуватися з людьми, і дуже сильно, через що отримував на горіхи від батька: «Ти не повинен говорити з бідняками й тими, хто не подає сподівань. Навіть стояти поруч із ними не смій». Який сенс ділити всіх на класи в ієрархії, якщо можна привернути багатьох до себе і знайти нові, цікаві знайомства?
Він був несхожий на батька не тільки тим, що мав славу більш м’якої та відкритої світові людини, але і своїм вузьким розворотом плечей, і досить невисоким зростом. І волосся… Волосся в Ісаака було темніше за ніч, лише біля скронь посріблене віком, і юнак зовсім не розумів, чого його власне було схоже на пшеницю, коли і його матінка була темноволосою. Мама… Знав її лише завдяки портретам — вона віддала Богові душу, подарувавши життя своєму синові.
Поправивши циліндр, який чогось надумав з’їхати на очі, Ейден пришпорив коня й спрямував його до вже відчинених воріт. Порівняно з тим містом, у якому він народився і виріс, це було не таким уже й великим, у ньому було більше молодиків, ніж старих людей… чи так здалося, на перший погляд, коли вони їхали з батьком у кареті. Принаймні, якщо це дійсно було істиною, то це й на краще, адже спільну мову набагато легше знайти з молодими, ніж із тими, хто вже побачив світ і мав хоч якийсь досвід. «Понюхали пороху», — так говорив Ісаак, після чого поринав у себе й у свої переживання, наче щось бачив із того, що не було доступним його синові.
Місто було чистим завдяки своїм розмірам: будинки, які в колишньому місці його проживання сяяли б уже брудом, пилом і гноєм коней, тут показували свою жовтизну цеглин, білизну й червоність дерева, що де-не-де розбивалося природним коричневим або зеленим. Звичайно, запах бажав кращого, набагато кращого, але Ейден навіть не притискав надушену хустку до носа.
Кінь йшов спокійно, лиш зрідка нервово смикав головою, і привертав увагу тим, що був незвичайного для місцевих жителів ізабелового відтінку. Раніше батько полюбляв розводити коней: «Запам’ятай, ахалтекінець і тільки ця порода — вона зробить тебе багатим і впізнаваним». Так, Ісаак «піднявся» завдяки цим тваринам і зміг розширити їхній сімейний капітал настільки, що і його онуки… правнуки могли б жити до старості в повному достатку, не дбаючи про те, що майбутньому поколінню не залишиться нічого. Але Ейден не хотів займатися цим. Тяжкий вік.
Головна вулиця виявилася досить короткою, хоч на самому початку шляху здавалося навпаки, і закінчувалася ринком, що скидався на справжній вулик — голоси торговців і звичайних людей змішувалися в один безладний хор, який викликав усмішку. Ейдену подобалася вся ця атмосфера, усе це відчуття непідробного життя, люди, серед яких було мало тих, хто був хоч якось схожим на нього. В основному, бідняки й робітники — нижчий клас, як зазвичай відгукувався про таких Ісаак. Гатрі не розумів батька в цьому плані, адже, якими б грошима той не володів, він був набагато гірше, ніж деякі простаки: грубий, жадібний до багатства та впізнаваності, влади, вимогливий настільки, що будь-хто повинен був віддати абсолютно все, що мав, аби викластися на повну, та виконати його доручення, в іншому випадку… Сам же Ісаак у відповідь навіть банальної поваги не міг висловити. Про що взагалі говорити, якщо в нього було таке саме ставлення й до ділових партнерів, які (Ейден досі дивувався тому факту) не розривали відносини зі старшим Гатрі. Мабуть, юнак не розумів чогось у житті й був дійсно занадто молодим, щоби бачити істинну сутність того чи іншого вчинку.
Прив’язавши коня серед інших, Ейден зайшов на ринок. Він би сказав, що злився з натовпом, якби не те, як навколо нього розступалися, як шепотіли за спиною й оглядали. Не любив настільки прискіпливу увагу до себе, але цього не можна уникнути, коли ти — новоприбулець. Заможний новоприбулець. Молодий заможний новоприбулець. Та ще й із тої сім’ї, яка купила давно закинутий маєток та угіддя поруч.
Занадто багато всього, і Ейден, як завжди, відсторонив свій розум від досить «складних» думок, самостійно влившись у життя ринку. Батько вважав його легковажним, але продовжував списувати це на молодість. Можливо, він згадував себе в його віці, можливо, щось ще, але молодший Гатрі мовчки радів, адже йому поки ще не особливо докучали справами й дозволяли жити відносно… спокійно.
Риба. М’ясо. Овочі. Нудотний запах перетворився на сморід, і Ейден, звиклий до надушених хусток, квіткових пахощів дів і трохи важчого аромату юнаків, перші хвилини намагався вдихати не досить глибоко. Чи хотів злитися з іншими? Можливо, із самого початку йому в голову закрадалися такі думки, але усе ще дитяче прагнення «бути як усі» розчинялося в тому, що ці самі «всі» любили виштовхувати таких, як він, на поверхню й самі себе таврували званням «нижчий сорт». Дуже давно пішло таке розподілення й Ейден зовсім не задумувався над тим, що початково все це якраз поширилося від тих, хто величав себе «блакитною кров’ю».
Звикнути до запаху, здавалося, було неможливо, особливо коли він посилився з підходом до столу, на якому патрали рибу. У попередньому місті… У рідному місті Гатрі рідко виходив на ринки, особливо в такі яскраві дні, та й батько влаштовував скандальні монологи, через що на цю мить порівнювати було ні з чим. Просто огидно, що запах майже почав в’їдатися йому не тільки в одяг, але й у волосся.
Увагу привернула старенька жіночка, що стояла трохи віддалік від інших і торгувала звичайними вазами, які були подібнішими на лекіфи. Ейден не міг встояти перед дивними чорними контурами на округлих боках, тому підійшов до них. Незвичайні орнаменти, якісь тварини, якщо ці ляпки з п’ятьма ногами, з двома головами були тваринами. Погляд зупинився на найбільшому лекіфі з усіх, на якій серед довгих гілок без листя було зображено істоту, що знизу мала замість ніг довгий, який згортався петлями, зміїний хвіст, вище поясу зовсім нормальне чоловіче тіло, нормальну голову, а за спиною розкривалися крила. Ніколи не бачив нічого подібного, ніколи не читав і…
— Тебе щось зацікавило, голубчику? — скрипучим голосом спитала старенька, підходячи ближче до Гатрі.
— Я-я… Що це за істота? — він вказує рукою на лекіфу з напівчоловіком-напівзмієм.
— Ох, любчику, що ти таке говориш? — старенька сплескнула руками та притиснула їх до грудей. — Це ж великий Шелн-ат-рааш! Єдиний і правильний Бог, якого обдурили й несправедливо ув’язнили в Граді.
— У нас лише один Бог і Син Його, — Ейден повільно перевів погляд на жінку, відмітивши, що її плаття най і було якимось досить простим та брудним, але якось незримо відрізнялося від того, що носили селяни.
— Ах юність, — вона відмахнулася від цих слів, як від набридливої комахи. — Цей ваш божок з’явився за багато років після нашого істинного Володаря. Він був єдиним, Він є єдиним, Він буде єдиним, як би там Його сестриця не намагалася переконати інших у протилежному. Це ж вона навидумувала всякі нові вірування, аби тіко люди забули правду.
Старенька відволіклася на чоловіка, який підійшов до них і до якого Ейдену зовсім не було діла, і простягнув руку, щоби доторкнутися до лекіфа, провести пальцями по крилах, спуститися на хвіст. І тут у подушечки пальців впилося щось занадто гостре, наче вкусила оса. Зашипівши, Гатрі відсмикнув руку й оглянув постраждалу шкіру, яка навіть не почервоніла…
— Гей, любчику! Купи, а після мацай. Нічого мені тут бруднити те, чого не збираєшся купувать.
Дивна стара. Наче… Наче з її обличчям щось не так. Наче вона зняла з чужого обличчя шкіру й начепила її на себе, як маску, — занадто неприродно виглядали зморшки в куточках її очей і складки по боках на шиї. Здригнувшись, Ейден похитав головою й зробив крок назад, після чого ще один, і зовсім розвернувся, поспішно пішовши у бік коня. Він притискав руку до грудей так, наче вона дійсно була травмована, і намагався не думати про те, що до нього звернулися як до рівного. Його навіть обсмикнули, коли інші селяни не сказали б і слова. Дивна стара, занадто дивна.
Відв’язавши повіддя і відвівши коня до просторішого місця, де було менше людей, Ейден забрався в сідло і чомусь його потягнуло подивитися в той бік, де була старенька. Спохмурнівши, Гатрі зачекав, коли жінка відійде вбік, дозволивши побачити порожнечу. Порожнє місце між столом із рибою і якимись травами. Не могло бути. Такого не могло бути, адже він сам там стояв! Й інші люди стояли там! Спілкувалися зі старою і… Може, запахи запаморочили голову?
Пару раз глибоко вдихнувши, Ейден досить різко розвернув коня, який невдоволено позадкував, і скерував його геть від ринку. Так, йому просто здалося, що там нічого нема, через нудотний запах і задуху, яка майже дурманила. Гатрі не хотів повертатися додому, особливо коли його батько був на взводі, тому що слуги зробили щось не так, як хотів він. Ще потрапить під гарячу руку, через що йому все пригадають і розбите колінко в п’ять років, і те, як втікав із дому, і те, як… побачили з іншим молодим чоловіком. Яке ж життя складне.
Будинки складалися у своєрідну огорожу обабіч дороги, створивши враження глибокого рову, щоби ні один ворог не міг пробратися до центру міста — до самого життя, завдяки чому в кінці вулиці відкривався вид на темно-сірі прямокутні форми собор. Вони виглядали так, наче якась дитина вирішила прибити до стін й на смарагдовий дах мох нерівними плямами, що зовсім не поєднувалося навіть з будівлями, що розмістилися довкола. Великі вікна, але досить вузькі, у яких майже неможливо побачити хоч щось із того, що відбувалося всередині. Тільки ледь помітний вогник від свічок.
Ейден ніколи не був шанувальником релігії, ніколи не розумів тих, хто майже кожного дня біг до собору, щоби помолитися, тому що якщо ти віриш у Бога, то не було різниці, де співати йому хвалу й читати молитви. А собор… Батько розповідав багато не досить гарних історій про те, що насправді відбувалося за зачиненими дверима у «святому» домі, коли випивав зайвого. Навіщо молодшому Гатрі потрібно було це знати? На наступний день хлопець так і не намагався спитати в Ісаака, що той хотів таким чином йому розказати.
Не розуміючи, навіщо взагалі рухався в бік місцевої святині, Ейден, залишивши коня біля конов’язі, зайшов у собор. Тихо. Спокійно. Своя затишна атмосфера. Це було тим єдиним, що подобалося йому в таких місцях — щось у теплому повітрі та приглушеному світлі було заспокійливим. Навіть у притворі виявилися деісус і свічки, світло яких вимальовувало химерні тіні на обличчях, що й без цього були нечіткими, а подекуди й частково відсутніми. Не вистачило грошей на реставрацію? Церква в цьому місті не в пріоритеті й не «правляча» ланка?
Тиша. Тиша настільки дзвінка, що кожний крок відбивався від стін відлунням. Стиснувши в руках циліндр, Ейден вирішив пройтися від ікони до ікони, відмітивши подібний характер у всіх. Не дивно, що усюди все однаково, що усюди один мотив. Гатрі обійшов мощовик, навіть не палаючи бажанням поглянути на чужі кістки, зупинився за колоною, де на одній з ікон були зображені небеса з одним-єдиним ангелом, якщо, звичайно, це був саме він. Золоті крила, не видно обличчя. Ейден згадав слова старої жінки про якогось іншого «істинного бога» й спробував згадати хоч когось із таким іменем у тих легендах, які читав, зрозумівши, що нічого подібного ніде не було. Чи він дурень, що не пам’ятає того, чого його вчили.
В соборі нікого не було, ніхто не вийшов йому назустріч, хоча Ейден був упевнений, що його кроки чули в самих келіях, якщо вони взагалі тут водились. А йому так хотілося поговорити з тим, хто не просто доглядав за церквою, але і знав стародавні легенди міста. О-о так, він би точно послухав таке, можливо, навіть зацікавився б більше, ніж на один день, а так…
Зітхнувши, Ейден відійшов від зображення ангела і пішов назад до дверей. Якось розчарувався: і тим, що на ринку відбулося, і запахом, яким, здавалося, хтось напахтив його, і самим містом, у якому нічого не було примітного, чогось того, щоби хоч якось могло його зачепити. Дарма витрачений час, який міг піти на більш… Гатрі здригнувся й різко обернувся, коли зовсім поруч із ним пролунало шипіння, наче зміїне. Він із шоком оглянувся, спробувавши знайти джерело звуку, але поглядом вперся лиш у стіну і з підставкою під молитовник.
— Біси не водяться у святому домі, — уривчасто видихнув хлопець і, взявши себе в руки, поспішно пішов до дверей.
Просто втомився. Просто надихався огидною амброю. Просто в соборі дуже душно. Зручніше перехопивши циліндр, Ейден підійшов до дверей і, опустивши долоню на ручку, що була схожою на велике кругле кільце, наче його вирвали з носа статевозрілого бика, натиснув на неї, але нічого не відбулося, наче хтось притиснув щось досить важке з іншого боку. Гатрі сильніше наліг, майже втиснувся плечем у двері, але не відбулося зовсім нічого, тільки шипіння, яке повторилося знову, але вже ближче, через що здалося, що вухо обдало теплом.
Здригнувшись, Ейден різко обернувся та захлинувся повітрям. Серце пропустило удар. Гатрі із силою замружився, понадіявшись, що йому все це здалося, але варто було тільки відкрити очі, як нічого не змінилося. Не було ікон. Не було мощевика й молитовника. Увесь зал став іншим, став ширше, не менше п’ятдесяти кроків у довжину, де по боках, у парі метрів одна від одної, стояли колони, що були подібними до товстих тіл змій, які прагнули доповзти до занадто високої стелі, яку майже неможливо було роздивитися. Темно-червоні відтінки навколо, біля ніг якась димка, яка не давала побачити підлогу світлішого кольору, наче хтось просто розлив кров. Або велике жертвопринесення, де була тисяча тварин, яким перерізали горлянки.
Це… Це ненормально! Знепритомнів? Це ж… Він відчував, як із кожним вдихом у потилиці все сильніше проявлялася якась тяжкість, що не давала зрозуміти хоч щось. Десь пролунав шелест, наче хтось зібрав луску в тканинний мішок і тягнув за собою по нерівних каменях, змусивши повернутися в той бік, вліво, де сильніше всього вихрилася димка. Нічого не видно, лише цей кривавий туман, який йшов завитками, підіймався й опадав безладними смугами.
Страх. Його думки заполонили страх і нерозуміння, що відбувалося й чому собор більше не був святим храмом. Пальці до побіління кісточок стиснули циліндр й Ейден знову розвернувся до дверей, щоби якщо вже не відштовхнути їх, то хоча б притягнути до себе. Стулка все одно не піддалася, але за нею почувся якийсь шурхіт, що змусило притиснутися вухом до не особливо гладкої поверхні. Тільки зараз Гатрі помітив, що дерево змінилося на невідомий йому камінь і що його «пожерли» довгі нитки, щербинки, заглибини, які складалися в малюнок істоти зі зміїним хвостом, тілом людини й крилами, що були повністю розкриті та заходили аж на самі стіни. Але Ейдена цікавило зараз не те, що ця гравюра так була схожою на ту, яка була на лекіфі, не цікавило абсолютно нічого, адже там, за дверима, могли бути люди, могло бути спасіння з… незрозуміло звідки.
Ейден не знав, скільки так простояв, притиснувшись щокою і вухом до дверей із надією хоч щось знову почути, але навкруги була тиша, яка розбивалася його власним диханням і глухими ударами серця. Ні, нікого не було, нічого не було по ту сторону дверей. Судомно зітхнувши й закусивши губу, Ейден розвернувся, притиснувшись спиною до дверей, і зиркнув вперед, зрозумівши, що димка стелилася на підлозі тільки біля його ніг — шість ліктів, не більше, і туман не давав роздивитися, що відбувалося там, далі, де, можливо, було щось, що жадало його смерті.
Важко думати. Дійсно стало важко думати, і Гатрі вже перестав навіть намагатися осмислити цей факт. Єдина думка, що якщо позаду намертво зачинено, то потрібно йти вперед, де вже точно повинно щось бути, билася досить гостро у скронях. З кожним кроком уперед у цій залі, звичайно, якщо це місце дійсно було залою, відлунням розходився бридкий звук чавкання, і, варто було зупинитися для того, щоб підняти ногу, як Ейден поспішно її опустив під смачний «хлюп». Вільною рукою він закрив рот, борючись із собою, щоби не заплющити очі й щоби подавити раптову нудоту. Підлога була вкрита темною, майже чорною рідотою, яка була подібною на слиз. Чи на слимака, якого він розчавив, випадково наступивши. Де він, шляк би його трафив?!
З кожним кроком у голові розросталося все більше тяжкості, яка охоплювала все тіло, через що ставало спекотніше. Спекотно? Чи температура тут стала вищою, ніж біля дверей? Ні, він дійсно знепритомнів, тому що не могло бути такого в реальності. Ейден не одразу почув, як його власні кроки подвоїлися якимось шарудінням луски, що чув декілька хвилин тому, але варто тільки розібрати їх, як Гатрі відсахнувся в бік і з острахом покрутився навколо своєї осі, наче це могло допомогти побачити хоч щось.
— Дихати… Т-тут нікого н-нема, — заїкаючись, видихнув він собі під ніс, нервово жмакаючи в руках циліндр. — Я просто знепритомнів. Вдих, видих.
Заспокоївши дихання, хоч трошки, Ейден продовжив свій шлях набагато швидше, щоби вибратися з цієї дивної зали. Він читав, що, знепритомнівши, людина може потрапити в найстрашніші кошмари й вихід із них — пробудження. Гатрі сподівався, що так і відбудеться, що ще декілька кроків і він зможе прокинутися. Радість піднялася моментально, варто тільки побачити, як димка розтупилася, дозволивши побачити інші двері — такі самі, як і ті, що не піддалися на його спроби.
Ейден зірвався з місця, щоб якнайшвидше скоротити відстань, і спіткнувся, лише дивом залишивши на ногах, але випустивши з рук циліндр, через що розгублено завмер на місці. Він… Він не буде підіймати його. Не після того, як той уже вивалявся в незрозумілій жижі. Тим паче це все ж не на справді, так що не було в тому ніякої цінності. Переступивши те місце, де, зо логікою, повинен був бути головний убір, Ейден підійшов до дверей і опустив долоні на ручки, які тут були напівкруглими, щоби натиснути, щоби потягнути на себе, щоби хоч щось! Хоч краплину!
Нічого. Абсолютно. Гатрі, стиснувши губи, не встигнув зробити й кроку назад, як двері розчинилися в його бік, лиш дивом не зачепивши й зламавши ніс, і на нього вилетіла дівчина. Молода, дуже тендітна, нижча від нього на цілу голову, з занадто білою шкірою, наче це була крейда, з губами, наче кривавець, підведеними чорною фарбою такими ж темними очима й у червоній тканині, що була подібна до халата і яка не прикривала груди та доходила лише до середини стегна.
— Я…
Ейден не мав сили видушити із себе жодного слова, шоковано подивившись на дівчину, чиї червоні губи, бувши занадто закличними, розтягнулися в посмішці. Вона відкрила рот і до його слуху долинули дивні слова із шиплячими нотками, які він ніколи раніше не чув. На нього подивилися вичікувально. Це ж воно, так? Ейден не знав, що від нього хотіли, не розумів, і коли його схопили за руку, хлопець здригнувся, але нічого не зміг зробити. Тіло враз перестало йому коритися і слухняно пішов за дівчиною, яка, не обертаючись назад, потягнула його до осередку спеки.
Минула зала видалася зовсім маленькою, порівняно з тим, куди його завели. Велика настільки, що стін майже не видно, відсутність димки потішила, але Гатрі насторожили прозорі тканини із шовку, що спустилися зі стелі майже до самої підлоги, колони й… Усе в тонах майже чорного вина. Мало світла. І багато тіл. Контури фігур, що рухалися, звивалися, спліталися і стогнали, переговорювалися, сміялися. Звідусіль лунала неголосна музика, від чого по тілу розлилася слабкість.
Перед очима все поплило, у роті одразу пересохло, і на спині з’явилися краплини поту, через що й без того мокра тканина сорочки, що щільно прилягала до тіла через корсет, майже злилася зі шкірою. Ейден ніколи так не почувався, ніколи не бачив щось подібне, і зовсім не дивно, що погляд намагався урвати якомога більше контурів оголених тіл.
— Έχmεleta φakul νέο φγiηya?
Гатрі повільно, наче це взагалі був не він, повернув голову на голос і подивився на таку саму дівчину, що тримала його за руку. Близнючки? Тяжко думати, тяжко зрозуміти, що відбувалося й що говорять. Він тільки й міг підійти ближче до другої дівчини, коли його підвели до неї, та розгледіти безліч подушок на підлозі, які утворювали своєрідні п’ятачки — «гнізда» округлої форми, куди могло з легкістю поміститися з десяток людей. І такі ж самі червоні відтінки. Усе в кривавих кольорах, наче потрібно було щось приховувати.
— Alθε ο ίδwene, στάkamθ mbeleς μaya πόρanga, — дівчина, що тримала його за руку, посміхнулася ширше й сильніше стиснла зап’ясток Ейдена, на що той скривився від доволі гострих нігтів. — Ωzuri, σωawa?
— Ωzuri… Alθε mυρuka kαν Δwάliλ, αλλinin mtuμ άτοifu.
Друга дівчина підійшла до Гатрі досить близько, опустила руки йому на плечі та вдивилася в очі. Десь там, глибоко у свідомості, пробіг холодок, з яким здоровий глузд повинен був повернутися назад, але Ейден тільки й міг, що спостерігати за чужими руками із чорними довгими нігтями, які більше були схожими на кігті, що лягли йому на груди, та почали вести донизу, зачіпаючи ґудзики на фраку.
Зупинити. Піти. Зрозуміти, що відбувалося. Але з кожним новим дотиком в Ейдена в голові розросталася порожнеча, яка… Він нічого більше не хотів, тільки щоби його продовжували торкатися, щоби дивилися, і, здавалося, його думки почули, адже друга дівчина притиснулася до нього зі спини, допомогла стягнути фрак і потягнула зав’язки на корсеті. Боляче. Подих майже повністю перехопило. Ейден не стримав невдоволеного стогону, з яким пролунало роздратоване шипіння дівчини, що стояла перед ним.
Варто тільки хватці зникнути, як його губами заволодів м’який поцілунок. Їх почали покусувати й дві пари чужих рук погладили тіло. Гатрі роздягали, залишивши лише корсет та сорочку, котра тепер звисала донизу довгим шлейфом із рукавів. Ейден усвідомив, що щось повинно було бути не так в тому, що його ніколи раніше не приваблювали дівчата, що він зовсім ні з ким не був, і… Глухий стогін через поцілунки, коли його член взяли до рота й губи завмерли біля самої основи. Укуси стали сильніше, пальці стиснули сосок і відтягнули його, широкі мазки язика, які чомусь залишилися лише на плечі. Ейден заплющив очі, не знаючи, куди діти руки. Він й поворухнути ними не міг, як і всім тілом.
Тіло налилося тяжкістю, збудження майже повноцінно охопило його, і Гатрі не розумів, як він досі міг стояти на ногах. Його стогони зливалися з навколишніми звуками, неголосна музика занурила в незрозумілий стан, який тільки посилював бажання. Ейден спробував поворухнутися, щоби штовхнутися в чужий рот глибше, але все різко обірвалося, варто було десь поруч пролунати розлюченому шипінню. Дівчата моментально піднялися, відсторонившись від Гатрі, який, залишившись без опори, впав би, але чужі руки встигли схопити його за зап’ястя й до його спини притиснулися.
— Δwάliλ…
— Tγες kaτο, o sσkjakuu.
Голос прямо за спиною, голос, від якого з’явилася гусяча шкіра на спині й ноги остаточно послабшали. Глибокий, вібрував й шипів не просто у словах. Дівчата, схилившись в уклоні, зникли так, наче їх і не було, й Ейден побачив, як навколо нього з’явився товстий зміїний хвіст, що декількома кільцями вкрив подушки.
— Aρatov του, — гарячий подих обпалив його вуха, і юнак відчув, як щось розірвало зав’язки позаду на корсеті. — Hafεν σέφata να γδoug. Είjai va δύσwaλ αναπσuam, mpeητέ μου? — із чутними питальними нотками, і голосу вторив тріск тканини, яку розривали.
— Я… Я не розумію.
Паніка охопила тіло швидше, ніж обурення. Вона стала сильнішою, але варто тільки тиску корсета на животі зникнути, як Ейден судомно, глибоко вдихнув, через що до скронь прилила кров, яка відбилася болем, який нестерпно швидко пульсував. Незнайомець за його спиною засміявся, через що по тілу пробігло тремтіння, і Гатрі зовсім не звернув уваги на те, що його так легко підхопили і кладуть на зміїні кільця, які були занадто твердими, слизькими й холодними.
В голові запаморочилося, він відчув, як щось піднялося горлом, але збудження нікуди не ділося. Воно стало сильнішим, варто було тільки чужим рукам пройтися по його сідницях, стиснути їх і розвести в сторони. Прокинутися… Потрібно прийти до тями. Ейден вигнувся назустріч, коли гарячі пальці пройшлися між сідниць, натиснули на вхід, щоб у наступну мить зникнути, і їхнє місце зайняло щось більше і вологе. Занадто вологе. Все одно. Гатрі стало все одно, варто тільки відчути, як на нього лягли і як губи притиснулися до лівої сторони шиї. Важко дихати, важко думати, важко… Скрик зірвався з губ неочікувано голосно, але майже одразу стих, варто було чомусь гострому впитися йому в шию, пробити шкіру, увійти глибоко в м’язи й щось виплеснути, через що липка темрява огорнула його розум блаженством, яке остаточно розірвало зв’язок навіть із несправжньою реальністю.