Розділ 7. Дичина

Мене переслідував запах вогкості. Він в’ївся мені під ребра, я не зміг би відмити його навіть наждачним папером. Я вже давно перестав розуміти, чи то він бродив за мною, чи то я за ним. Ніби я весь був чорним рулоном шпалер, які залежалися у чиїйсь комірчині, так і не дочекавшись ремонту. Мене не врятувала навіть плівка, в яку я був загорнутий. В парі зі мною йшов протермінований клей та новісінька щітка. Усі, крім мене, вже забули про їхнє існування. Ми трималися купи й чекали на судний день: коли б та бісова комірчина нарешті зайнялася та згоріла дотла. Але цей день все ніяк не наставав. Ми продовжували чекати.

Хідан пахнув тією вогкістю. Може, він був клеєм чи все ж новенькою щіткою, я не міг уявити, яка роль йому підходила більше. Ймовірніше, він був тим самим батьком-алкоголіком, якому належала комірчина. Він забув про нас, покинувши будинок, щойно його двоє дітей зжерли інфіковані, а дружина зникла безвісти. Тепер він блукав континентом у її пошуках, а про нас навіть не згадував.

Я стис Хідану плече. Ми йшли беззупинно майже день. Їжу економили до останнього, перебивалися водою і цигарками, — я встиг свиснути їх перед відходом із Сідар-Рапідсу. Коня годувати було нічим, та якщо дорогою траплялася суха трава, пхали йому її до рота і йшли далі. Нехай ПЕТА нам простять, якщо вони ще живі.

Ми багато говорили. Мовчати було протизаконно, коли я хапався за Хідановий ремінь на особливо крутих поворотах. Насвистувати веселу пісеньку собі під ніс бажання не було. Темою розмови ставало все, що завгодно. Зазвичай ми обговорювали життя, яким воно було до пандемії: коли трава здавалася зеленішою, а небо блакитнішим, не засудіть мене за мою сентиментальність. Я не особливо радий був ділитися подробицями особистого життя, та виходу не мав. Тож так Хідан дізнався про те, як я почав палити у шістнадцять років, які у мене колись були друзі і як особисто для мене почався занепад світу. Він слухав неуважно, інколи пирхав на мої коментарі, та я чомусь не замовкав, ніби за все життя він був моїм найкращим слухачем.

Я ж слухав його мовчки. Я ловив кожне його слово, намотуючи нитки уяви на котушку, аби потім зв’язати картину його минулого у нехитре полотно. Він відкривався мені все більше, і я спішив цим скористатися.

— Якось мені довелося три роки провести у католицькій школі для підлітків-бунтарів, — завів Хідан; була глибока ніч, і ми неспішно прямували до головної дороги, яка мала б відвести нас у Дуб’юк. — Згоден, я не надто скидаюся на законослухняного громадянина, але… — Він усміхнувся крізь зуби. — Блять, це було занадто. Я тоді свій дитбудинок прокляв до самого фундаменту, ніякий екзорцист би не впорався. Ти ж, я думаю, уявляєш, які раніше були ті католицькі школи, — озирнувся на мене Хідан. Я повів по його лицю поглядом і опустив голову. — От і я про те. Мені стільки разів прилітало Новим Завітом по голові, що я тільки так мав би вивчити його напам’ять. У нашого любого пастора були не всі вдома. Ходили чутки, що він зґвалтував усіх гарненьких хлопців в хорі… Ну знаєш, дуже типово, як для католиків. Та школа так і кишіла стереотипами. Аж смішно стає, як згадаю.

Він замовк на якусь хвилину. Я не бачив виразу його обличчя, але по розслаблених руках на поводі зрозумів, що його в той момент зі мною не було.

— Та школа в Айова-Сіті… Вона ж теж для католиків, — повільно глянув на мене Хідан, — ти не помітив?

Я тоді й на відсутність власних кінцівок не зміг би звернути. В мені не було сил. Тому я знизав плечима і далі дивився собі довкола, ніби у темряві ховалося щось дуже цікаве. Та нас не переслідували ні люди, ні нелюди. Ми були самі.

Дуб’юк зустрів нас розбитим. Міг закластися, що таким він був постійно — сім років щонайменше, — тому що при вході у Хідана не сіпнувся жоден м’яз. Я до білизни стис в кулак комір його куртки. Кісточок торкнулася захолола шкіра під брудним білим волоссям. Хідан повів плечем і скинув із себе мою руку.

Тут ніби ніколи й не жили люди. Містом-привидом Дуб’юк не був, але здавалося, що всі давно його покинули. Ніхто не хотів сюди повертатися. На нас озиралися забиті дошками будинки; бездушні мурали з намальованими дівчатами пустими очима проводжали нас по дорозі. Я стискав мапу в руках; щосекунди відчуття, ніби за нами спостерігали, ставало сильнішим. Рідко коли моя інтуїція справді допомагала, але Дуб’юк точно не віщував нічого хорошого… Так, назвіть мене генієм. І не забудьте про саркастичний тон, мені таке до вподоби. Та життя було таким, що я особливо не задумувався над тим, як мав виглядати, коли футболка під курткою миттю просякала потом, а спиною пробігали сироти. Майте на увазі, що ми всі колись були мавпами, які просто вдало еволюціонували.

Кілька кварталів пройшли повз нас, і тільки тоді Хідан щосили взявся за повід і вперше озирнувся. Він такого не очікував, правда? Ніби саме на цьому ярді нас мали б зустріти, привітно чи ні — залишу це за вами. Хідан вам вже, певно, почав симпатизувати. Ви вже забули, ким він був. Щось я сильно замилив вам ваші гарні оченята. Сильний протяг підняв мокрий сніг, коли ми завернули між будинки, і Хідан зістрибнув з коня.

— Далі пішки, — він натягнув з шиї сіру бандану на лице.

Я глянув на прив’язного коня, коли ми пройшли вузьку вуличку. Тоді нічого вже не віщувало бодай чогось хорошого, та я не мав, куди діватися. Тінина мапа виходила не так вже й далеко за межі Сідар-Рапідсу. Ті вулиці, якими ми йшли, були для мене сліпою зоною, і я, немов загублена в магазині дитина, слідував за першою ліпшою людиною. Уявляв, ніби вона зможе мені допомогти.

Починалася хурделиця. Ми куталися в одяг, трималися за рюкзаки — в них були наші рятівні парашути, а під нами розкидалися кілометри повітряного простору. Вітер був таким, що і справді можна було злетіти. Погода грала з нами в небезпечні ігри. Якийсь час ми просто брели в сліпу: Хідан вів мене за плече, а я тільки те й встигав, що перебирати ногами. Я почувався помилково звинуваченим у тяжкому злочині, але катом Хідан був самим справжнім. Він і вів мене на страту, без усіляких метафор чи порівнянь. За спиною його йшов зброяр, ніс титанічну косу з трьома лезами, та бачити його міг лише сам Хідан. Звинувачений же бачив не більше відблиску на закривавленому знарядді вбивства.

Коли кат привів мене на місце страти, у горлі я відчув клубок. Він не давав дихати, дефіцит кисню підіймав до очей вологу. Офісний центр-хмарочос хитався разом зі мною. Тоді я зрозумів, чому Хідан був таким напруженим. Нас не просто не зустріли — нам влаштували засідку.

Чи це було одноразовою акцією спеціально для таких важливих гостей, чи місцеві горлорізи робили так завжди, я особливо не задумувався. Нас оточила дюжина голів, і кожен ствол у приміщенні був наставлений нам у груди. Я завмер, що той заєць, і повільно підняв руки. Це були вже не заражені, яких можна було розкидати однією старенькою гранатою; голови у них не відлітали від пари ударів палицею. Це були вбивці. Один необережний рух — і ти труп, а їм за це нічого. Такими були правила виживання.

Я не обмочився від інфернального страху тільки тому, що Хідан голосно засвистів. Він підняв руку, другою стягнув з лиця бандану.

— Свої! — крикнув він. Відлуння відбилося від стін.

Зброя невпевнено захиталася вверх-вниз від одного до іншого. Я зиркнув на Хідана. Невже він так змінився?

З-за людей визирнула велика довбешка у шапці. Повільним ходом до нас підійшов дебелий чоловік, його густу бороду пробивала сивина, чи то паморозь. Вікон було мало, на вулиці зимувала ніч, і я бачив самі бліки в очах чужинців. Незнайомець намацав ногою на підлозі вимикач, над нами загорілася лампочка.

Людей виявилося більше дюжини, десятка два, а то і три, — і жодної жінки. Без дітей, без тварин. Самі чоловіки, крем’язні, обмотані шарами старого одягу. Брудна зброя, руки, лиця, закриті хустками, балаклавами. Вони могли зрешетити нас щосекунди, і після цього я б побоявся залишитися радше живим, аніж мертвим.

Була дев’яносто дев’ятивідсоткова вірогідність, що це стосувалося лише мене. Особливі умови для особливого клієнта. Я нічого в той момент не розумів. Не уявляв, яким мав бути мій наступний день, і далеко не задумувався над тим, як я повинен був вибиратися з усього цього лайна. Я просто стояв, що той самий заєць. Без голосу. Тремтячи.

Незнайомець оглянув Хідана.

— Не впізнав?

Чолов’яга розреготався. Він підтягнув Хідана до себе, щоб скуйовдити його волосся. Не хотілося б матюкатися (можливо, з вами діти, чи ви самі ще діти), але я — охуїв.

— Хідане, білобриса ти чортяка! Я думав, ти здох вже давно, — зареготав він ще дужче, по-дідівськи, і відштовхнув Хідана від себе. — Цілу осінь ні слуху ні духу, і тут диви — живий-здоровий! А зв’язатися з нами ніяк не міг? — Чоловік схопив його за вухо. — Тебе що, катували?

Я тихо і повільно видихнув.

— Оцей?

Хідан подивився на мене широкими очима і хитнув головою, не відводячи погляду.

— Ні.

Чоловік плюнув мені під ноги.

— Тоді скажи, якого хуя ти привів його до нас, якщо не на смерть?

Тиша.

— Гаразд, мовчи на здоров’я. Ти, напевно, багато хуйні пройшов, поки розгулював бозна-де.

Він повів Хідана за собою, залишаючи мене позаду. Це було суцільне нічне жахіття. Такі снилися мені гарячими літніми ночами.

— Але мені є, що тобі розказати, так що потопали ми з тобою звідси подалі…

Так я і продовжував стояти незворушно. Цікаво, що ви собі думали з цього приводу. Що я мрець? Що в Інвайті про мене забули так само як і в Дуб’юку про Хідана? Нас не було добрий місяць. Вам не спадало на думку, що всі мої речі вже роздали нужденним, і альбом з фотокартками тепер лежав, забутий усіма, крім мене одного? Що і я так само нікому не здався?

Дуб’юк навіював реалістичні фантазії про самотність, і це було причиною номер два якнайшвидше з нього звалити. Причиною номер один було те, що в моменті я опинився в самому серці натовпу з озброєних, психічнохворих чоловіків. Половина з них була на голову вища від мене. За спиною я мав лише Ноелевий Геклер і один-єдиний магазин з набоями. Їх не вистачило б навіть на те, щоб застрелити пару людей: стріляв я непогано, але чи стало б мені духу піти проти усіх одразу? Колупатися межи очі одного мародера було легко, коли його обмежував страх стати здобиччю цілого поселення. Дивилися б ви за мною, якби я увесь цей час був на місці Хідана. Він тримався краще за мене, бо нині я не мав жодної думки, куди мені варто було себе подіти. Дуб’юківці перешіптувалися між собою, поліруючи зброю рукавицями. Вони дивилися на мене, як вовк міг придивлятися до своєї здобичі. Я був майже впольований.

Один вовк спостерігав за мною найдовше і нарешті заговорив. Він спитав, звідкіля я буду, і я почав заплітати вже знайомою казкою про Канзас. В очах навпроти читалося чітке попередження чорним по білому про небезпеку під час ігор з брехнею. Врешті я замовк і стис ремінь на штанах. Я стискав його з такою силою, поки на мене дивилися, що здавалося, ніби ще мить — і він репне. Було б смішно, якби через репнутий ремінь з мене спали штани й усі навколо побачили мої до страху худі, почервонілі стегна. Тоді я б спробував натягнути штани назад, перечепився й впав би тому крем’язню прямо під ноги.

Перш ніж я встиг відпустити ремінь, повернувся Хідан. На мить я побачив у ньому себе в той момент, коли на наших очах помирав один уражений кордицепсом норвежець з міста Інвайт. Холод змагався з його скляним поглядом, руки стискалися в треморі таємничої природи. Мені враз зробилося цікаво знаходитися у цьому місті. Я роззирнувся. Загадка вкладалася на загадку. Такий хороший детектив не зміг би трапити навіть у руки Джо з його чисельними вилазками.

Та я зарано зрадів.

Хідан у звичній мовчанці проігнорував мій погляд. Один за одним дуб’юківці почали виходити на вулицю. Я стояв біля дверей і їх пропускав. Повз мене проходили сморід, гній, мазут, порох і кисло-солодкий запах невідомого походження, який переслідував усю цю групу. Та ми з вами вже якось обговорювали цей аромат. Нумо, напружте мізки. Подумайте, пофантазуйте… Не виходить? Нічого, ми ще з вами зійдемося на цій темі.

Вулиці Дуб’юка пустували й за світанком. Небо посвітліло, мороз спав, та крім нас у цьому місті більше нікого, здавалося, не було. Далеко з-за багатоповерхівок вигулькнули дві фігури. Вони одразу ж сховалися у халупці, що стояла приклеєна до хмарочоса; тут чимало таких було. Я ковтав зацікавленість разом із холодним повітрям, переступаючи високий пласт снігу. Місцеві чоловіки не дивилися на мене, озиралися лише на свого голову, чи ким тут слугувало те опудало в шапці. Я був маленькою примарою, яка брела за ними Смертю. Шкода, що я не мав такої ж титанічної коси, яку мав Хідановий зброяр. Вона б зараз стала мені у пригоді.

Мене лишили біля чергової халупи. Дерев’яна коробка з вирубаним сокирою вікном, зсередини хтось заклеїв його целофаном. Хідан підійшов до мене, заглянув у відчинені двері та прошепотів, наче “Амінь”:

— Тут жив непоганий пацан.

Та я ж не вірив у Бога.

Він пішов. Якусь мить я спостерігав за тим, як чоловіки по черзі зникали у заметілі.

Всередині було темно, та я все одно не міг заснути. Навіть коли завірюха стихла, коли блиснуло сонце. На яскраво-блакитному небі воно здавалося білим. Те тепле біле сонце нагадувало мені про щось, однак про що саме, я згадати не міг. Я довго начищав Геклер, спостерігав за своїми пальцями, які тремтіли від холоду. З-під куртки виринав гіркий сморід поту і немитого тіла, але у мене крутило під ребром від однієї думки, що треба було шукати Хідана і питатися, чи мав цей смітник теплу воду. У моменті я взагалі весь стиснувся, зціпив зуби та кулаки. Його рило постало переді мною, немов живе, і я вже готовий був помірятися силами з повітрям. Начистити йому пику бодай у фантазіях. Такою була моя таємна мрія, самі знаєте, вже давно.

Під матрацом лежав записник. Я відкрив текст, нашкрябаний олівцем.

“З цими придурками точно з глузду можна з’їхати. Добре, що Ліз дала мені цього блокнота перед вилазкою. Не дай Боже з нею щось станеться, я собі не пробачу. Господу не пробачу, Кобуту тим паче.

З ним робиться якась хрінь, з Кобутом. Він сам не свій. І не колеться ж, скотина. А нам тільки сиди та дивись, як у нього дах від’їжджає. Вчора зібрав усіх в Офісі, наказав здати Бруту їжу та одяг на переоцінку. Типу, підіб’ємо, що маємо. Я нічого здавати не збираюся, поки Ліз не повернеться. У нас спільне майно. Вона мене за нього міцніше може грохнути, ніж Брут у гніві.

Так я, власне, синця і заробив. Кобут зовсім збожеволів: ні кроку вліво, ні кроку вправо; речі вилучив силоміць. Мусимо сидіти кожен по своїй кімнатці, якщо вийдемо — Вільямс довбешку прострелить. Мені його руда борода вже у нічних жахіттях сниться.

Ніхто так нічого і не каже.

Ліз немає вже другий тиждень. По рації один шум, для вартових на посту я взагалі ніби невидимий. Усі мовчать, як риби. Мені це не подобається.

Їжа сьогодні була, наче хтось підошву у лайні підсмажив і подав на вечерю. Тверда, як кора дуба, незрозуміло, що за м’ясо. Аманду нудило пів ночі, і це вона лише тиждень, як при надії. Пішов розбиратися до Брута з Ніком, що за хрінь, так вони мені понавішували про несвіжу тушкованку. Ніфіга то була не тушкованка.

Ліз зникла безвісти вже як місяць. Кобута конченішим я ще не бачив. Брут, Вільямс, Нік, Горк… Усі йому сраку заносять на поворотах, а він тільки радий старатися відбирати у нас останні крихти. І для чого? Куди він це все списує? Аманда вранці сама спекла шість хлібин, Вільямс силоміць їх забрав, вдарив її у живіт, а на обід хліба ніхто так і не побачив. У мене опускаються руки.

Сьогодні у сніданку побачив шматок людської шкіри з витатуюваним крилом бабки. Чорним, як було у Ліз. Блював добу. У Аманди пішла кровотеча, коли вона дізналася. Кобута ніде немає, щоб із ним поговорити, та і сил у мене особливо небагато.

Поглядаю на Лізів одинадцятий Кольт… Ну, щоб не мучитися”.

Я довго обробляв прочитане. Коли нарешті мені дійшло, я вперше у житті захотів з криками випхатися на вулицю і почати стріляти у кожного, хто міг би трапитися мені на шляху. Адреналін взявся розпирати у різні боки мої барабанні перетинки, серце заскакало, як на батуті. Я повертався до записника раз за разом, але нічого нового там не з’являлося. Я кинув його, ніби ошпарений. Тіло заціпеніло.

Лавина снігу. Вулкан, що прокинувся. Звук, з яким порох засипають до рушниці. Гарчання дикої собаки. Дзвінок, за яким йдуть невтішні новини. Прорвана гребля. 

Я одягнув рюкзак і знайшов терпіння віддерти з вікна целофан. На вулиці нікого не було. Все навколо почало складатися докупи. Я усвідомлював поступово, але впевнено. Добру годину я спостерігав за тим, як шари снігу вкладалися один на одного.

Коли у мене не стало більше сил чекати примарного, я вийшов з халупи та роззирнувся. З-за дверей мені моментально прилетіло по голові. Ну а далі ви самі знаєте: темно, у вухах пищить, тіло німіє — рукою не поворухнути. Таке відчуття, ніби вас душать, не відпускаючи. Мене вхопили за шкірки й тягнули, тягнули, тягнули… Поняття не маю, куди, але сили цій людині було не займати. Я тільки те і міг, що тягарем обвисати у чужих руках. Ті руки вважали мене ніким, тому що лише з пустим місцем обходилися так: волочили за собою по брудному снігові за комір старої рваної куртки.

Того моменту я знав лише страх. Покритий пліснявою рулон шпалер, який нарешті прийшли спалити.