Розділ 6. Місто

Я загубив лік часу сім років тому. Посіявши гаманець минулого місяця, ви б навряд чи його знайшли, що вже казати про таку річ, як години, дні та тижні. Та коли навколо панує спокій, час шукати якось, знаєте, зовсім і не хочеться. Ви в релаксі. Ви відгороджені від світу. Екстаз — ваш старий друг, впевненість у наступній миті — ваша люба тітонька із золотим статком. Коли небезпека відходить на другий план, ви починаєте звертати увагу на дрібниці на кшталт смаку вранішньої каші та поглядів оточуючих. Ви розслабляєтеся до того, що перетворюєтеся на механізований овоч, але вам однаково. Лише б було яку цигарку спалити холодним ранком і де помитися.

Ви губитеся у часі. Ви губите його лік. Я загубив його сім років тому, а ми всі прекрасно знаємо, що неможливо знову загубити те, чого вже немає.

Тож другий тиждень (і сьомий рік) я існував без ліку часу в Сідар-Рапідсі. Я, Хідан і наша наївна впевненість у тому, що ми всралися бодай одній живій душі в цьому нікчемному місті. Хоча це з якого боку глянути. В тому, як нас прийняли, були свої плюси — і першим був той, що нам не прострелили довбешки, щойно дізналися правду: про мою відверто погану акторську гру в ідіота, про те, як закінчив власник третього коня, і навіть про те, ким був Хідан. Піком абсурду став той факт, що дружки Хідана колись намагалися продертися і сюди, в Сідар-Рапідс. Коли дізнався про це від Тіни, у нього був такий складний вираз обличчя, що своє мені хотілося стягти з черепа і випрати з милом із худоб’ячого жиру.

Та на чужі втрати мені було однаково. Хідану на свої втрати було однаково теж, і ми зійшлися на тому, що більше не підіймали цієї теми ні наодинці, ні в компанії з кимось іще.

Але вам, напевно, більше цікаво, хто ж така Тіна. Які там привиди минулого, коли у моєму житті почали фігурувати нові персонажі. Що ж… Голосно буде казати: “Тіна тут усім заправляла”, однак таким було положення речей. Я не знаю, чому; не знав, не знаю і ніколи не дізнаюся, чому, та Тіна не гнала нас у шию. Можливо, у місті було замало народу, щоб ним розкидатися. Можливо, я чимось їй імпонував. Можливо, чимось їй імпонував Хідан, що малоймовірно, тому, щойно пізнав її крихту ближче, я виокремив один необґрунтований, довірливий, щиро йобнутий варіант: Тіна як самопроголошена голова Сідар-Рапідсу була просто доброю людиною.

Одного разу, за обідом у переповненій їдальні “прикордонного” району, я намагався розмочити сухий хліб у кухлику ледве теплого чаю. Там було багато таких, як я, переселенців з інших поселень. Точніше, я себе переселенцем не вважав, тому що на мене чекали в Інвайті. Ба й навіть якщо не чекали, я мав туди повернутися. У мене завжди мало бути місце, куди я міг би повернутися. Якщо я такого не мав, ідентифікувати себе за людину я переставав автоматично. Отож, їдальня. Шум. Я пив чай, в якому плавали хлібні крихти, і ложка за ложкою пхав у себе картопляний суп. На пальцях пекли затягані задирки, волосся злиплося за п’ятим днем міських робіт. Зазвичай я тримався сам, інколи з Хіданом, але під час обіду ми бачилися рідко. Самі розумієте — його тут не дуже поважали. Не розумієте?

Уявіть: ви намагаєтеся заснути пізньої ночі, крутитеся на незручному матраці й раптом скидаєтеся, довго сидите, стискаючи тремтячими пальцями протерту постіль, тому що почули, як недалеко від вас зав’язалася стрілянина. Ви не знаєте, чи потрібно вам тікати, тому незворушно дивитеся у темряву перед собою, поки вашими скронями тече холодний піт…

Може, я намалював картину дещо яскравіше, ніж вона була насправді. Але зрозуміти, як почувалися місцеві, коли дуб’юківці вирішили заявитися в Сідар-Рапідс, ви, я сподіваюся, змогли.

Зазвичай я тримався сам, інколи — дуже рідко — з Хіданом. Того разу я теж обідав на самоті. Якоїсь миті гамір навколо нагадав мені інвайтські вечори кіно, святкові дні у Гарріній пивничці, і ложка застигла мені біля рота. Я повів неслухняними очима по їдальні, вихопив кілька голосів, що здалися знайомими. Подібні моменти вильоту з реальності сміливо можна було б назвати посттравматичним синдромом, якби я тільки більше про нього знав. Я повернув голову, коли почув, як хтось із кимось привітався. Не звертаючи ні на кого уваги, між столами пішла Тіна. Вона дивилася на когось за моєю спиною, і тому здавалося, що прямо на мене. Люди продовжували здоровкатися до неї, але Тіна не відповідала. Вона підійшла до жінки — великої, що скеля; з ріденьким рудим хвостиком на потилиці й понівеченим акне лицем. Я так сильно викрутив погляд через плече, що очі у мене після того боліли ще довго. Тіна схилилася до жінки й почала щось шепотіти їй на вухо, але цікавим було не це. Цікавим був вираз її обличчя. Чиста, прозора лють. Її очі розширилися до форми цента, стиснуті зуби щосекунди могли розкришитися. Повз тарілки з моєї ложки капав суп. Всі дивилися на Тіну, однак відводили погляди, щойно та підіймала очі. Коли жінці не знайшлося, що відповісти Тіні, та вхопила її, таку велику, що скеля, за хвіст, і тягнула вниз по спині доти, доки не почулося скавчання.

Тіна пішла з їдальні, так ні до кого і не привітавшись. Апетит зник. Варіант, довірливий і щиро йобнутий, я відкинув разом з ложкою картопляного супу.

Я завжди думав, що жорстокими бувають лише чоловіки. Що це тільки у нас зриває клему, і ми ліземо у бійку з голими руками, чи стріляємо у своїх, бо можна, чи без вагомої причини вирішуємо, що нам потрібно перетнути штат з трьома патронами в магазині. Мені здавалося, жорстоких жінок не буває. Є лише оточення, яке робить їх такими. Може, я помилявся, і Тіна насправді була настільки ж жорстокою, наскільки міг бути пересічний чоловік середнього віку. Може, це все були лише мої дурнуваті здогадки. Може, мені взагалі не варто було зациклюватися на Тіні, адже не мене вона так тягала за хвіст.

Я не мав бути тут. Я не мав думати про чужих мені людей.

І щодо чужих. З ким, ви думаєте, мені знову довелося ділити одне житло? Раз ми вже заявилися як партнери, тож і поселили нас — як партнерів. Можна було, я б разів зо двадцять попрохав у Тіни нас розселити, але у Сідар-Рапідсі до мене нікому не було діла, тому доводилося знову ночувати з Хіданом під одним дахом. Ми гостювали у багатоповерховому будинку чи то на шостому, чи то на сьомому поверсі, я все ніяк не міг в’їхати у нумерацію. Востаннє у висотках я бував ще за часів Чикаґо, і, повірте, в американців усе, що виходить з рамок заміського будиночка сімейного типу, дуже складно. Майже непід’ємно. Тож у крихітній квартирці, чиї тридцять квадратних метрів задовго до нас поділили на два, ми спали на одномісних скрипучих ліжках і милися у заіржавілій душовій кабінці. Щастя, що все це у нас взагалі було. Не за безкоштовно, само собою, а ви як думали? Кожного дня рівно о шостій ранку ми з Хіданом випадали із забитого ліфту, який без того заледве функціонував, на брудні вулиці міста, аби за день спробувати зробити його бодай трішки чистішим. Не виходило ніколи. Інколи перепадала робота на складу: розвантажувати, розкладати, розподіляти, роздавати. Кілька разів Хідан навіть ходив у вилазки, але мені місцеві хлопці у військовій формі подібного не довіряли. Надто сильно я підірвав їхню довіру в нашу першу зустріч.

Містом керувала Тіна і ще кілька побитих голів, що крутилися біля неї. Я запам’ятав лиш її праву руку, дебелого чорношкірого чоловіка, з яким ви мали нагоду познайомитися раніше. Арті. Як там кажуть, “як корабель назвеш, так він і попливе”? Повірте, Арті на круїзний лайнер, що стрибав по хвилях, зовсім схожим не був. Його боялися. Не з поваги, не через авторитет. Його просто боялися. Якось у черзі за вечерею я почув щось про вирвані нігті й вибитий з-під шкіри носовий хрящ. Після цього мозок у мене автоматично перемкнувся на енергоощадний режим, та вухами однаково пройшлися сироти.

Саме тієї миті я прийшов до висновку, до якого ви мали прийти набагато раніше за мене: я втомився. Від усього, що зі мною відбувалося. Я втомився боятися, я втомився жити подібним чином; я втомився курити цигарки, які гірчили, пити каву, яка кислила, спати на кариматі в дерев’яній коробці та знати, як користуватися зброєю. Я втомився звикати до життя, яким не жив вісімнадцять років підряд. Можливо, минуло ще замало часу, щоб я зрештою зрозумів, що так, як раніше, вже ніколи не буде. Лише сім років. Замало часу.

Можливо, я втомився жити в Сідар-Рапідсі. Жити за межами того місця, яке ранішнім туманом, у сіре сонце я міг назвати домом. Інвайт не був раєм, аби запрошувати туди кожного небіжчика чи частувати будь-яку заблудлу душу. Це було звичайне місто зі звичайними людьми, які згуртувалися, аби вижити. Ці люди сварилися між собою, билися, зраджували одне одного. Часто містом ходили різного роду плітки чи насмішки, і не раз я сам ставав проміжною ланкою у цьому зламаному телефоні. Там було дохріна і трішки роботи, яку не завжди хотілося виконувати. Та Інвайт був моїм раєм, і я всяко хотів до нього повернутися. До свого загубленого Божого саду.

Рішення тікати прийшло до мене ще як я вперше зайшов у Сідар-Рапідс. Воно завжди було поряд, гризло мене іклами совісті з ранку до ночі, та я розумів, що так чи інакше мені потрібно було осісти й оговтатися від нескінченних ігор у хованки з інфікованими. А Хідану потрібно було усвідомити, хто я такий. Мені б це теж не завадило, насправді.

Ми ніби-то немало часу провели разом. З нашої першої зустрічі минуло місяці чотири, якщо не більше. І хоч я вже звик до його мовчазної натури та дірки у вусі, він до мене ні. Саме тому він почав до мене говорити. Втомлені, ми сухо ділилися фактами про життя одне одного, поки єдиним джерелом світла у квартирі були поодинокі вогні будинків навпроти, що залітали через відчинений балкон. З дивним почуттям я дорожив цими моментами. На той час окрім нього поряд я нікого не мав.

Доля підібгала нас собі під хвіст, у незнайоме місце, звідки здавалося, що виходу не було, а мрії повернутися додому так і залишалися нездійсненними. Тому ми й говорили на тому балконі, курили свіжий табак локального розливу. Я помітив, що Хідан всюди перся першим — що тут, що в Інвайті, — ніби його могли задушити лише з причини його неробства. Однією з таких ночей я поцікавився, навіщо.

Тоді Хідан мені сказав:

— Не хочу, щоб мене звідусіль гнали в шию.

Я закрив очі. Мороз Сідар-Рапідсу занурив мене у незвідану далечінь, де ще не ступала жодна людська нога. Там ніколи не було споруд, ніколи не їздили автомобілі, не було велосипедів чи мотоциклів. Ніхто не губив там гроші чи коштовності, не пив каву; там не смерділо сигаретами. Там було тихо, а шум голосів залишився за тоннами доісторичної криги, чи непрохідними джунглями, чи милями високої польової трави. Я хотів в те уявне фантастичне місце. Щоб ні одна душа не змогла вирвати мене з глибокого сну посеред безкрайнього океану чи в льодовій печері. Як же я хотів…

— Нащо ти питаєш? — Голос Хідана виринув з-під води косаткою, якій закортіло напасти на мій пліт. — Шікамару.

Моє ім’я на сухих губах він посмакував. Вогні будинків блиснули в його очах. Я глянув на це і подумав: чи потрібен був мені хтось іще в тому фантастичному місці?

Я затушив цигарку об поруччя та кинув її у залишки кави на дні кухлика.

— Кенді тебе б точно не вигнав.

Нам потрібно було раніше заснути, аби раніше прокинутися. Хідан розумів, що надовго я в цьому місті не лишатимусь, як би нас тут не плекали. Ми вже говорили про це. Німими поглядами, парою-трійкою слів, але ця тема підіймалася, і Хідан прекрасно знав моє відношення до Сідар-Рапідсу, нашого положення і до нього самого. Він вирішив сам про це поговорити. Не сказав би, що я був у захваті від його ідеї, навпаки: я одразу ж її відкинув. Просити у Тіни коней і зброю, потім йти через Дуб’юк і там розійтися… Хіба остання частина мене цілком влаштувала. Але не так.

Та, чесно вам зізнаюся, інших варіантів я не мав. Мені було невідомо, що там робилося в голові у Хідана, коли він казав мені, що його хлопці мене не зачеплять. Я був у шоці, коли він запевняв, що в мене вийде взяти їхніх припасів та ще й з ними заночувати. Тоді я довго спостерігав за людьми внизу, які йшли на сніданок. Очі мені защіпало, і я витер ніс рукавом. Хідан важко зачинив за собою двері, змішавшись з містянами дорогою до їдальні.

То був останній тиждень в Сідар-Рапідсі. Тіна відмовила мені одразу ж, ледве я встиг відкрити рота. Ми сиділи в окружному судові, що з нього зробили бар ще на початку пандемії. З вікон було видно замуровану льодом річку, по якій ковзали качки. Я дивився на це видовище, скільки вистачало сил, поки Тіна розмовляла з Шакуром.

Шакур мав неабиякий талант до мовчанки. Чимось він нагадував мені Хідана. У нього був відчутний акцент, густа борода та армійська стрижка. З Тіною я сидів вже добрих кілька годин і встиг наслухатися розповідей Джулай, що тут наливала. Вона шепотіла мені легким перегаром, ніби-то Шакур раніше мав працю в П’ятдесят першій зоні, потім хтось замовляв у неї хильнути, і вона продовжувала вже про роботу тілоохоронцем президента, приватним детективом чи навіть найманим вбивцею. Мені до Шакура було стільки ж діла, скільки Тіні було до мого положення в її місті, тому за третім келихом локального шмурдяка я перестав звертати на Джулай і заслухався розмовою Тіни з тим іранцем. Він говорив з довгими павзами, добираючи слова, ніби розмовляв із самим президентом (можливо, як у старі добрі).

— …Ви маєте розуміти, що довго так грати у вас не вийде, — Шакур уважно дивився на співрозмовницю. Вона була вже не першої свіжості. — Ви й так програєте.

— Шакуре, я і без твоїх настанов прекрасно усвідомлюю своє… — Вона замовкла, коли до горла піднявся самогон. — …положення. Мені Арті достатньо доносить. І ти теж… Заїбав ти мене, — зітхнула Тіна, прикривши лице.

Шакур замовк. Тоді я задумався, як багато в перській мові існувало прокльонів і яку частину Шакур міг повторити в голові, щоб не проклясти ненароком себе самого.

— Що у вас відбувається?

Я наважився поцікавитися. Дарма, напевно. Тіна повернулася й оглянула мене з ніг до голови, немов я давно вже мав звідси піти й дати їй спокій з тією провізією. Колись я так би й зробив, якби замість неї переді мною сидів Кенді і я б просився на чергову вилазку в парі з Наруто. Але я так сильно хотів повернутися додому, що мені було вже все одно, яким саме шляхом я мав це зробити.

— Не твоє собаче діло.

Та не на такого вже й пса я скидався.

— Ви з кимось воюєте? — я припустив. І трапив я у саме яблучко, тому що Шакур розправив хребта і перехилився через барну стійку, повз Тіну, аби подивитися мені в очі. Тіни пістолет тим часом вткнувся мені прямо в яйця. Від них до голови у мене почав підійматися тиск.

— Не твоє собаче діло.

Я грандіозно капітулював зі скавчанням.

Мене не тільки тоді дивувало, наскільки люди залишалися нерозумними навіть після падіння цілого світу. Кордицепс проник в усі щілини, не лишивши жодного шансу на виживання будь-чого світлого на Землі, особливо для тих, хто у нього коли-небудь вірив. Та ці ненажерливі істоти (ми із вами) продовжували битися за землі, майно, одне за одного. Вони ніби не усвідомлювали, що щодень могли втратити все нажите через одну сутичку із зараженим чи — елементарно — землетрус. В Японії ось часто бували землетруси. Ми там ніколи не сподівалися на позитивний кінець, тому коли тікали з будинку, нічого із собою не брали. Так, під завалами, колись у мене залишився тамагочі, кішка, друг мого дитинства. Можливо, тому я і дивувався тупості американців, які завжди боролися за свою свободу. Кров’ю споконвіку вони виборювали собі шанс на існування. Я ж старався залишати все позаду. Усе, що я не міг врятувати, я покидав. Я був зозулею. Та я нею і залишився. І єдине, що в мені викарбувала Америка, це неосяжну тугу за домівкою. Вірте чи ні — це було стражданням.

Моє страждання проникло мені до самого кісткового мозку. Ніяк я не міг відділити себе від Інвайту.

Ранок був промерзлим, та сніг на диво добре ліпився в руках. Кінь під Хіданом пирхав, коли я намагався на того видертися. Тіна мовчки проводжала нас поглядом, схрестивши руки на великих грудях. Все, що вона змогла — чи захотіла — виділити нам, було: один на двох кінь, один на двох Ноелевий геклер, наш старий одяг і чорно-білу мапу. Наскільки правдивою вона була я не знав, та коли вчитався у дату випуску, голосно зітхнув. Саме такий можна було дати опис поняттю страти.

— І куди ви далі? — вона гукнула нас, коли я вчепився Хідану в ремінь. Кінь під нами точно не був Вітерцем. Нетерпляча тварина. — Якщо не секрет.

Хідан розвернув до неї коня, і ми переглянулися, обоє, певно, не знаючи, що відказати.

— Ти так і не розповіла, що у вас тут відбувається.

Тіна гмикнула, хитнувши головою.

— А ти у нас Робін Гуд, я бачу. Що, хотів допомогти? І як же?

— Просто кортіло дізнатися, — я буцнув чоботом коня по стегну, — якщо не секрет, — і ми рушили.

Останнє, що я побачив, це те, як уважно за нами спостерігав Арті. Потім ворота зачинилися, пост зайняли двоє чоловіків, і Сідар-Рапідс повернувся до того темпу життя, який я не знав до нашого знайомства. Думками я сперечався зі своїм внутрішнім голосом, що Сідар-Рапідс був всього-на-всього проміжною ланкою у цій хворій пригоді. Мені хотілося чим скоріше її закінчити й не згадувати потім навіть у п’яних балачках. Та варто було визнати: я дечому навчився. Я дещо для себе зрозумів, можливо, і ви теж.

Я багато чого дізнався про свою кохану історію. Вона теж добігала кінця, на що я тоді безнадійно сподівався. Не все ще було скінчено, та мені потрібно було підготувати себе до тріумфального завершення, як би я, напевно, того не хотів. Так, я звик до Хідана. Особливо в Сідар-Рапідсі. Він почав більше говорити, почав посміхатися. У нього був дикуватий вискал, якого я ніколи в житті ще не бачив, ніби йому вартувало багато зусиль комусь усміхнутися. Чи то була його природа, я не знав і не дуже поспішав дізнатися. З огляду на моє переконання, що люди навколо мене — суцільні випадковості, я небагато сил витрачав на щільні знайомства. Кому потрібно було, той сам знаходив до мене підхід. Не подумайте, корона мені не сильно тисла в голову, просто я завжди мав кращого за інших співрозмовника — себе. Із собою я відкривав небачені варіанти розвитку діалогів… Та вони, певно, жорстоко табуювалися у залишках сучасного суспільства. Я так вважав.

Хідан хутко вів коня по широкій дорозі. Сніг під його копитами з булькотінням підлітав у повітря, мішався з багном. За нами простягався брудний слід, ніби повзла змія, що не могла за раз скинути стару луску у сезон линяння. Не було чути навіть клекоту заражених. Засніжена американська пустеля мала б снитися мені у жахіттях, якби я сам не став її частиною.

— Чесати день, якщо не більше.

Я глянув Хідану у потилицю. Він ще ніколи не здавався мені таким впевненим. В Інвайті він ходив сам із собою, безслівно, тихо. Тоді він був схожий на польову мишу: хитрими шляхами вона оминала хижаків і йшла собі далі у пошуках їжі. Чому б Хідану було вважати нас хижаками, ви й так знаєте. Ми самі боялися усього незвіданого. Так, звучить, як дитяча казка, та чи не тремтить у вас самих у грудях, коли ви чуєте невідомі звуки? Чи не пітніють у вас найлютішим морозом долоні, щойно ви дізнаєтеся про небезпеку, яка вас переслідує? Дайте відповідь на ці питання. Ми усі герої на словах, що вже казати про мене. Ви вірите мені лише тому, що більше нікому немає до нас діла. Ви знаєте про нас лиш тому, що я так захотів.

Окрім нас із вами тут більше нікого немає, не було і певно, що не буде. Та це тільки, бо мені так закортіло.

Вам не здається, що ми з вами до скону будемо намотувати кола цією засніженою американською пустелею?