Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Астаріон давно відчував, що щось не так. Він добре знав свою історію. Безпомилково передбачав будь-який розвиток подій. Він прожив цей сценарій тисячу разів. Сотні тисяч разів. Бої, діалоги, шляхи, локації – усе повторюється. Ненависть, любов, дружба – давно вже несправжні. Чи було це все реальним, хоч раз? Якщо так, то дуже і дуже давно.
Він не відразу усвідомив цю нескінченну циклічність свого життя. Проте знав – колись він справді радів, що вирвався з лап Казадора. Насолоджувався можливістю бачити сонце. Натхненно обманював, зваблював, манив за собою. Вбивав. Тільки не зараз.
Спочатку, його не полишало відчуття, що він діє якось дивно, трохи неприродньо. Пізніше, він почав думати, що його пуголовок наділив його даром провидця. І лише потім, коли його голова готова була вибухнути від спогадів про ті безлічі розвитки подій, що він проживав вже так багато разів, він почав розуміти. Не все, а, точніше, лише те, що ця довбана симуляція продовжується вже так довго і, схоже, не має кінця. Але, що це, для чого, хто керує цим – все це залишалось загадкою. Кожен наступний цикл відрізнявся від попереднього лише деталями та результатом. А за стільки часу, він вже на пам’ять вивчив усі можливі варіанти своєї історії. І було лише одне, що відрізнялося від усього решти. Це Вона.
Інколи, Він. Обраний. Особливий. Лідер, якщо це так можна було назвати. Створіння, що мало найбільше свободи. Ілюзорної, звичайно ж. Астаріон не відразу дізнався, що Обраний не мав власної волі. Взагалі. Це була лише маріонетка без власного самоусвідомлення чи душі. Інколи, сам вампір втрачав здатність до аналізу. Його мозок завмирав, а тіло, ніби за наказами когось невидимого, виконувало певні вказівки. Це було схоже на те, як Казадор змушував його, грався, як з лялькою без особистості, маніпулював ним. І це було жахливо. Та, одного разу, він був на місті обраного. Саме тоді і прийшло розуміння, що заздрити тут немає чому. Цей період залишився в його пам’яті повним туману. Він не міг мислити, не міг обирати, оцінювати, за винятком прописаних ролей, не міг вільно пересуватись. І останнє, справді, було шоком для нього, адже він завжди бачив, як Обраний вільно бігає табором, поки інші були прикуті до своїх наметів. Та він не знав, що це пересування не було його свідомим рішенням. Лише кимось скерованим кроком.
До того, як він виконав роль головного героя, він хотів розпитати Обраного про те, що відбувається та чому. У нього була надія, що він зможе це зробити, що створіння, яке, кожного циклу, було кимось іншим, знає, у чому тут справа. Чи, хоча б, допоможе йому розібратись з усім. Ох, як же він помилявся. Та й, навіть якщо не враховувати вже згаданий факт, кожен раз, коли Астаріон думав, що ось тепер точно розпитає про все, йому ніби віднімало мову та змушувало говорити лише, давно ненависні, звертання, чи якусь дурню по «сценарію». Це було грьобане замкнуте коло. І розірвати його неможливо.
Та, деякі Обрані були особливими. Їх супроводжували Голоси. Зазвичай, це був один на конкретний цикл. Інколи, той самий голос міг звучати у кількох «проживаннях». Як от це було зараз.
Це була напівельфійка на ім’я Альфдіс. Така ж, як і попередні. Одна з тих, у кого він, буцім-то, по-справжньому закохався. Як же його тепер нудило від усього. Він розумів, що навіть не бажав маніпулювати її почуттями, бо сенсу в цьому не було. Астаріон лише відчужено спостерігав, як вона бігала до решти в таборі і розмовляла з ними. Усе буденно.
Зовсім нещодавно, він в черговий раз вбив Казадора, а цій сучці, чи тому, хто нею керує, вдалось повернути сюжет в той бік, де він не провів ритуал, замість свого колишнього господаря. Єдину радість відібрали. Хоча, чи справді радість ще залишилась з ним, не можна було сказати напевно. Він навіть вже не був впевнений у тому, чи відчуває, хоч щось, взагалі, окрім відчаю, який на стільки злився з буденністю, що навіть не вартий окремої уваги.
Його очі повільно звелись до стелі кімнати, в якій вони усі зупинились. Інколи, він намагався звернутись до Голосу. Та цього також не виходило. Але, може, цього разу…
— Гей! Ти! Той, що зверху! Ти чуєш мене, правда ж!?
Дідько, йому вдалось щось сказати, поза звичними репліками. Серце вампіра йокнуло і, зовсім трішки, затріпотіло. Що з ним? Саме так зароджується слабка надія? Та чи не була вона марною, бо відповіді не було. Його ігнорували? Чи не чули? Він сподівався, що, нарешті, зможе вибратись, або, хоча б, дізнатись, якого дідька тут діється. Але ні. До його вух долинали лише гомін вулиць за стінами, музика з шинка унизу та лайки вже давно п’яних відвідувачів.
В голові загуділо. Думки сплутались, але Астаріон ще не втратив здатність мислити. Е, ні, цього разу він не відступиться так просто. Зуби стиснулись, перетворивши його голос в гортанний рик, сповнений відчайдушною люттю.
— Я не хочу знову проживати ті самі події! Хай, ким би ти не був, я вимагаю, щоб ти витягнув мене звідси! Ти завинив переді мною! Ти мучив мене стільки часу! Змушував переживати ось це все чортову кількість разів! Я не хочу більше терпіти! Я НЕ МАРІОНЕТКА!
Гул в його голові лише наростав, все більше сплутуючи його самоусвідомлення. Воно хотіло пригнічити його, підкорити власній волі. І це було гірше за пуголовка чи Казадора. Та здаватися він не хотів. Нехай скроні пульсували, а очі готові були вилізти з орбіт, він зробив крок.
Він. Зробив. Крок.
Сам, без вказівок. Просто, тому що хотів. Боги, це справді відбувається? Зволікати не можна було. Не зважаючи на усі муки, він зірвався. Біг, щосили, до дверей. Ось вони, вже зовсім близько. Ось, його руки торкаються їх, відчиняють, а далі…
Пітьма. Ні, спалах. Пітьма, яку розсікали спалахи. І, з кожною секундою, їх все більше. Вони засліплювали навіть через заплющені повіки, розмивали свідомість, загойдували. Астаріон відчув, як його шлунок скрутило, а потім пішли спазми вгору. Його, ось-ось, виверне. І він би точно випустив все, що було в його шлунку, якби, в наступну мить, спалахи не закінчились. Сміливість відкрити очі прийшла не одразу, як і усвідомлення того, що його вже не мутить. По відчуттях, пройшло близько хвилини, перш, ніж він наважився роззирнутись. Астаріон опинився в якійсь кімнаті. Дуже дивній кімнаті.
Дане приміщення не було схоже ні на що з того, що він бачив у Фейруні. Слабке світло лагідного смарагдового кольору розсіювалось на світлі стіни, створюючи свою особливу, дещо незвичну, атмосферу. А в самій кімнаті було лише ліжко, стіл, книжкова шафа та кілька горщиків з рослинами. Щоправда, це якщо враховувати лише те, що Астаріон впізнав. Тут, справді, було багато речей. Різні статуетки, які були б новими для його місцевості, книги, свічки, баночки, пляшечки і, досить велике «Щось». Саме так, «Щось». Це була ціла конструкція, здається. Тверде чорне полотно, до якого було під’єднано безліч дротів, чи то мотузок. І, зараз, воно, схоже, спало.
— Це що за лігво відьми?
Його бурмотіння було неголосне, трохи розгублене. Погляд бігав по тій незліченній кількості речей у приміщенні, поки не зупинився на протилежній стіні. Там було два виходи. Двоє різних дверей. Одні, явно, були міцніші, очевидно, по іншу сторону, можна було зустріти мешканця цієї оселі. Інші, практично, не приносили ніякої користі. Вони виглядали, як хитка конструкція, яку можна було зірвати одним необережним поштовхом. Яка їх роль? Може, там балкон? Хіба ж це надійно?
Астаріон ступив і потягнув на себе ручки дверей. Одяг? Серйозно? Ця відьма багатійка, що виділяє цілу кімнату для довбаного одягу? Рука лягла на м’яку тканину, відчувши, на скільки якісний це був крій. Рівні шви, різноманіття кольору та фасону, якому позаздрила б, будь-яка, поважна панна в Брамі Бальдура, вражали. Як і дивизна усього цього вбрання. Поміж, звичних сорочок, суконь, штанів, які, все одно, відрізнялись від тих, що носять у Фейруні, були і ті позиції, що не подібні були ні нащо.
В голову вампіра почали закрадатись певні підозри. А чи точно він залишився у своєму вимірі? Ну, це точно не Пекла. І не схоже на Астрал. Але що це, в такому випадку? В якому королівстві, чи світі він опинився? І в чиїй домівці він зараз перебуває? На кого він натрапить тут і чи не доведеться, одразу, оголяти свою зброю? Що, збіса, тут, взагалі, відбувається?
Він закрив гардероб і підійшов до чорного полотна на столі. Щось йому підказувало, що це якось пов’язано з його неволею, але як? Воно не працювало. Принаймні, зараз. Але, якщо це справді полотно, можливо, воно показувало місцевому мешканцю його життя у Фейруні? Точнісінько, як чарівне дзеркало. Можливо, воно і давало владу над його долею.
Тишу порушив ледь чутний скрип інших дверей…