Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Марлена
Я пам’ятаю морок, занадто реальне та давляче відчуття чиєїсь присутності поряд, що витискає останні краплі свідомості та вогник — невелику краплинку світла, що то крутилася навколо мене, то відскакувала до дерев і ненадовго зникала між ними, ніби гралася зі мною у хованки і безмовно кликала за собою. Цей вогник став для мене промінчиком надії, а з часом, слідуючи за ним, я почала помічати знайому місцевість.
Перед моїми очима вже спалахувало вечірнє багаття всередині нашого табору, а, коли я роззирнулася навкруги, вже не змогла знайти поряд свого маленького провідника. Я поправила спідницю і, зрозумівши як сильно змерзла, рушила вперед, доки знову не втратила стежку.
— Дякую, — зірвалося з моїх губ. Я посміхнулася сама собі та пришвидшила крок.
***
— Тебе шукали, — ніби це найбуденніша розмова, сказав хлопець, схилившись до дівчини, що сиділа біля багаття і терла долоні одна об одну аби хоч трішки зігрітися. Вона здригнулася, та підвела погляд, а потім завмерла. Вона не могла відвести погляду від його очей: вони були різного кольору та майже не мали пігменту, але все одно яскраво виблискували полум’ям, що віддзеркалювалося у них. Він відповідав тим самим, вдивляючись у її темно-сині очі. Марлені здавалося, що вона бачить не реальну людину, а витвір мистецтва, а Ніколасу просто подобалося спостерігати за тим, з якою цікавістю її очі роздивлялися його зовнішність.
Хлопець не довго тримався у цих неочікуваних баньках1 та відвів очі, пирснувши зі сміху.
— Вибач, якщо налякав. Холоднувато для червня, егеж? — запитав він, знімаючи свою легку куртку та накидуючи її на плечі дівчини, що не сперечалася — була не в тому стані, аби відмовлятися від будь-якого теплішого одягу, ніж її власний. — Молодим здоров’я треба берегти, — все ще сміючись сказав він, на що Марлена скептично вигнула брову, і вмостився на сусідній колоді2 , що заміняла стілець або лаву.
— Дякую. А хто саме мене шукав? — запитала вона, тепер максимально намагаючись не дивитися на хлопця.
Нік знову всміхнувся: йому сподобалося як швидко вона перейшла до чітких запитань: з такими людьми завжди було легше працювати, коли він ще був слідчим.
— Білявка, — коротко відповів я і вона зойкнула. — Потім її утягнув отой кучерявий хлопець.
Вона похитала головою та поправила куртку, що спала з її плеча, бо була завеликою.
— Марлена, вірно?
— Га? — вона розгубилася, та досить швидко зорієнтувалася. — Так.
— Рідке ім’я. А повне?
Дівчина знову перевела на нього погляд, покліпала очима, знову підняла брову, та простягнула руку і вимовила:
— Марлена Етен.
Він обережно стиснув її долоню.
— Ніколас Делл.
Марлена почовгалася3 на місці: присутність незнайомої людини поряд, коли немає нікого іншого нависала над нею невідомим грузом. Вона могла б встати і піти до свого намету, та, одночасно з дискомфортом, щось тримало її на своєму місці.
— Тебе довго не було, — констатував Нік. — Знайшла щось цікаве і втратила міру часу?
— Тебе справді це цікавить? Якщо намагаєшся підтримати розмову — облиш, — відрізала дівчина.
— Не повинно? — запитав хлопець, трохи нахилившись вперед. — Ми ж усі сюди чомусь приїхали.
Дівчина знову відвела погляд кудись удалечинь, на сузір’я та різко сказала:
— Я не знайомлюсь, — варто було цим словам злетіти з її губ, і Ніколас знову запевнився в тому, що вона лише підліток, посміхнувшись.
— Я теж. Я просто збираю деяку інформацію. — погіршив своє положення Нік. — Ти настільки не маєш довіри до нових людей?
— Це допит?
— Якщо так? — пожартував хлопець.
— То запитай когось ще, — відповіла Марлена, на цей раз піднімаючись зі свого місця. Вона гадала, що хлопець відчепиться одразу, як вона вкаже на те, що він її не цікавить, та цього не сталося.
Дівчина зняла з себе куртку та обережно поклала на колоді, біля стегна її власника, після чого не попрощавшися попрямувала до свого спального місця. Ніколас її не зупиняв. Він визнавав те, що підійшов не з тієї сторони: можливо, ставив некоректні питання, чи робив це дивно й підозріло. Але завтра він вибачится і спробує знову. Він осоромиться стільки разів, скільки це буде потрібно, і байдуже перед ким: Марленою, її друзями, іншими підлітками чи старшими людьми — буде розпитувати кожного, бо у нього є ціль, і він її досягне.
пупупу, якийсь сумбур під кінець