Розділ 6

— Звідки гроші? Ти вкрав у Марти, сучий син!?

Звичний ранок почався з того, що Гуєму украй знадобилося зробити прибирання у «нашій» кімнаті, яке перетворилося у пошуковий рейд.

— Якого хріна ти копирсався в моїх речах?

— Я питаю. Звідки. В тебе. Гроші?!

— Та що ти таскаєшся за мною? — не витримавши, крикнув я, — це мої особисті гроші, я заробив.

— Де?

— Де треба, не лізь до мене, — я відібрав мою хустку з чесно заробленими 50-ма Цурнерами від Хазіла з його рук, й поклав на «свою» полицю. Чесно, я уявляв злягання з Хазілом набагато гірше, ніж це було насправді. Як виявилося, він, головний розпусник села, взагалі не знав, як то з хлопцями робиться. Яке було задоволення спостерігати його погано приховане бажання і здивування, коли я брав його. — Радій краще, чим швидше я назбираю грошей, тим скоріше зникну з вашого життя, як ти цього і жадаєш.

Якось я пропустив момент, коли на усі скандали з Гуємом я став реагувати байдужо. Це ніби стало частиною рутини, фоновим шумом, звичкою. Навіть Марта коли чула наш галас більше не втручалася.

Доречі про гроші. Я як раз заходив у кімнату за тканиною посеред розмови з Мартою, яку планував повернути у сторону свого боргу життя.

— Що, Гуєм знову за своє? Ти не сердись на нього, він просто… ревнує. То то ми вдвох з ним завжди були, Еней раз у місяць зазвичай з’являється, ось він і нервує при тобі.

— Пані, та яке право я маю сердитися? Терпіти такого як я ще треба вміння.

— Ну і любиш же ти на компліменти напрошуватися, — вона підняла куточки губ.

— Ні, ну правда. Я вам з Гуємом винен борг життя, і не знаю, чим відплатити.

Марта відірвалася від крійки.

— Борг життя кажеш… Для вас, воїнів, то серйозна справа, я знаю, Гуєм якось мені розповідав, як з занять повертався. Хм, навіть не знаю, що такого придумати.

— Ну, поки ви думаєте, маю для вас запитання. Ви, мабуть чули, що я збираю гроші, тож… Чи не знаєте ви, де тут можна знайти роботу?

— З цим питанням краще до Хазіла йди, він усе про усіх знає, ти ж знаєш, я лише у своїх колах кружляю.

Вона подивилася у сторону й нахмурилася. Щось вирішивши для себе, кивнула.

— Слухай, то може я тебе найму? Борг життя віддаш грошима, які разом заробимо на одязі.

— Ви… Ви впевнені?

— Ну а що, я все одно нічого іншого придумати не можу. А так і гроші будуть, і борг віддаш, і у мене справи підуть у гору.

Тепер я зрозумів, чого пані Марта така успішна кравчиня. Підприємницькі здібності у ній понад усе.

— Щодо грошей, буду платити тобі 150 цурнерів на місяць.

— Так багато… Ви дуже щедрі!

— А ти не думай, що ти будеш тільки нитки перебирати. Ти думаєш, мої дівчата гроші за балаканину отримують? Та ні, ось почнеш працювати, зрозумієш, за що стільки грошей за одяг просять.

— За таку плату я усе що скажете зроблю.

Так і було, це чи не єдина моя надія.

— Твій бойовий настрій мені подобається. Ну, оскільки прості справи ти вже навчений робити, але для повноцінної праці цього буде недостатньо. Підходь до веретена, зараз розкажу тобі що це і як воно працює.

Механізм по опису був нескладним, але щодо практики… Я зіпсував мабуть вже ниток шість, але Марта все говорила продовжувати, поки не вийде. «Скільки треба, стільки зіпсуєш, давай ще раз» — раз у раз повторювала вона.

Але найбільшою проблемою поміж усіх виявилася не сама робота, а те, з ким я буду працювати. Помічниць у Марти було п’ятеро, три з яких з’являлися у нашій майстерні на постійній основі, а двох останніх я за два місяці бачив тричі, і то випадково. Основну трійку дівчат я, як міг, ігнорував весь час, а вони наче не помічали мого явного небажання і настирливо намагалися завести розмову. Але тепер, коли я офіційно став шостим помічником Марти, ухилятися від їх нападів на мій особистий простір стало неможливим. Я, як міг, обривав усі їх спроби розвести мене на діалог поза роботою, і за це серед них прославився грубим.

Грубим, але красивим.

Єдиний плюс у ситуації — ці дівчата охоче мені допомагали при необхідності.

Ще одне сумнівне полегшення приносить той факт, що не один я маю стояти на сторожі власного спокою. Що Хазіл, що Гуєм так само регулярно стають жертвами їх надмірної уваги, і якщо Хазілу тільки у кайф потіліпати язиком, то Гуєм просто…розвертається і йде.

Але не цього разу.

Одне з веретен у майстерні зламалося, і Гуєм визвався його полагодити. Хазіл пакував вже готовий одяг, бо як раз йому по дорозі закинути пару замовлень. Куди веде його «по дорозі» ніхто з присутніх чомусь не питав, хоча було кому. Зараз майстерня стала свідком неймовірного: усі ті, хто водяться у цій хаті зібралися в одній кімнаті. Можна кликати фотографа, щоб зробити доказ чуда. Або художника, так сказати, для «сімейного портрету», щоб його.

Усе було тихо-мирно, але напруга наростала. Схоже, відчувши це, Марта пішла, залишивши нас самих на себе.

— Нащо ви підпустили цього телепня до веретена? Готовий закластися, саме він своїми кривими руками його і зламав, — роздратовано пихтів він з свого кутка, обліплений дерев’яними дрізками.

Хотів би я сказати, що це не його блядь справа й гарненько врізати по його пиці. Ех, мрії-мрії…

— Нащо ти втручаєшся? З такими манерами далеко по військовій кар’єрі ти не підеш.

— Ха‽ Та хто б казав, дохляк, — виплюнув з отрутою.

Чотири пари очей витріщилися на нас обох, завмерши у очікуванні продовження. Що, хочете виставу? Буде вам вистава.

— Кранти тобі, ти замахав. Діставай зброю, твоє голослів’я мене вже доканало.

Гуєм гучно піднявся, і у ту саму мить першим відмер зі ступору Хазіл:

— Ей, хлопці, ну досить вже, ну, давайте не будете оце все, давайте ми на річку підемо? — він перегородив шлях Гуєму.

— Замовкни і відійди.

— Гей, обережніше зі словами будь! — зрозумівши вже виведений з себе стан друга Хазіл продумано самовідсторонився від ситуації.

— Який же ти в’їдливий, щоб тебе! — буркнув я собі під носа.

Ми вийшли на вулицю у повній тиші. Схоже дівчата були досі налякані такою вираженою демонстрацією агресії від, здавалося, мовчазних і закритих парубків.

Моє завдання — поставити Гуєма на місце і водночас похизуватися перед Хазілом силою. Від того, наскільки він збуджується при мені залежить вага моєї хустки для грошей. З’явився Гуєм з якоюсь торбою і двома тренувальними мечами, одного з яких він кинув мені.

Оскільки він правша, то виграшний варіант взяти меча лівою, хоч це і погано для моєї спини. Я зняв сорочку і підкатав свої штани до колін.

— На рахунок три. Один. Два… Три!

Ми ринулися одночасно, але було видно, що гнів грав у Гуєма під шкірою, роблячи його рухи надто відривистими. Перший удар — і я уже вирахував дві хвилини, за які я здобуду перемогу. Але зараз я переслідую інші цілі.

Щоб більш детально дослідити його техніку, перший цикл ударів я просто блокував, одночасно поглядаючи на реакцію Хазіла, що стояв неподалік на підстраховці. Завороженість і страх — комбо, яким я досяг першої своєї цілі.

Ми ще трохи потанцювали навколо один одного, і у якийсь момент мені це набридло і я різко припинив усе видовище двома вивертами. Прикладена сила опекла болем мою спину.

Гуєм впав на траву, знесилено намагаючись вибратися з під тиску мого захвату.

— Марно рипаєшся, ти вже програв.

Він лише стиснув зуби й продовжив ворочатися.

— Йолоп! Ви ж не на смерть билися! Та відпусти вже його!

Я зліз з нього.

Гуєм тяжко дихав.

— Гуєме, ти у нормі? — Хазіл підбіг до нього з пляшкою води. Той ще не відійшов від битви й намагався перевести дух.

— Ще б трохи, і він би зовсім видохся. Каял, ти повний ідіот, ось що я скажу.

— Це моя професія, бовдуре. Я не винен, — я повернув погляд на Гуєма. — Я очікував від нього більшого.

— Ідіот ти професійний, тут я згоден. Яка ж ти сволота, їй богу, кх…

Гуєм здається дійсно був на межі, але після моїх останніх слів злості у нього не збавилося. Але тепер разом з нею, як при змішуванні фарб додався новий відтінок — страх. Він переконався, що я сильніший за нього навіть попри травму, яка, доречі, розійшлася, про що він і сповістив:

— Каял, кх, твоя спина…

— Ох, та що б тебе! Гуєме, сам встати можеш?

— Все… нормально. Я очікував, що таке може статися. Подай мені ту сумку.

— Нічого собі, оце я розумію, мій Гуєм! Хай би як тебе не трусило, турбота про інших в тебе на першому місці, ахахаха. Каял, повзи сюди, підстрелена пташко наша.

Гуєм почав розтирати мою спину маззю.

— Який ти клас?

Перед тим, як відповісти, я задумався, сказати правду чи збрехати. Не знайшовши особливої вигоди з жодного з варіантів, я відповів правдою:

— Четвертий.

— Ого, це типу високий клас, так? — приєднався до обговорення Хазіл. — Гуєм, а ти який клас?

— Шостий, — відповів я за нього. — Судячи по тим мечам, що ти приніс, хоч вони і тренувальні, спеціалізація у ближньому бою — одноручник, у дальньому — стоїш на пушках або короткому вогнепалі.

— Хто розбовтав? — напружено озвався Гуєм.

— Твоя техніка. Будь-хто, хто має очі це легко визначить. От я тобі на кого схожий?

— На мудака.

— Окрім цього.

Хазіл поруч тихо приснув сміхом.

— Ну, здається цей меч був тобі важкуватий, то може ти…на кинджалах?

— Не вгадав. Ось тобі, Хазіл, наочний приклад різниці класів. Тобі ще працювати і працювати. Ти навіщо ліву ногу зігнутою тримав, якщо ти правша? Де тебе такому вчили? Твій корпус завалюється і ти витрачаєш зайвий час на замах.

— Так я для опори.

— Яка нахрін опора у ближньому? Як мене підлатаєш, я покажу адекватну стійку, щоб ти перед Саєм не позорився.

— Ні, давайте хлопці вже не сьогодні. Не знаю як вам було, але ви мене капець як налякали оцими своїми бійками, — Хазіл допоміг мені піднятися.

— Не розумію, чого ти кривишся, — я з сарказмом підколов його, бо ігнорувати його довгі погляди на мій торс було вже неввічливо. Той лише закотив очі.

— Самі будете Марті пояснювати, чого в одного рана ледь не розійшлася, а другий на ногах не стоїть. Ще й Руно пиздюлінку випише, не сумнівайтеся.

Хазіл хоч і кудахтав, але що мені, що Гуєму потрібна була ця розрядка саме на мечах. Хоча осад і залишився: у нього через те, що недооцінив мій рівень, а у мене через те, що травма дійсно заважає робити виверти.

— Я впораюся сам, — кульгаючи, сказав Гуєм, — лишаю його на тебе.

Кивнувши, Хазіл потащив мене у хату.

— А ти гарний, зараза, — було першим, що сказав Хазіл, коли ми опинилися наодинці. Ми зайшли у «нашу» кімнату. Люблю її за те, що двері у ній мають клямку.

— Моя спина зуділа від твоїх витріщань. Ще трохи, і Гуєм би точно помітив твій хм…»інтерес».

— А чого тобі боятися? — він завів руку на мій пояс, пройшовшись пальцями вздовж хребта, — у разі чого, ти легко продемонструєш свої м’язи вже у справжній бійці.

— Так виженуть же, — я потягнув його за собою. Ще на початку ми домовилися, що він буде торкатися мене тільки у випадку, якщо йому потрібен буде секс і у нього будуть при собі гроші. Червоні плями рум’янцю горіли на його обличчі.

— Та ти з будь-чого викрутишся, — він припав губами до моєї шиї.

— Спина болить, тому сьогодні тільки руки і язик. Влаштовує?

Хазіл важко дихав, нетерплячо знімаючи штани.

— Так, давай уже… Мхаааах…

Через десять хвилин він кінчив, і я встав за кухолем води.

Позаду почулося шурхотіння простирадла.

— Слухай, тут треба дядьку Чуку по скотині допомогти, він мене попросив, а у мене взагалі ніяк не вийде. Тобі все одно гроші потрібні, я домовлюся, — він все ще відходив від оргазму, тому говорив повільно і розв’язно.

Я розвернувся до нього. Він розслаблено піднявся на ліктях, очікуючи моєї відповіді.

— Хм, що за робота?

— Нічого важкого підіймати не треба буде, тому за спину свою можеш не хвилюватися. Харчі свиням сипати, у вівць почистити, та й таке.

Порпатися у лайні… Ммм, смаколик. Але гроші треба терміново, бо може мене вже й не чекають у Цурнері. Не знаю, на краще то чи ні.

— Добре, де і коли?

Хазіл потягнувся.

— Ти не перестаєш мене дивувати.

— Як я можу тобі відмовити? Якщо я і скажу ні, ти мене змусиш.

— Але я не буду тебе змушувати. Я просто впевнюсь, що ти не зможеш відмовити. От і все.

— Придурок.

Він вдоволено посміхнувся.

— Я зайду за тобою післязавтра зранку. Одягни усе найбрудніше, що в тебе є.

— Увесь мій одяг такий.

— Хах, тут ти правий. Тобі набагато краще без нього.

— Той поєдинок вже почав снитися тобі у вологих снах? Хоча це очевидно, можеш не відповідати. Я пішов.

Як виявилося, «зранку» по поняттям Хазіла це час до світанку. Хоч сон у вояк і чуйний, але як тільки приходить розуміння, що загрози немає, хрін нас розбудиш.

Прокинувся я тільки після виходу на холод вулиці.

Вогкість роси додала хоч якогось сенсу у 7-ми кілометровій прогулянці пішки.

Ще ніколи я не ходив так далеко за межі хати і лісу поруч. Пару разів їздили на ярмарок, але то було на коні, а коли ти йдеш пішки по диких полях це зовсім інше відчуття.

Навіть я, зовсім не вправний у описі дерев і трави, окрім як слова «зелене», оцінив красу навколо. Ти просто спостерігаєш за нею, за тим, як вона просто є, не намагаючись щось комусь доводити чи красуватися.

Хазіл йшов швидко і був зосереджений на своїх думках, тому на мене навіть не дивися. У такі моменти він виглядає старішим, з’являється зморжка між бровами і характерна для поживших своє людей концентрована втома.

— Скільки тобі років? — я порушив нашу ранкову тишу.

— Оце так питання з самого ранку, — після довгої паузи він закутався сильніше накидку і продовжив, — з деяких причин я не кажу всім свого справжнього віку, тому усі без виключення в селі думають, що мені 20, як і Гуєму. Але… ти інший випадок, тому просто живи з фактом, що цієї осені мені буде 24.

— ТОБІ 23? НІ, ЧЕКАЙ, ТОБІ СКОРО 24??? — я вигукнув так гучно, що поруч всполохалися птахи.

— Ось саме з цієї причини я нікому і не кажу правду.

Я давно не був настільки сильно вражений будь-чим, і такий всплеск емоцій забрав трохи сил.

Яка там природа, коли тільки що Хазіл зізнався, що він не той, за кого себе видає?

Я почав хапатися за усе, що знаю про нього. Усе вказувало на його недалекоглядну юнацьку тупість і недосвідченість. Лише іноді, у критичні моменти він ніби переключався, і проявляв дивовижну зібраність. Я думав спочатку, що то його характер такий, а виявилося, що увесь час він тільки прикидався легковажним і грав образ 20-ти річного. Не полишало питання, для чого він усе це робив? Хіба не вигідно бути тим, ким він є насправді?

Ось тобі і «звичайний пастух».

Віддавши мене у хороші, по словам Хазіла, руки Чука, він зник у невідомому напрямку. Чук, як для своїх 40-ка виглядав так жваво, ніби сон йому взагалі не потрібен. Скептично оглянувши мене, він вручив мені вили. Задача: сіно.

Не встиг я занести вили над купою, як над душею прозвучало абсурдне питання:

— Ти що, ніколи вил не тримав у руках?

Ага, кожен день з ними гівно збираю. Я ті вили тримав у якості покарання від Шия, а його краще було не злити. Особливо мені.

— Тримав.

— Ага, бачу як ти тримав. Диви, як треба.

Так і пройшов день моєї допомоги. В основному, Чук не відходив від мене ні на крок, примовляючи ображено, що який же я щасливий, що за усе життя і знать не знаю про грубу роботу. Майже усюди, де я працював сморід стояв лютий, і здається я відкрив новий рівень своєї вимазаності у бруді. Часом при різких рухах мої руки та спина «стріляли» болем, що мене дико бісило, бо це ж легкі справи. Тому назло я старався втричі сильніше.

Я не можу дозволити болю забрати у мене мою військову кар’єру.

Коли настав момент отримання грошей, я з усіх сил намагався тримати свою увагу у фокусі, але з потоку слів вихопив одне речення.

— Ну, допоміг ти звичайно як міг, але хоч старався. А не як Хазіл, який купу відмовок придумає, а як ні, то легше вже самому зробити, ніж його просити.

Вищезгаданий Хазіл прийшов забирати мене удрузьки п’яний. Де його чорти носили мене не хвилювало, головне дійти назад і не заблукати.

Заплітаючись у своїх ногах ми таки дійшли до хати, яку я як ніколи раніше радий був бачити.

Опираючись на стінку я відчинив двері з характерним скрипом. Чортихнувшись, я ледь не впав через бочку яка вже задовбала, бо її поставили на перечепі, (треба буде завтра її прибрати, якщо я зможу встати), й повільно зайшов у кімнату. Марта сиділа на своєму улюбленому місці.

— О, привіт, Каяле. Боже, дитино, який ти замучений! А ну бігом купатися, і мила побільше бери. Одяг залиши надворі, я сього прати буду.

Ми сіли вечеряти. Поївши я встав зі столу, але трохи промахнувся та вдарився ногою.

— Оой, ти подиви, засинаєш на ходу. Доречі, як твоя спина? Такі навантаження після поранення даються складно. Ти не перетрудився? Спина не боліла?

— Нормально. — буркнув я у відповідь. Я просто хотів вже впасти на лежанку й заснути.

Марта повернула голову до Гуєма.

— Та він навіть «мяу» сказати не може. Ти оглянь його, бо гірше може стати.

Я вже збирався залазити на піч, але мене зупинив роздратований голос Гуєма.

— Стояти. Знімай сорочку.

Мені було вже настільки все одно на те, що відбувається зі мною, що я її зняв не задумуючись. Треба так треба.

Він почав мнути мою спину, і я поплив остаточно. Мозок покинув моє тіло, я увійшов у якийсь транс. Бляя…як же кайфово за-

— ААААЙЙ БЛЯДЬ!!! — вигукнув я після того, як він надавив у якусь точку на спині.

— КАЯЛ! А НУ НЕ ЛАЙСЯ У МОЄМУ ДОМІ! — Марта не заишилася байдужою до мого ляйливого писку.

Ну звичайно, він же оглядає мене, а не масажик робить. Я навіть засумував за Денебом та його прелюдіями перед сексом. Той був гуру майстер у справі масажу з ефірними оліями. Іноді мені здавалося, що проститути — жреці таємного учення про плотські утіхи, й їх тому вчать спеціально.

Але все одно, коли Гуєм прибрав руки я розчаровано видохнув.

— Два дні відлежуєшся. Завтра покличу Руно.

Вже лягаючи спати, мене не покидало передчуття тривожності, але я вирішив подумати про це завтра.