Розділ 5

Борг життя, поранення і те, що я застрягну в цьому селі зовсім не входило у мої плани.
Про це я думав, коли ми разом з Гуємом і Хазілом верталися з полювання. Як і очікувалося, моя здобич була найбільшою. Щиро не розумію, навіщо з нами пішов Хазіл. Він навіть ту рушницю неправильно тримає, й полювання його точно не цікавить. Думаю, він пішов тільки тому що Марта вмовила, щоб ми з Гуємом не повбивали один одного. Насправді, його присутність була плюсом, бо він не терпів мовчазних пауз й не замовкав з самої зустрічі, і це допомагало ігнорувати ауру роздратування Гуєма у мій бік.
— Слухай, Каял, я тут йду і думаю, що ти один в один мій дрофа.
Він взяв вбитого птаха за лапку й підніс до мене, щоб я звернув увагу.
— Що? Ти порівняв мене з птахом?
— Ну а що, придивися: у нього, як і у тебе така ж напищена пика й вичурна хода, наче він хоче просратися.
Бляха, от же чорт, це звучало і смішно і образливо одночасно. Він ще й сказав це з виглядом малого хлопця, який з щирою цікавістю тикає паличкою у коров’яче гівно щоб подивитися, що всередині. 
Кращий захист — напасти у відповідь, і я оглянув наші здобичі, обираючи найбільш підходящий варіант для порівняння з цим дотепним придурком.
— Тоді ти схожий на отого нещасного фіфі, що Гуєм вловив. Такий самий незграбний та загублений. 
Хазіл посміхнувся й ткнув мене двома пальцями у боки.
— Ай! — аж підстрибнув я. — Ти що, нариваєшся?
Хазіл театрально розвів руки.
— Що і треба було довести, ти навіть з такою самою інтонацією огризаєшся.
Після його слів мої очі спалахнули дитячим азартом. Та він же просто розважається наді мною! Я скинув здобич і рушницю на землю, показуючи Хазілу «бойову готовність». Він відзеркалив мої дії, і ми кинулися у жартівливу бійку.
— А ну сюди йди, пернатий дохляк! Ти напросився! 
— А ти доведи що ти не дрофа! Бо твоя реакція тільки підтверджує, що я правий, правда, Гуєме?
Питання залишилося без відповіді, бо Гуєм вже значно відійшов від  нас вперед, щоб почути нашу перепалку.
— Хто б казав! Як тільки я пазурі випустив усе, а ти вже втікаєш як перелякана жертва. 
Хазіл на то лише розкотисто й легко засміявся і я, скориставшись моментом, кинувся на ньго. Ми вчіпилися руками один в одного, корпусом намагаючись завалити противника. По моїй оцінці, Хазіл був заслабким навіть для воїна найнижчого, 10-го класу. Ті хоча б не сміються до сліз під час того, як намагаються тебе уразити.
— Ідіоти! Нащо здобич кинули на землю!
Ми подивилися один одному у вічі і розсудливо проігнорували викрик Гуєма. Так приємно було нарешті відпустити себе хоч у чомусь віддалено схожому на тренування й забути про усі думки. Зір звужується тільки до одного об’єкта, а у голові тільки одна ціль — перемогти суперника.
Захопившись я не помітив, як повалив Хазіла на траву, і ми скотилися у невеликий ярок. Пахло мохом і сирістю. Хазіл же, вже явно втомлемлений, не полишав спроб скинути мене, бо лежати на вологій та лоскотній траві то сумнівне задоволення.
— А сили у тебе дай Бог. 
Його різкий виверт був рефлекторно заблокований моєю ногою. Мабуть, йому з незвички було боляче. І тут я відчув ногою твердість у штанах Хазіла. Адреналін чи…він збудився?
Очі Хазіла розширилися і він застиг у переляці, дивлячись на мене. Значить, друге. Несподівано, що він з перших секунд не вдарив мене, як би це зробив будь-який звичайний чоловік.
Змінивши положення я утримував його стегна між своїх ніжок. Опустивши таз нижче, я на пробу качнув стегнами вперед.
Реакція не змусила довго чекати: Хазіл прикрив очі, прикусив губу наче від болю й повернув голову у бік. Насправді, мене на такі дії підштовхував не стільки сам Хазіл, скільки факт, що він друг Гуєма і прямо зараз, майже прямо за його спиною я нахабно відбираю його у нього. Якщо я не можу відкрито помститися Гуєму, я зроблю це більш витончено. Просто бо можу. Та і мені самому вже давно потрібна адекватна розрядка, бо через те, що ми з Гуємом живемо в одній кімнаті, то мені тільки й залишалося, що після чергової, абсолютно тупої сварки на рівному місці, спровокованою ним, вибігати на вулицю, і як назло, усі відомі мені способи випустити пару були недоступні — поруч не було ні меча, ні Денеба. От я і закривався у сараї, торкаючись себе самотужки. Але звісно, цього було недостатньо.
Я повторив свої дії, вже впевненіше стимулюючи Хазіла піді мною. Той у приємному ахуї послабив хватку, і вже скоріше чіплявся на мене, притягуючи сильніше, ніж боровся. Тільки я хотів перемістити руку на його волосся, як тут мене перервав голос, від якого вже хочу блювати.
— І довго ви будете дурнею страждати? Пішли вже, я не буду вас чекати.
Я встав з Хазіла, не розриваючи з ним зорового контакту. Його щоки почервоніли, і весь вигляд так і кричав про те, що Хазіл хоче продовжити. Хтиво усміхнувшись йому, я відійшов, одягаючи сумку і рушницю. Усю наступну дорогу ми йшли у мовчанні, бо притихший Хазіл плентався позаду. Гуєм кидав запитальні погляди на нього, але той лише відводив очі.
З того моменту Хазіл все частіше навідувався нібито до Гуєма, але насправді все частіше говорив зі мною. Я так зрозумів, він хотів зрозуміти мої дії тоді і, прощупавши грунт став сам шукати зі мною контакту. Мені було ж це тільки на руку, хоч з кимось я можу саркастично жартувати й дозволяти собі те, що є природнім моїм, як то казав Денеб, «складним характером». Ми навіть чимось схожі — що він, що я не любимо сидіти вдома, на відміну від того ж Гуєма, який або працює по дому, або грається з котом, або пропадає на службі. Розговорившись про це з Хазілом він підтвердив цю частину характеру Гуєма додавши, що усе їх знайомство намагається витягувати його на тусовки-відпочинок, щоб хоч якось його розвіювати. З усього цього виходить, що Гуєму вигідно спілкуватися з Хазілом, але ось що від того Хазілу? Це питання так і крутилося на язиці, але внутрішньою інтуіцією я відчував, що і сам Хазіл не знає відповіді на це питання. У його дусі було б відповісти щось накшталт «Не знаю, він просто класний», і на цьому все.
Як би то не було, довго ігнорувати ту ситуацію у лісі було складно, тому на одній з моїх втеч з хати наших прогулянок він сам почав цю тему.
Ми тоді пішли купатися на річку коло лісу, а я заодно попрати одяг.
— Ти знаєш, коли я йду в ліс то відчуваю, що ніби не хочу йти туди.
— Та то й зрозуміло, Ліс тебе не приймає. Ти чужий.
Я відклав мило у миску.
— І що це означає?
— А, то ти не віруючий. Гуєм також каже, що то лише мої вигадки, але повір мені, я про цей Ліс знаю більше, ніж будь-хто у цьому селі. Ну, окрім діда-шамана, що живе коло криниці. Ти його бачив може. Так от, Ліс не дуже радий твоїй присутності, хоч ти і ненароком дав йому жертву у вигляді власної крові, але все одно він відчуває, що скоро ти підеш, тому не бажає дарувати тобі свою красу і спокій.
— Так я і не хотів тут залишатися, але сталося що сталося.
Я відкинувся на траву.
— То ти шкодуєш, що ти зараз тут?
— Це не входило у мої плани. І, якщо чесно, залишитися тут легше, чим піти.
— Слухай, не тобі жалітися. Тебе пригорнули гарні люди, дають тобі їжу і покрівлю, ні гроша не просячи взамін. Однак, як ти збираєшся йти від них без грошей?
Я так і хотів сказати, що Гуєм вже давно припер мене до стінки з боргом життя, але промовчав. Відповісти йому достойно мені було нічим.
— Не знаю. І це бісить. 
Він замовчав, і вставши пішов намочити кудрі холодною водою. Він дивився кудись далеко за берег і насолоджуювався ніжними доторками вітру до оголених ділянок шкіри, підставляючи її персиковим мазкам сідаючого сонця. Він якось важко, незвично для себе серйозно видихнув і повернув голову до мене.
— Маю до тебе пропозицію. Тільки ти не бий одразу а подумай, це може бути гарним варіантом для тебе.
«Ого, він і так вміє говорити.»
— Я заінтригований.
Хазіл напружився усім тілом, й повільним, рівним та беземоційним голосом сказав:
— Злягайся зі мною. Я буду платити тобі по 20 цурнерів за раз. За більше не зможу, бо не потягну, мені також за щось жити треба.
Сказати, що я обурився, це нічого не сказати. Він прямо сказав стати його особистою дорогою іграшкою, буквально таким, як був для мене Денеб. І вистачило ж нахабності. Вже набравши найкращих слів для того, щоб поставити його на місце, я задумався про наслідки. Розкидавши варіанти, найімовірнішими з них були два: або він розлютиться, й доєднається до бойкоту з Гуємом, або попросить забути цю розмову, і про мої офіційні втечі з хати можна буде забути, ще й на горіхи від Гуєма отримати, що я чимось не вгодив Хазілу. Якщо погоджуся, то втрачу значну частину самоповаги — злягатися з якимось селюком за копійки як остання зневірена хвойда недостойно воїна 4-го класу, який займе командний пост батька. Але якщо прибрати усі мої регалії та минуле, положення моє залежне й невтішне, щоб там не казав Хазіл. Ким вони бачать мене? Хто я є зараз?
Ім’я моє Каял, мені на вигляд не більше 20-ти років, у село потрапив завдяки жінці, яка принесла мене усього в крові та взяла наді мною опіку. У мене травма спини, (яка ще доречі незрозуміло як повпливає на мої бойові здібності), тому я не можу займатися важкою роботою. Я не маю за собою ні гроша, ні жодних особистих речей, ношу старий одяг Гуєма. По суті, я нахлібник-чужак, будні якого полягають у хатній роботі та гуляннях з головним пліткарем Жоньків й двох найближчих сіл. Я абсолютно ніхто тут, і приношу більше клопоту, ніж користі. Така моя особисть тут. 
Від цих думок холод табуном мурах пробігся по моїй спині. Мені немає тут місця, я непотріб у селі, дивний, чужий елемент з неясним минулим. Люди або насторожені, або байдужі до мене. Один невірний мій крок, і якщо Марті він не сподобається, мене виженуть з села ні з чим. Я не можу втекти зараз, бо до Цурнеру пішим ходом йти тиждень, а у мене немає навіть сумки для їжі. Обікрасти також не варіант, мстивий Гуєм ураз скочить на коня й дожене мене, навіть якщо я вкраду його коня. Й тоді вже остаточно можна прощатися з життям, бо при мені жодної зброї. Гуєм усю адекватну зброю зберігає у себе на службі, а вдома тримає лише кинжали та рушниці для полювання, а я досі не знайшов, де він ховає від мене для них патрони. А що, як я залишуся у Жоньках назавжди? 
Хазіл, сам того не знаючи, вимовив мені вирок. І знову я у ситуації вибору без вибору.
Мабуть, усі тучні думки відобразилися на моєму обличчі, й Хазіл, який увесь час моїх роздумів невідривно спостерігав за кожним рухом моїх м’язів, мовчки відвернувся й почав одягати сорочку вже на висохший торс. Цей шурхіт трохи повернув мене у реальність, де на березі скоро з’являться комарі, а я ще не виправ останні дві речі Гуєма, які спеціально залишив наостанок у якості власного бунту.
— 25 цурнерів. І нізащо не кажи про це нікому. Це мої умови.
Хазіл вирівняв спину й привідкрив рота. Видно, він вже змирився з моєю відмовою і справді здивувався, що я погодився.
— Охуїти можна, — вилетіло з нього на видиху. — А ти краще, ніж я думав, Каяле. Що ж… тоді я буду висмикувати тебе. У мене вдома не можна, але я щось придумаю. 
Таким чином у мене з’явилася перша надія на те, щоб вибратися з цього села, який душив своєю опікою, затягуючи мене у кільце прописаного сценарію.
Однак з такою самою силою імпульсу надії, реальність опустила мене на землю, придавивши вагою цін на ринку.
По проханню Марти, яка останнім часом заривалася у роботі, наступного дня ми з Гуємом поїхали у містечко «Тубот» щоб поповнити запаси тканини для Марти і всякого іншого потрохи. Того дня я прокинувся, як і казав Гуєм на світанку. Ми мали їхати одному коні, і звичайно Гуєму це не сподобалося. Йому взагалі не подобається усе, що пов’язано зі мною. Тільки я прив’язав сумки до сідла, так він одразу позаду мене грубо схопив й почав зв’язувати мені руки і ноги. Тс, засмучує, що від мотузок на руках залишаться сліди, які ще й будуть чухатися потім. Бля, він би ще б рота ганчіркою закрив, щоб вже повний антураж був. Питати навіщо та вириватися було безглуздо, я б і сам вчинив на його місці так само. Гуєм якщо і здивувався моїй покорності, то виду не подав, а закінчивши, закинув мене попереду себе. Мені навіть стало цікаво, що він буде робити зі мною у містечку, якщо вже на початку такі приготування.
Дорога пройшла без пригод. На нас кидали дивні погляди люди, бо дійсно таке рідко побачиш, щоб «раб» чи злодій з таким спокоєм дивився на пейзажі навколо, міцно утримуючись з прямою спиною. Я запам’ятував дорогу на майбутнє, намагаючись не втратити рівновагу. Перед в’їздом у містечко він спішився з коня й розв’язав мене.
— Значить слухай сюди. Ти усю дорогу мовчиш й ходиш завжди поруч зі мною. Відійдеш, я шукати тебе не буду. Ти зрозумів мене?
«Ну, десь приблизно такого я і очікував.»
— Так.
Поки ми ходили по ринку і Гуєм збирав речі по списку, які я складав і ніс всі пакунки на собі, я дивився, що скільки коштує для моєї втечі. Довелося дивитися на найдешевше, бо чим швидше я звідси виберуся, тим краще. Маю такий список:
Пляшка для води: 25 цурнерів
Сумка: 30 цурнерів
Пістоль: 300 цурнерів
Набір патронів: 120 цурнерів
Кинджал: 240 цурнерів
Запальничка: 60 цурнерів
Їжа на 3 дні: 80 цурнерів
Тепла накидка: 105 цурнерів
Загалом мінімальна сума виходить приблизно 960 цурнерів. Для мене колишнього — це копійки, але зараз, у ситуації, де у мене немає жодних грошей це непідйомна сума. Вже знайома тривога почала хвилями розтікатися пекучою отрутою з животу по всьому тілу. Безвихідь. Дихати ставало все важче. Умить сонце стало надто гарячим, люди у кольоровому різали очі своєю яскравістю, поки їх силуети не розмилися. Приступ. Такий самий, які почалися з того дня, коли Гуєм вперше мене заспокоював. Я почав втрачати ґрунт під ногами, й зібравши останні сили вхопив Гуєма за рукав сорочки.
— Гуєме…
Не очікуючий цього Гуєм хотів було висмикнути руку, але коли я почав завалюватися вслід за його рукою він стиснув мене, надаючи стабільного похоження.
— Що ти в біса робиш?
Він зло підійняв моє обличчя, і щось побачивши у ньому розгублено підняв брови.
— От блядь, від тебе одні проблеми.
Гуєм обхопив мене та пакунки й затащив у найближчу тінь, посадивши на землю. Я обперся на холодну приємну кам’яну стіну позаду й закрив очі. Поряд щось зашурхотіло, і я відчув губами пляшку. Жадібно ковтаючи воду я навіть трохи поперхнувся.
— Краще?
— Так… дякую. Дай мені пару хвилин.
Я затримав дихання на пару секунд й глибоко видихнув так, як вчив мене дихати Ший під час сильних поранень. Зробивши новий різкий вдих, у ніс вдарив запах помиїв. Я відкрив очі і з полегшенням переконався, що зір прийшов у норму. Однак все ж таки трохи перелякався, бо як виявилося, Гуєм сидів навпроти мене навприсядки. 
Він встав і протягнув мені руку. Я піднявся й обтрусив себе.
— Зроби ще ковток, нам недовго залишилося — буркнув він, одягаючи половину сумок на себе.
Закінчивши з покупками, ми з Гуємом вже йшли до коня, вже мріявши про те, щоб вдома викупатися у холодній воді, але чоловічий баритон позаду гукнув Гуєма:
— Ейо, Гуєме! Стій!
Гуєм вмить оживився й обернувся на голос.
— Не можу повірити, ти вже повернувся! 
До нас підходив військовий, роки на 4 старший Гуєма. Бойовий клас шостий. Міцна статура, невелика борідка, блакитні очі, чорне коротке волосся. Судячи з привітань Гуєма, цей чоловік був до нього близький. Буду пильнувати за ним більш уважно.
Вони обійнялися, і тільки тоді чоловік звернув на мене уваги.
— Ох, а ти хто?
Я трохи напружився від питання, бо це перша людина, яка зі мною заговорила поза Жоньками. Мдем, не так я уявляв собі першу зустріч на полі бою з «ворогом».
— Мене звати Каял. Ми з Гуємом приїхали на закупи. А ви…?
— Моє ім’я Сай. Я найкращий друг цього малого, — Сай потріпав Гуєма по волоссю, і той невдоволено насупився, нагадуючи цим маленького сірого горобця. — Ким же ти є моєму малому?
— Я б сказав, я його раб.
Гуєм попереджально-грізно зиркнув на мене. «Стулися зараз же» — так і читалося у його погляді. Ні, ну а я тут при чому? Не я почав цю розмову, а ти не говорив, ким я маю тобі бути.
— Гиги, ну якщо жартуєш, то тоді Гуєм точно з тобою не занудьгує.
«Тут ти не прогадав, мужик. Ми один в одного вже в печінках сидимо другий місяць без перепочинку.»
— Ви сильно поспішаєте? Запрошую вас на пару келихів світлого, коли ще видасться випити разом. Ну, Гуєм, що думаєш? Заодно познайомиш усіх з Каялом.
«От срака-мотика, це погано. Сай явно не просто так нас обох кликав, до гадалки не ходи — очевидно, що влаштує мені публічний допит під виглядом невимушеної дружньої розмови. Ну, для вірності, так сказати, бо як би вдягнений не був військовий, знаючі люди з досвідом безпомилково визначать твій клас, хоч будь ти одягнений у мішок з під картоплі, що було доречі недалеко від того лахміття, у яке я був вдягнений сьогодні. Грець з ними з тими сільськими невдахами, але якщо моє прекрасне, «суче», як би сказав Денеб, личко запам’ятає його армія, мені після втечі буде ой як складно пройти повз Тубот непоміченим. Доведеться або змінювати маршрут, або проїжджати це містечко вночі.»
Гуєм здається також просік підтекст, і з посмішкою погодився. 
Ми зайшли до корчми, і Сай одразу гучно сповістив усіх, (здається навіть й тих, хто не хотів того знати), кого привів у цю діру. До нас позбігалися побратими Гуєма, по-дружньому плескаючи його по плечах. Ми всілися за найбільший стіл. 
— Ну, Гуєм, представ нам свого супутника. 
Гуєм ніби тільки й чекав цього питання, бо настільки колючий кинув на мене погляд, типу «готуйся віддуватися, мудак».
— Це Каял. Мати знайшла його підстреленим у наших лісах.
«Єбать, ти б ще прямим текстом сказав, що «братва, зі мною розвідник з «Фареїв», тому стуліть будь ласка пиздаки.»»
Я зробив відсторонений вигляд, ніби це взагалі не на мене витріщилася добра частина піхотинців «Венід» 7-го і 6-го класу і глянув спідлоба на Гуєма так, щоб вони подумали, наче я скорений і заляканий ним. Якщо до того на мене не звертали жодної уваги, то тепер від липких поглядів неприємно почала зудіти шкіра. Гуєм у той час вів німий діалог з наймолодшим з присутніх за столом, ім’я якого настільки підходило цьому хлопцю, що я вхопив його у балагані їх розмов:
Айко: «Чому ти привів його?!»
Гуєм: «Марта.»
Айко: «Ти наражаєш усіх на небезпеку!»
Гуєм: «Знаю. Сповісти усіх про нього. Будьте уважні.»
Айко: «От же ш… Добре, я буду слідкувати за твоїми знаками.»
Гуєм підморгнув Айкові і пройшов до стійки:
— Старий, наливай кваску 2 келихи.
Усі вмить оживилися, полилися замовлення, і мені стало вмить смертельно нудно. Гуєм потягував свій квас (дивний він, усі ром і пиво хлещуть, а він ледь не сік нам замовив) і час від часу поглядував на мене. Тепер, коли більшість зайнялася своїми розмовами, я міг провести аналіз корчми.
Одразу машинально запам’ятав усі вікна та двері корчми на випадок, якщо треба буде терміново втікати, і на цьому втратив увесь інтерес до приміщення, щоб ще більше не псувати собі настрій думками про сумнівну санітарію. Люди навколо були всі ніби на одне обличчя, тому я повернувся у бік компанії з армії Гуєма.
Військових з «Венід» було 12 людей, рахуючи Гуєма. Більшість були, як і Гуєм, 6-го рангу, пара людей рангу понижче, пару повище, але я всеодно залишався мінімум на два ранги вищий за усіх присутніх, і це мене значно заспокоїло. Поступово усі розділилися на групки по темам, і я вихопив «групку» Гуєма з чотирьох людей: самого Гуєма, Сая, Айка і Фуата. У голові само собою виписалася коротка характеристика кожного:
 

Айко — сьомий бойовий клас. Вигладяє не більше ніж на 14 років через своє ну дуже миловидне личко, хоча думаю, він на рік-два молодший за мене. Не дивлячись на зовнішність, погляд у нього був з цілим табуном бісів. Не великих чортів, а тих, що напрудять тобі помаленьку, ще й обставлять все так, наче підозри твої лише розказні божевільного у гарячці. Він навіть не потрудився якось приховати свій скептицизм до моєї особистості, опис якої прямо зараз у деталях розказував усім Гуєм, відповідаючи за мене на усі питання.
Фуат — одного віку й класу з Гуємом, але всупереч цьому найбіль відсторонено ставився до нього. Здається, його навіть я не цікавив, і він з фальшивою зацікавленістю слухав мого «господаря». Треба у майбутньому розізнати, у чому причина такої хиткої обережності між ними. У порівнянні з нами, на обличчя той був некрасивим. Я навіть готовий визнати, що Гуєм буде покраще Фуата. Цікаво, що здохне у лісі після цієї новини.
На цьому поле для моїх розваг закінчилося. Мене більше ніхто не розпитував, тому я, як міг, розтягував свій надто солодкий квас, бо за місяць відсутності Сая уся компанія встигла за ним засумувати. Спостерігавши за Гуємом я став помічати, що той вже втомлювався від шуму й розмов, тому наблизився до його вуха:
— Пішли звідси, Гуєме. Я ж бачу, що навіть тобі вже набридло тут сидіти.
Гуєм подивовано у ступорі прокліпав очима, наче забув хто я і що ми тут робимо. Я так і не зрозумів його такої реакції, бо нічого такого не сказав. Він якось зжужмлено попрощався із усіма й ми нарешті дібралися до коня. Він чи то забувся, чи вже реально забив на усе, але мене він не зв’язав, і я нарешті міг насолодитися гривою цього мужнього, хоч і непородистого коня, що віз на собі двох важких чоловіків з тяжкими, доверху наповненими сумками.
Мої повіки потихеньку почали зліпатися через надто насичений день, від яких я відвик за 2 місяці ізоляції у селі. Сказався ще й приступ, а у сумі з неочікуваною компанією у корчмі — вичерпало усі мої сили, й я почав куняти. Помітивший це Гуєм притягнув моє змучене тіло на свій торс, щоб я не впав, бо ще одну травму хребта я не переживу, й я відкинув свою голову на його плече. Моє волосся залоскотало його обличчя, й він чхнув один в один як його кішка, ім’я якій було дано Йоліта. 
Я відчував шкірою м’який, вже трохи прохолодний підвечірній вітерець.

Ми повертаємося додому.