Сповідь безіменного

і замість ліжка я засинаю в домовині

гублю саму себе у забутті

нарешті я втекла від цього світу

нарешті я втекла від тебе назавжди

Я знайшов лікаря, чиї консультації вартували не дуже дорого (сума була мені по кишені) й вирішив самостійно оплачувати своє лікування. Тітці та матері сказав, що сімейний лікар прописав мені потужніші снодійні препарати, а про підозру на депресію вирішив змовчати. 

Вересень розпочався з нескінченних проливних дощів і сірого неба. На вулиці вже не було того запаху свіжості, який буває після зливи у травні, тепер настав час постійних холодів та темряви. 

З настанням осені, клієнти в нашу крамницю почали заходити частіше, а тому й роботи стало більше. Тітка казала, що таке завжди трапляється, щойно на вулиці починає холоднішати.

Наступного дня я прокинувся досить рано, о восьмій годині. У вихідні я любив поспати допізна, але цього разу зненацька розплющив очі, бо мені приверзлося, що сплю  підозріло довго і, можливо, вже запізнився на зустріч. 

— Тобто ти навіть не попрощався з нею наостанок? — запитав коли я закінчив свою розповідь.

— Лікарняний? — Галина на кілька секунд замовкла: для неї це був не дуже приємний сюрприз у передноворічне свято. — А до якого числа?

Я глянув на Маріанну, що сиділа за столом навпроти мене, і смикала пасма чорного волосся. Дівчина зацікавлено поглянула на мене.

П’ятнадцятого січня, у неділю, я викинув решту амітриптиліну у великий сміттєвий бак, що був неподалік від мого будинку. Після цього я був впевненим, що мої руки до цих таблеток більше ніколи не потягнуться.

Обсяг цього твору не перевищує 50000 слів, а у Word нараховується рівно 80 сторінок, і важко повірити в те, що такий маленький текст я писала трішки більше року.