Грати Одарці сьогодні було надзвичайно тяжко. Попри веселе сонце над солом’яними стріхами дівочі пальці неохоче мандрували струнами кобзи, а слова вперто не в’язалися в пісні. Селяни поспіхом йшли собі по справах, навіть не звертаючи уваги на музику.
– А що ж таке? Де Верба? – запитала огрядна Килина, відома також як стара Прокопиха. З зітханням вона опустила важкий бідон з молоком на землю. Одарка тільки підтягнула набридливі довгі рукава свитки і знизала плечима.
– Хорий, лишивсі вдома сьогодні.
– Кепсько… Скілько він вже так, днів зо п’ять?
– Та як ото прийшов з ловів в неділю – то й усе. Зліг, – з сумом проказала Одарка. Пальці згодом самі завели тужливу музику.
Верба, як і годилося будь-якому козакові, гасав у юності разом з товаришами Вкраїною та нищив ворогів. Багато чуток ходили про нього, але найвідомішою й найулюбленішою історією Одарки залишалася одна єдина: про те, як Верба очі втратив. Казали, ніби зустрів він якось самого Нечистого і з гумором послав собі аж до петербурга. Їхав до Запоріжжя три дні й три ночі, аж на четвертий ранок осліп. Не зміг диявол забрати вільну козачу душу – то прибрав до лап очі, але навіть так не засмутився Верба. Ходив собі по селах, співав пісень та, інколи, учениць брав і різним штукам характерників вчив. Одарку Верба вчив також, але не тільки цілющим замовлянням, а й найдорожчому, найрідшому вмінню – розумінню природи й різної дичини.
В когось до дівчини такеє теж було, тільки куди поділася та попередниця – ніхто не знав і не казав.
– Може вам трохи молока дать? Звариш кашу дідові, – ніби між іншим запропонувала Прокопиха.
– Не тре, не хочу перед вами у боргу буть, і так вже більш нікуди, – хитнула головою Одарка, – Бабо Прокопихо, а ви не знаєте, де б його ото ліків розшукати?
– Та чого ж не знаю? Знаю. Ходи-но сюди…
Мов маленьке курча Одарка мало не самим носом притулилася до Прокопихи, уважно слухаючи кожне її слово.
– Є за лісом така собі зміюка велика, рутавицею зветься, – стишеним голосом почала жінка, – Кажуть, де вона кров свою проллє – там росте сила-силенна рути. Багацько їх в нас раніше було і ніби вони поміж людей ходили, та залишилось їх…
– Мало? – обережно спитала Одарка.
– Дуже мало. Від того вона мало кому показується і майже не довіряє людям. Але ти ж в нас особлива дівчинонька, може тобі й пощастить.
Одарка задумано гмикнула, після чого підхопила кобзу і помчала додому, махнув на прощання Прокописі рукою. «От і непосидюча ж дівка, просто як Верба в юності», – з лагідним усміхом подумала жінка й пішла геть.
Вдома ж Одарка торопкувато скидала наїдки до торби: готувалася до довгої подорожі через ліс. Верба дрімав собі, хрипів і раз-у-раз натужно й болісно кахикав. Недобре було його зайвий раз смикати, а виїхати без благословення – все одно, що голову під сокиру покласти.
– Дядьку, я си скоро вернуся, – прошепотіла Одарка, вкладаючи в торбинку ще й шаблю про всяк випадок, – Не сумуйте!
Наостанок озирнув вибілену хатку й розмальовану піч, Одарка вхопила ще й кобзу із собою. Не хотілося їй розлучатися зі своїм інструментом і хто зна, може рутавиця любить музику?
***
Сонце стояло над житнім полем, а Одарка все йшла і йшла. Груба й мозолиста долонька, непритаманна панночці, пестила тяжкі колоски. Ті наче кланялися панянці, хитали «головами» й шепотіли їй свої історії. До лісу за селом залишалося ще півдороги, як раптом…
– Стій, окаянная! Куди це ти?
Одарка навіть не озирнулася. Знала вона, хто саме за нею плентався разом із змученою кобилою. Пахнуло в полі раптом пихою, ненавистю й їдкою заздрістю.
– І ти здоров будь, Омельку, – холодно обізвалася Одарка, сповільнюючись, – З яких се див ти тут?
– Це тебе не касаєтся, – грубо обірвав її юнак й підострожив кобилу, – На Січ їду.
– Січ в тій стороні, – дівчина махнула рукою кудись за поле, точно не в той бік, куди прямував Омелько, – Ти б си брехать файніше навчивсі.
– Чого це я тобі брешу? – здивовано перепитав хлопець і набік шапку збив: удавав з себе козака, як і завжди.
– Та кажеш, шо на Січ, а сам московщиною і своїм пєтєрбургом просмердівсі весь, – з відразою виплюнула Одарка й пришвидшила ходу.
– Та как ти смєєш взагалі?! Та щоб… Щоб тебе нечистий к рукам прибрал!
– Я від нього й пришла.
Такі от чутки селом й ходили про Одарку. З самого народження до неї ставитися з недовірою й осторогою: на роду їй було написано стати потерчам. Дивом не загинула маленька в криниці, аж потім знайшла її стара Прокопиха й зростила, як свою.
– Так і будеш си за мною пхатися? – незадоволено буркнула Одарка й подивилася на небо. Обідати вже час…
– Я нє за тобою, нада ти мені, – відмахнувся Омелько, – Просто дорога савпала.
– Я оце твоє чортяцтво си не второпаю. Нормально кажи, як і тре козаку з Січі.
– На вашій селянській пусть говорять твої дурні селюки. В нас у дворці кажуть, це саме ваше наречіє.
– Твоя царіца взагалі наше село бачила?
– Нєт, але вона всьо видить. І тебе, селючку, теж.
Далі Одарка не слухала: скинула на землю торбу і вийняла з неї казанок. Не було їй діла до того, що саме бачила чи не бачила якась балувана жінка.
– А мнє їсти не предложиш? – зухвало спитав Омелько, зіскочив з кобили. Та зітхнула з полегшенням й опустила голову додолу, наче по своїй долі плакалася. Одарка з розумінням кивнула їй.
З таким хазяїном, як Омелько, хотілося хіба що вдавитися до біса.
– Ні, – просто відповіла Одарка і пішла до струмка. Верба колись навчив її готувати тільки біля води, аби можна було помити руки і овочі, – Тебе ж царіца твоя пундиками частуї.
Омелько пирхнув та смикнув за вуздечку кобилу, але та застигла на місці, дивлячись на Одарку з морквою. Дівчина тільки-но хотіла зняти шкірку з неї та відкласти вбік, втім відрізала половину і протягнула коняці. Тварина з вдячністю фиркнула, в момент поглинув запропонований овоч.
– А от кобилі твоїй пундиків не дістаєтьсі ніколи, – скрушно похитала головою Одарка й почала чистити цибулю, – Каже, ганяєш ти її сильно і не вибачаєшсі.
– Вона толька тварина, їй і положено мене возить, – озвався Омелько і штурхнув кобилу в бік, – А ну, пшла!
– Дурень. Їй-бо, дурень, – підсумувала Одарка й піднялася на ноги, аби зібрати дрова на маленьке багаття.
За півгодини під маленьким казанком палав веселий вогник і тріщав колодами. Одарка якраз закінчувала нарізати сало й чекала, доки посудина нагріється. Омельчина кобила, Бурунька, скубла собі травичку біля самісінької води, а її господар тільки в кущах кружляв: геть збився з дороги.
– І як ти з таким си дурнем живеш? Тяжко? – раз-у-раз, коли коняча морда тицялася просто в руку, Одарка гладила Буруньку проміж вухами й перемішувала сало. Воно миттю зашкварчало й заплавилося, розливаючись пахощами. Невдовзі дівчина висипала порізану цибулю і почала перемішувати її з розтопленим жиром.
– Живе якось, їй всьо одно, – махнув рукою Омелько і впав, – Та де ж та дорога?!
– От лихо, навіть до біса тебе не послати – загубишсі.
– Мовчи, відьмо…
Одарка тільки посміхнулася про себе. Не такий, виходить, і дурний, якщо зрозумів. Та Омелькові було байдуже. Він тільки буркотів майже порожнім шлунком і дихав смаженою цибулею та морквою.
– Калі вже ужинать будем?
– З твоїм настроєм – ніколи, – закотила очі Одарка й додала м’ясо. «Може, хоч рутавиця файною кумпанією буде», – Он, піди овочі помий, недобре без салату сидіти.
– А як там русалкі чи оті ваші… Нявки?
– Їм тіко тебе не вистачає. Йди вже, знайдибіда шмаркатий.
Омелько обурився, забираючи томати з огірками, та пішов до води. Вже й сутеніти почало. Сонце повільно котилося за небосхил, а Одарка тільки-тільки води до смаженини додала й посолила. Вариво неквапливо собі кипіло в казанку, а дівчина вляглася на травичку й дивилася в небо. Несміливо мерехтіли перші зірки. Лагідний вітерець гладив смугляві щоки й роздмухував чубчика. Одарку клонило в сон.
Ідилія, раптом, розсипалася з гучним криком Омелька. Дівчина ліниво піднялася, досипала в казанок крупи й вляглася на землю знову. «Най той дурень сам ладнає із своїми бідами» – подумалося їй, – «Хоча… Томати шкода, от кепсько си без них буде…».
– Ти там шо? – буркнула Одарка і піднялася на ноги. Омелько тицяв пальцем кудись в хащі й тремтів так, ніби саму Смерть побачив, – Що там?
– Очі…
З очерету на них дійсно дивилися сріблясті очі. Погляд їхній, вдумливий і тяжкий, навіював деякі неприємні думи, але Одарка все одно пішла вперед, до них.
Дивно, що навколо очей не було нічого, крім куща. Здавалося, ніби той жив своїм окремим життям й дихав просто в обличчя дівчини.
– Ей, куда?! А ну стій! – заверещав Омелько. Одарка його не слухала й обережно торкнулася листя, під яким був гарячий ніс.
– Я чекала на тебе, – раптом пролунав низький жіночий голос. Омелько з нерозумінням показав пальцем на себе, – Не на тебе, зраднику.
– Та как ти…
– Стулися! – шикнула на хлопця Одарка й повернулася до істоти, – Се ви рутавиця?
Вона не відповіла, тільки розвернулася й підхопила дівчину могутнім хвостом. Та тільки зойкнула, але радше від неочікуваності, ніж зі страху. Змія не проказала жодного слова й здійнялася просто в чорнильне небо, усіяне сріблом зірок.
Попід руками м’яко шелестіло листя рути й луска. Одарка, не стримавшись, провела самими тільки пальцями по хребту дивного створіння.
– Ти ж учениця Верби, так? – раптом запитала рутавиця.
– Так, пані. Ви знайомі?
– Ну, можна і так сказати.
В голосі її чулася щира усмішка.
– А як се ви дізнали, що Омелько – зрадник?
– Я чую те ж саме, що й ти. Пиху, ненависть та заздрощі, дуже багацько заздрощів.
Попід лапами з довгими кігтями й «рукавами» з рути шелестіли столітні дуби й тендітні осики. «Як сама річка навесні» – подумалося Одарці і та притулилася щокою до дужої спини.
– То ми, виходить, не такі й різні? – запитала вона з невідомих для себе причин. Наче це саме зірвалося з її вуст.
– І так, і ні, – усміхнулася у відповідь рутавиця й почала спускатися на галявину, укриту мохом і м’якою травою, – Дізнаєшся більше, як час прийде.
Одарка зістрибнула з довгої зміїної спини й потягнулася.
– Отже, – рутавиця скукобилася, зупинив погляд на дівчині, – Ліки для Верби я дам, але з умовою. Довірисся мені й проживеш тут сім років – отримаєш бажане. Не довірисся…
– Обернеш на щось?
– Ні, ніц не отримаєш. То як?
– Годиться. Тіко одне…
– Що?
– Там мій куліш зоставсі. І речі.
Змія тільки засміялася впівголоса замість відповіді.
***
Перший рік служби промайнув, наче сон.
Вранці і ввечері Одарка проводила і зустрічала свою пані з прогулянок. Рутавиця любила ходити безкраїми луками й лісом, слухати пташиний спів й нестихаючий гомін природи. Пізніше, після простої вечері з печені і овочей, вона переповідала Одарці почуте і майже ніколи не говорила про побачене. Недарма в неї були сріблясті очі. Без сторонньої допомоги рутавиця геть нічого не бачила, проте чудово чула навіть те, що не озвучують.
Саме тому однією з нових забавок змії стала музика. Вона відчувала найменший дотик тонких Одарчиних пальців до струн. Чула, як відгукується заливистим співом інструмент у її руках.
– На моїй пам’яті тільки один так добре грав, – якось сказала рутавиця, заплющив очі.
– Верба?
Одарка не могла стриматися і не торкнутися схожої на смарагдове листя шерсті. Тільки рутавиці це не дуже подобалося, судячи з її невдоволеної довгої морди.
– Пробач, – дівчина поспіхом прибрала руку і відклала кобзу вбік.
– Та ніц, це навіть… приємно, – в голосі змії чулося щире здивування, – Неочікувано, але приємно.
– Люди си тобі якусь шкоду зробили? Ну, що ти їм ото не довіряєш, – Одарка злилася сама на себе. Ну не вміла вона обережно запитувати, обов’язково треба було випалити і сором’язливо опустити очі до трави. Рутавиця замість відповіді тільки кивнула.
На другий рік виявилося, що в неї є ім’я. Ярина. Одарка ще довго після цього смакувала його й то шепотіла, то промовляла в голос. Тепер і в неї з’явилася забавка.
– Яринко-о-о, – з лагідною і лукавою усмішкою звала вона рутавицю. Та тільки дивилася на неї з мовчазним осудом, – Яринко?
– Відчепись, причепо, – невдоволено буркотіла змія і відверталася. Та і там її знаходили дівочі руки і зухвалий тихий сміх. Зоставалося лише зітхати та чекати, доки Одарці набридне.
Як назло, Одарці не набридало.
– А от і не відчеплюся. Яринко.
– Та ну що? – зрештою не витримала рутавиця й повернулася до дівчини знов. Та лагідно тицьнула її у вологий, наче в собаки, шершавий ніс.
– Та ім’я у тебе гарнюнєє.
– Я і сама гарнюняя, тільки тобі поки що зарано знати.
– Не довіряєш?
– Ні.
Тоді, коли її сріблясті очі перетиналися з ніжною Одарчиною блакиттю, відчувала дівчина: є ще щось приховане і щось більше, ніж ім’я та таємничі стосунки з Вербою. Ярина поки ділитися цим не хотіла. Залишалося тільки очікувати.
Третій та четвертий рік теж пролетіли повз, не встигла Одарка й оком кліпнути. Інші б вже давно почали перейматися й злякалися б, але не вона. Знала, наскільки іноді буває оманливим час і дозволяла ввести себе в оману. Та й чого брехати: поряд з Яринкою було Одарці затишно, неначе за стільки років вона вперше опинилася вдома. Хоч би як не заспокоювали її Верба з Прокопихою, а все ж відчувала дівчина себе не на своєму місці через численні плітки. Добре, що однолітки кепкувати боялися після того, як Одарка попросила дужого бика Миньку боднути кілька забіяк, а то не було б їй життя в селі ніякого.
– Мене так само боялися, – раптом мовила Яринка з сумом в голосі, – Верба намагався пояснити, мовляв, нема в мені загрози. Та народ ніц не хтів слухати…
– Верба приводив тебе в село?
– Не в такому вигляді.
Просто на очах в Одарки почало довге зміїне тіло вкорочуватися. Листя рути й лискуча луска посипалися додолу, оголяючи бліду шкіру. Де-не-де бачила дівчина шрами на тонких руках й ногах і серце їй щімило й стискалося.
Нарешті, Яринка прибрала з очей чорняві кучері, здригнувшись від прохолодних пальців Одарки. Ті з особливою обережністю мандрували шрамами, ледве торкаючись шкіри.
– Се тебе в селі так? – тихо запитала дівчина. Замість відповіді Ярина кивнула, – Жах…
– Так… Вони бояться тих, хто не схожий на них. Тих, чиє єство вони пояснити не можуть, бояться теж, – із сумом проказала рутавиця, але на змію не спішила перекидатися: надто скучила за цим тілом. Не хотілося їй розлучатися з м’якими дотиками Одарки… – Тоді спочатку я очі втратила, потім – Верба…
Яринка здригнулася, пригадав, як її тримало кілька чоловіків з села. В вухах іноді й досі гриміло «паліть відьму, паліть!».
– Я тоді дурна була. Розказала одному хлопакові про свої здібності й хтіла допомогти з коровами, а цей дурень пустив крик селом, що відьма в корівник забралася, – прошепотіла Яринка, ковтаючи сльози, – Ізловили і вирішили покарати… Верба ще намагався мене відстояти, та хто ж перед гнівом народу встоїть?
– То се ти видряпала очі Вербі? – раптом здогадалася Одарка.
– Зненавидиш мене…
– Ні.
Одарка лагідно пригорнула до себе зніяковілу Яринку. Та не пручалася, тільки здивовано кліпнула сріблястими очима.
– Згадував він си про тебе інколи, – пошепки промовила Одарка, – Мож хотів вибачитисі?
– Мож… Та не знайде він мене тут. Ніхто б не знайшов, – відповіла Яринка і лягла в траву, струшуючи на землю світляків. Одарка вмостилася поруч.
– Але я знайшла.
– Бо я сама показалася тобі.
– Чому?
Яринка знизала плечима.
– Відчула, що тобі можна довіритися…
***
На сьомий рік Одарка мала вертати до села.
Неохоче відпустила її Яринка, але не виконати свою частину угоди вона просто не могла. Поклала в долоню жменю зілля.
– Як і обіцяла – твоя винагорода, – усміхнулася змія Одарці. Та низенько вклонилася, – Йой, то що се ти…
– Не уявляєш си, як я тобі вдячна, – прошепотіла дівчина й поклала зілля в торбинку.
– Та се пусте. Краще поквапся, з селища чимось нехорошим тягне…
Одарка напружилася й спохмурніла. Вона теж відчувала крижаний подих загрози з-за лісу.
– Я піду з тобою, як схочеш, – запропонувала Яринка.
– Ні, се небезпечно. Краще залишся тут, а я сама по собі не пропаду.
Яринка ніжно засміялася, обернулася людиною і кинулася Одарці просто в руки.
– Ти до мене хоч інколи навідуйся, – попросила й тицьнулася за звичкою носом в дівочу щоку. Одарка лагідно усміхнулася.
– Постараюсі. А ще…
Дівчина заплющила очі й нахилилася до чужих губ, залишив Яринці наостанок короткий поцілунок, сповнений ніжності. Тоді помчала стежкою, махнув рукою на прощання.
Одарка ще не знала, наскільки воно буде коротким.
Відгуки