кохані
12+
Слеш
Драбл
AU, Романтика
Сузір’я
Запитуйте дозволу

моїй любові до космосу

Немає схованих позначок
пт, 10/21/2022 - 21:27
нд, 01/29/2023 - 15:43
78 хвилин, 12 секунд
2
Читачі ще не додали роботу у збірки
Навіґація

— А нумо ти забудеш про це, а я розповім про ще якесь сузір‘я? — благає Ленс, розглядаючи квіти у місячному світлі навколо, ніби вони можуть дати йому хоч трохи підтримки. 

 

— А нумо ти розкажеш про ще якесь сузір‘я, а після цього і поговоримо? — посміхається Кіт, вже здогадавшись, що він вгадав.

«Пари з Лева та Терезів завджи будуть ловити захоплені погляди оточуючих. Об‘єднаними силами вони здатні добитися всього на світі – від успішного роману або шлюбу до міцної дружби або бізнесу. В них ідеальна сумісність в коханні, адже ці знаки відповідають бажанням та потребам одне одного.

Союзи Лева й Терезів практично завжди ідеальні. Стосунки в них будуються на взаємній повазі, партнери допомагають одне одному гармонійно розвиватися.»

 

***

 

— А обов‘язково було їхати вночі? — питає Кіт, злізаючи зі свого мотоциклу, який на цей раз вів Ленс, бо дорогу знає тільки він. 

 

Водить Макклейн, правда, геть погано, хоч і швидко вчиться. По дорозі сюди вони ледве не збили собаку, що перебігала по пішоходному переходу, коли там не було людей (і слава Всесвіту), а потім кілька разів мало не врізалися у всілякі стовпи, бо хлопцеві, бачте, захотілося поговорити і повертітися назад, щоб потім Кіт кричав: «Дивись на дорогу!» та «Ми зараз вб‘ємось!», періодично заміняючи це коротким: «Ленсе!» 

 

— Звісно! Ти подивись, які зірки! — відповідає Ленс, тицяючи вказівним пальцем вгору, — А ще, тому що вночі не так спекотно, як вдень. 

 

Кіт зітхає і усміхається у відповідь, крокуючи за хлопцем, який вже веде їх кудись у невідомому напрямку. І дійсно. Вночі не так спекотно, як вдень, коли від цього можна вбитися і тільки встигати прокльонати літо.

 

— Це точно хороша ідея? — озираючись довкола питає він. 

 

А навколо дійсно все здається ідеєю не кращою – це буквально ліс. Хоч і не густий. Кіт переступає через гілля на землі, а під ногами лускаються палиці з характерним для такої середи звуком. Вдень, може, тут би ще й пташки співали, але зараз тільки тиша, що перебивається тихим періодичним гулом вітра. Йому здалося навіть, що десь почувся звук літучої миші. Ну, прямо мрія маніяків! 

 

— Не переживай, я тебе не в ліс веду, малете, — підмигує Ленс, так само переступивши велику гілку, бо щойно спіткнувся о минулу, — Тут пройти буквально три хвилини, а потім ти побачиш те саме місце. 

 

«Те саме місце» Макклейн сильно і не описував, коли подзвонив йому і запропонував прогулятись, але приїхати на мотоциклі до його дому. Він по дорозі лише сказав, що самостійно хоче вести транспорт не просто так, а тому що знає, куди їде. І хоч Кіт знав про сумнівні (не)вміння водити транспорт, проте довірив своє життя цьому бовдуру. За Ленсовою спиною був лише чимось повністю набитий рюкзак, а на питання «Що там, господи?» хлопець відповідав: «Нічого такого, потім дізнаєшся.»

 

Коґане знову видихає, продовжуючи іти за ним. В лісі не було настільки темно, що не видно нічого, бо повний місяць освітив все довкола, тому і не так страшно тут знаходитись. 

 

Кілька хвилин потому Ленс каже, що вже дуже близько, та хапає Кітову руку, перейшовши на біг. І через десяток секунд вони вибігають на квіткову галявину, яка була настільки великою, що на горизонті не виднівся її кінець. Можливо, він був і закінчувався теж деревами і продовженням лісу, але, принаймні, Кіт цього не побачив, будучи здивованим і захопленим. 

 

— Ого… Це… — не змігши підібрати слів, каже він, роззявивши рота.

 

— Так-так-так! — голосно каже Ленс, все тягнучи хлопця за руку подалі на поле, щоб не розміщатись надто близько з деревами. 

 

Коли він вирішує, що то вже достатня відстань, то нарешті відпускає Кітову руку (на що той на крихту і ненадовго засмучується, правда) та знімає рюкзак з плечей, кидаючи на траву, одразу розкриваючи його. Коґане уважно спостерігає, як блискавка пробігає по замку, який ледве не розривався від вмісту сумки, а звідти Ленс дістає велику ковдру. Під такою він спить, зазвичай, восени, бо для літа надто тепла, а для зими недостатньо. Макклейн струхує плед, розправляючи, та рівно розстилає на траві. Під місячним світлом Кіт розглядає, що це синій колір і поглядом визначає, що ковдра м‘яка.

 

— І чого ти стоїш? — насупившись, питає Ленс, який вже розмістився внизу, поставивши руки трохи за спиною.

 

«Просто замислився, бо задивився на тебе,» — хоче відповісти Кіт.

 

— Тут кліщі, — відповідає Кіт. 

 

Макклейн закочує очі.

 

— Ага, а ще хто? Мурашки, павучки та черв‘ячки, коники та- 

 

— Гаразд-гаразд, — виставляє руки перед собою він, перебиваючи хлопця, бо не бажає слухати про ще більші прикраси світу комах. Кліщів достатньо. 

 

Кіт плюхається поряд, навіть не відчувши під собою якихось камінців – поле було чистим.

 

Ленс підтягує ноги ближче до себе, поклавши долоні на коліна. Він дивиться у небо, де немає жодної хмари, а лише яскраві воднево-гелієві кулі далеко-далеко від них, що здаються лише крапками в небі. Хлопець якось читав про все пов‘язане з космосом, хоч і повернево, хоч і запам‘ятав лише кілька речень, хоч і йому це сильно не знадобиться. Але як варіант для незручної паузи підійде, тому…

 

— Кіте, — кличе він, не повертаючись. 

 

Кіт лише зацікавлено киває вгору, повернувшись.

 

— А ти знаєш навіщо я тебе сюди привів? — загадково каже Макклейн. 

 

— І навіщо ж? 

 

«Нарешті розповісти про свої почуття,» — хоче відповісти Ленс.

 

— Подивитись на зірки, — відповідає Ленс. І це, взагалі-то, не брехня – він же для цього знову перечитав поверхневої інформації, шукаючи в інтернеті, як виглядають деякі сузір‘я, щоб розповісти про це Кіту і йому було цікаво слухати. Нову інформацію дізнаватись завжди цікаво, особливо, коли дивуєшся тому, що у місяць «Тельця» чи іншого знаку не можеш побачити на небі «Водолія», бо, як виявилось, їх не видно цілий рік, — І розповісти про них!

 

— Ніби я ніколи зірок не бачив, — посміхається Кіт, як за командою зиркнувши у небо. Далі він протягує ноги вперед і лягає на ковдру, склавши руки за голову, щоб було зручніше, а далі жартома кидає: — Доволі романтично.

 

Ленс від цього непомітно здригається, але все ж продовжує: 

 

— Я знайшов це місце, коли ми з сіблінґами та батьками давно-давно виїхали у ліс на пікнік, — каже він, пригадуючи той день, — Нас з братами відправили за більшими палицями для вогнику, бо поблизу було замало. І якось закрутилось, що ми почали на швидкість бігти, а я якось і вибіг сюди, — посміхається Ленс, хіхікнувши, — І з того разу я не був тут. Я взагалі боявся, що забув, де це місце, і зараз повожу тебе по лісу, не знайду галявини і… все. 

 

— То це твоє особливе місце? 

 

— Скоріше, місце зі сновидінь, ага. Ну, тепер, може, і особли-иве, — загадково протягує Макклейн, невизначено хитаючи головою.

 

Кіт не розуміє, що це означає, тож просто ігнорує. Кілька добрих секунд вони мовчать, поки Ленс не витягає зі свого рюкзака дві речі: «щось», що Коґане не розгледів(але розчув, як воно торохтіло), бо він швидко поклав у кишеню штанів, а також прозору пластикову коробку з невідомим вмістом. Як тільки хлопець збирається запитати, що це, Ленс знімає свою товстовку, обережно складаючи, і протягує Кіту:

 

— Можеш на це лягати. 

 

Коґане вражено кліпає очима, приймаючи річ. Недовго думаючи, він дійсно підкладує собі під голову цю «подушку», дивуючись, який сьогодні Ленс сам не свій. 

 

— Дякую?  

 

Далі Макклейн бере ту пластикову коробочку і кладе коло Кіта, поки той придивляється – це ягоди. Лохина, якщо він не помилається. І як воно все не передавилося в його напханому рюкзаку, га? 

 

Хлопець тикає пальцем туди, натякаючи, що це можна, а краще, треба, їсти, сам показово закидує після цього ягоду до рота. 

 

— Бачиш Велику Ведмедицю? — починає Ленс.

 

— Ленсе, всі знають, як виглядає Велика Ведмедиця, — закочує очі Кіт, посміхнувшись. 

 

— Ну, хто зна, малете! Хто зна, — хитає головою Макклейн, вишукуючи на небі будь-що, що має знайомі силуети з тими, які він бачив в інтернеті, — А як Мала Ведмедиця виглядає, знаєш? 

 

— Авжеж, та, що вище Великої, але перегорнута, — відповідає хлопець, не знайшовши її в небі. Перед ними не було ні Великої, ні Малої, але Кіт чітко пам‘ятав, як вона виглядає. Коли він помічає, що Ленс вишукує, то каже: — Вона повинна бути десь позаду за лісом. 

 

Макклейн розчаровано зітхає, також плюхаючись спиною на ковдру, потилицею на свої руки. 

 

— Тебе нічим не здивуєш, ти все знаєш, — розчаровано каже Ленс. 

 

І чому б йому взагалі хотілося Кіта чимось здивувати…? Проте, цим, власне, і дивує.

 

— Окрім цього, про зірки я нічого більше не знаю, тож можеш розповідати, що завгодно, — заспокоює його Кіт, підіймаючи брови.

 

Ленс радісно хіхікає, вже готуючи перші згадані цікаві факти, поки Кіт готується уважно слухати. 

 

***

 

— …І це все так цікаво! Ти можеш собі уявити? Таких в нашій галактиці більше двохсот мільярдів, а у Всесвіті і галактик-то десь п‘ятсот мільярдів, тож якщо так порахувати, то це… Ну, ти зрозумів, — захоплено розповідав Ленс вже десяту хвилину просто про те, які зірки гарні, вимахуючи в повітрі руками зрозумілі йому одному жести.

 

Кіт час від часу додавав і свої думки у цей потік слів, на що Ленс теж замовкав і з зацікавленістю слухав, киваючи.

 

— Космос – то взагалі цікава річ. Я ненавиджу уявляти ці масштаби і розуміти, наскільки навіть наше Сонце мале у порівнянні з іншими тілами там, — каже Кіт перше, про що подумав.

 

— Як гадаєш, в нього є кінець? Чи закінчується Всесвіт?

 

— Не знаю, не думаю… У будь-якому випадку, навіть, якщо є, то ми ніколи не дістанемося туди. Принаймні ми з тобою, бо настільки швидко, скільки ми будемо жити, це питання не вирішать, — роздумує Коґане і закидує синю ягоду собі до рота. 

 

— А якщо ми… Ха, ну, знаєш, дійсно живемо в якійсь кулі, яка має кінець? І насправді цей бар‘єр – то стінки іграшки, як новорічні скляні кульки з снігом всередині? І знаходимось зараз в руках якогось іншого організму, а він не розуміє, що то, і тупо облизує чи кидає на підлогу. 

 

Кіт, підіймаючи одну брів, скептично дивиться на нього. Були, звісно, тут його теорії ще, але такої ще не було. Ленс серйозно дивиться у відповідь, а після видає себе і починає сміятись, так само як і Коґане підхоплює це.

 

— Бачиш оте сузір‘я, схоже на перегорнуту та сплюснуту «М»? — вказуючи пальцем кудись в небо, питає Ленс, вирішивши знову повернутись до обговорення зірок, так як тут він міг розповісти, що знає, а не як думає. 

 

Коґане шукає кілька секунд, помічаючи, про що він каже, згодом кивнувши. Зоряний малюнок знаходився не перед ними, а теж десь більше позаду, бо він повинен йти одразу за Великою та Малою Ведмедицями. 

 

— Це Кассіопея, — інформує Ленс, — В ній десь сто п‘ядесят видимих зірок, але я, як і ти, бачу лише п‘ять. Але зі вченими не сперечаюсь, хах. 

 

— Мм, грецька мітологія, — каже Кіт, дивлячись на здивованого Ленса, — А ти як думав? Це ім‘я ж, а не рандомне слово. Шкода, що я не знаю так добре, щоб ще щось розповісти. 

 

— Так нечесно, ти все одно все знаєш! — ображено каже Ленс, склавши руки на грудях. 

 

Кіт сміється. Слабкий теплий вітер знову дме на нього, перетворюючи волосся у безлад. Ленс, дивлячись на це, посміхається і з того, як смішно з таким волоссям виглядає хлопець, і з того, яке в нього невдоволене цим обличчя проскакує на секунду.

 

— Ти можеш розказати про ще якесь сузір‘я, лавербой, — криво всміхнувшись, каже Кіт і прибирає чубчик з обличчя, який позаду надув на нього вітер. 

 

— А в тебе є улюблене? 

 

— Звідки? Я їх і не знаю, — вдивляючись у небо, питає Кіт. Він знаходить силуети, які могли б бути зірковими малюнками і, обравши найбільш схожий, питає, — А оцей… Хрест з двома яскравими зірками. Бачиш? Це сузір‘я? 

 

— О, та! Це Лебідь. Ти влучно попав, бо я знаю всього чотири з восьмидесяти восьми відомих і мені б зараз прийшлося брехати, якщо б ти вказав на інше, — хіхікає Ленс, — Про нього правда, я не знаю нічого, але якась з яскравих зірок називається Денеб. Я б і іншу назвав, але вже забув, поки ми їхали сюди. 

 

— Поки їхали? Тобто ти спеціально для цього до цієї…зустрічі прочитав все, що встиг, про зірки? — розширює очі Кіт. 

 

Оце так новини. Ленс так хотів його вразити своїми знаннями? Чи хотів прикрасити цей вечір якоюсь цікавою інформацією? 

 

— Ні!! Це не… — сперечається зненацька застаний Макклейн, аж підриваючись з ковдри у сидяче положення, щось вималювавши рукою, — Гаразд, так, — видихає він, чекаючи, що Кіт посміється чи щось таке.

 

Але Кіт лише займає таке ж положення, схиливши голову, бо не розуміє.

 

— Ти хотів мене здивувати? — якось легко викриває все це він, будучи щиро враженим. Він не певен, що це так, але все одно запропонував свою версію. 

 

Хлопець відкидує голову назад, вимучено застогнавши. Ну чому Кіт все зрозумів?

 

— А нумо ти забудеш про це, а я розповім про ще якесь сузір‘я? — благає Ленс, розглядаючи квіти у місячному світлі навколо, ніби вони можуть дати йому хоч трохи підтримки. 

 

— А нумо ти розкажеш про ще якесь сузір‘я, а після цього і поговоримо? — посміхається Кіт, вже здогадавшись, що він вгадав.

 

 От тільки не розуміє, навіщо Ленс намагається справити на нього враження, якщо вони спілкуються вже два роки, а це далеко не перше знайомство, коли просто поставили в парі для сумісного проекту в університеті. Причому тоді він не намагався сподобатись, а перші тридцять хвилин тільки і висловлював час від часу своє невдоволення, що він працює не з Підж, а Кіт, ох ти господи, змушує його теж робити щось, бо це парне завдання. А коли через тиждень вони отримали гарний бал за свої старання, то змінив думку й зізнався, що йому навіть сподобалось, тож Кіт може ще раз прийти до нього додому, але вже щоб відсвяткувати це магічним «Ролтоном» та банкою пива. І після цього вже, хто зна як, але він більше не міг уявити своє життя без такого друга. 

 

Ленс роздратований, скоріш, своїм промахом, киває, залишившись сидіти, поки Кіт влягається назад на руки.

 

Макклейн прочищає горло, глибоко вдихнувши.

 

— А в мене от є улюблене сузір‘я, — починає він, заспокоївшись. І що з того, що Кіт, може, й здогадався про його почуття? Якщо він все ще тут, а не посміявся чи втік, значить, все нормально і йому не буде дискомфортно поряд з невзаємно закоханим в нього другом. Ха-ха, — Бачиш отой малий ромбик з палицею? Тільки не дивись прямо на нього, бо особисто я бачу його повністю тільки боковим зором. 

 

— Та, — коротко каже Кіт, з невеликою складністю відшукавши, куди тицяє пальцем Ленс. І справді малий. І справді видно повністю боковим зором. 

 

— Це сузір‘я Дельфіна, — інформує Макклейн, — Про нього також багато мітів, найпопулярніші про Посейдона або Діоніса. Який обереш? 

 

— Про Посейдона? — пропонує Коґане випадкове. Раптово він знову згадує про ягоди поряд, тож хапає одразу кілька, щоб з рук класти до рота.

 

— Нє, не вгадав. Ти обираєш про Діоніса, бо про Посейдона я не читав, — вказує Ленс, зкорчивши акторсько-розумний вигляд, над чим вони потім разом з Кітом сміються.

 

— Як побажаєш, Ленсе, — усміхається він, прожовуючи ягоди.

 

— Отож…  Діоніс знайшов корабель, зібрався на хрін-його-знає-який грецький острів та вийшов в море. І тут на нього напали пірати! Думають, ха, ми продамо його в рабство, ха-ха! — змінюючи голос, пародує він піратів, а далі продовжує нормально, — Він розізлився і такий хоба! Коротше, наслав на них безумство, бо він бог, очевидно, а вони через це такі: «А-а-а-а!» — прикладаючи руку до чола, ніби помирає, вскрикує Ленс, — І покидалися за борт, от.

 

— І все? А дельфіни тут до чого? — піднімаючи брів, питає Кіт. 

 

Ленс закочує очі, зітхнувши, і показує Кіту долонь у жесті замовкнути.

 

— Це я витримував театральну паузу, малет. Так от, звідки дельфін-то, — продовжує Макклейн, — Діоніс не бажав цим злодіям смерті, (хоча я б вже, напевно, бошки повідкручував, але гаразд!) тому перетворив всіх на дельфінів. На найдобріших морських жителів. Вони, коротше, після цього завжди допомагали подорожнім на морі, бо самі пам‘ятали часи, коли були людьми. А, ну і Діоніс на згадку помістив одного з них на небо, он він, — знову тицьнувши пальцем у небо, повідомляє хлопець, — негідник. 

 

— Цікаво. Тож твоє улюблене сузір‘я пов‘язане із злодіями-піратами, яким би ти відкрутив голови, га? — всміхається Коґане.

 

— Ну, виходить, що так. Але… Диви, зірка впала!! — надто голосно вскрикує Ленс, аж знову присівши від несподіваності, — Я встиг загадати бажання! 

 

— Ти ж в курсі, що то впала не зірка? — скептично питає Кіт, посміюючись.

 

— А що? — дійсно розчаровано-здивовано питає хлопець, припіднявши брови так, ніби зараз розплачеться.

 

— Метеор? Ти зараз загадав бажання летячому камінцю. 

 

Ленс роззяває рота, щоб щось сказати, а потім сумно закриває. Сьогодні не його день. 

 

— І що ж ти загадав, Макклейн? — ніби знущающись, продовжує Кіт, схиливши голову. 

 

— От саме тобі я ніколи і не розповім! 

 

— Саме мені? Звучить прикро трошки, — ображено каже Кіт. 

 

Невже Ленс йому не довіряє настільки, що особисто йому не довірить речі, які б розповів іншим? 

 

Макклейн кидає на нього сумний погляд, зважуючи всі «за» та «проти». А потім згадує, що запросив Кіта сюди як раз щоб повідомити про дещо, що й загадав на падаючий камінець. Як би він не відтягував час цікавими фактами, але зібратися треба. 

 

— Гаразд, — видихає Ленс, повертаючись до Коґане обличчям, щоб не обертатись через плече. Хоча, так, так було б легше – не дивитися на нього, — Я розповім.

 

Макклейн сідає на коліна, поки Кіт незрозуміло дивиться на нього, очікуючи подальших дій. Невже там щось настільки погане? 

 

— Я сів на коліна, щоб швидше встати і втекти до лісу, бо я не знаю, якої реакції від тебе чекати, малете, — пояснює він, дістаючи щось з кишені, затиснувши в руках, щоб хлопець не міг роздивитись, що ж там, — Диви, якщо тобі не сподобається, що я зараз скажу, то можеш просто промовчати і я зрозумію та втечу. 

 

— Господи, та кажи вже, — на секунду навіть злякавшись, промовляє Кіт.

 

Ленс робить великий вдих, збираючись з думками, а потім починає дуже швидко тараторити: 

 

— Така справа, ти мені подобаєшся вже як півроку, але в мене все ніяк не було можливості тобі це сказати; я це зрозумів, правда, не в дуже романтичний момент, коли ти сидів зі мною, поки я оббльовував унітаз, бо отруївся, і такий: «О, боже, та це хлопець моєї мрії!», а потім все хотів тобі зізнатись, але не хотів, щоб тобі було некомфортно зі мною дружити після цього! Я і сам собі дивуюсь, що осмілився на це зараз, хоч і, чорт, пошкодую про це вже через три хвилини, якщо чесно, то шкодую вже, але я вже не так можу. Вчора я читав, боже, не повіриш, сумістимість наших знаків зодіаку, бо це була моя єдина надія, гаразд? І там було багато всього хорошого, що я дійсно подумав, що це непогана ідея, вчитався в ці знаки, згадав про сузір‘я, начитався цих всих дурних фактів, щоб якось тебе вразити, бо тобі, гадаю, подобаються розумні люди, ха-ха, а потім згадав і про це місце! — Ленс розкриває руку і протягує хлопцеві річ, яку той одразу бере, — Я вчора ввечері на цих емоціях зробив тобі цей браслет. Тут маленька мушля, бусинки із зірочками, які мені давно-давно дарувала сестра, а я зберігав для потрібного випадку, а також воно, ну, двошарове, так? Сумісне з ланцюжком, який я купив вчора спеціально для браслетиків. Я з допомогою Всесвіту це змайстерив, якщо чесно, тому можеш не носити, якщо хочеш, але забери з собою чи викинь, щоб це не залишилось в мене на згадку про цей позорний випадок. І якщо вже лажати, так лажати, то Кіте, здається, я взагалі тебе люблю, а ще крім сумісності знаків зодіаку і фактів прочитав дещо, ха. Гей, хлопче, ти нейтронна зірка? Ні? Тоді чому ти такий гарячий, а час поруч з тобою сповільнюється? — натягнуто всміхається Ленс.

 

Кіт роззяває рота і мовчить вічних три секунди, кожна з яких розриває Макклейна все більше. Він тут же змінюється в обличчі ще раз, шкодуючи про все-все-все і сприйнявши мовчання Коґане, як знак.

 

— Бляха, — єдине, що шоковано промовляє він, усвідомивши все і враз, вже будучи готовим втекти. Він за півсекунди хапає рюкзак тремтячими руками, вже готовий встати і бігти глибоко у ліс, як…

 

Кіт різко тягне його за шию на себе, поваливши хлопця на себе, а потім поряд з собою на ковдру. І Макклейн би, може, щось заперечив словами у відповідь, але весь цей час чорноволосий нещадно зминав його губи, на що той зміг лише покласти тремтячі руки йому на щоку.

 

Коґане же обережно розслабляє хватку на шиї, бо той вже нікуди не збирається бігти, залишивши там тільки одну долонь – ту, що стискає браслет, а іншу поклавши йому на талію. 

 

Ленс все ще тяжко дихає після такого монологу і нервів, але все одно відчайдушно відповідає на поцілунок зі смаком лохини, яку вони їли весь цей час. Через секунду він різко відсторонюється, все ще налякано зиркнувши на Кіта, а потім відводячи погляд у сторону. 

 

— Давай домовимось про кілька речей, — серйозно каже Кіт таким тоном, що Ленс лякається на секунду, ще раз шкодуючи, тільки тепер за те, що не втік. Може, це був прощальний поцілунок, га? Дідько, — По-перше, про все можна поговорити і ти не втікатимеш з діалогу в ліс, бо співбесідник мовчав три секунди, переварюючи твої слова, — він загинає палець, — По-друге, зараз ти вдягнеш мені цей браслетик, бо я не зможу застібнути сам, — вже м‘якше додає Кіт,  — По-третє, це наше перше побачення, — загинає він ще один палець і Ленс тихо видихає зі спокоєм, — І четверте, ми зустрічаємось, бо я тебе також люблю, лавербой. Влаштовує? Чи внесеш правки? — всміхнувшись, закінчує він, протягуючи назад браслет і витягуючи руку. 

 

Почервонівший, наче полуниця, Ленс збентежено киває, допомагаючи із замочком на прикрасі. 

 

— А ще ти ніколи не мовчиш більше п‘яти секунд без попередження, — буркаючи, додає Ленс, вже слабко тремтячими руками застьобуючи браслет, поки Кіт вертить руку і роздивляється у місячному світлі, — Хоча, вже можна. Я все сказав. 

 

Кіт хіхікає у відповідь. Він протягує руку до землі, зірвавши якусь жовту квітку, схожу на кульбабку, протягуючи її Ленсу.

 

— Ти мені подарував гарний браслетик, — підсумовує він, ще раз глянувши на руку, щоб помилуватися, — Я не був до цього готовий, тож поки що від мене тобі лише квіточка, — тепло усміхається Коґане.

 

Ленс усміхається у відповідь, приймаючи цей «подарунок» і, не знаючи, що з ним ще можна зробити, чіпляє собі на вухо. Хотілося б на волосся, але воно в нього не настільки довге. 

 

Через десять секунд такої насолоди тишею Кіт вирішує побавитись.

 

— Чуєш, Ленсе, а що ти там ще казав про нейтронну зірку? Повториш? — театрально-задумливо потирає підборіддя Коґане, — Не можу згадати… Ах, точно, те що час поряд зі мною час сповільнюється і я дуже гаря-

 

— Замовкни-и!

 

…І це хлопець ще не знає, що в нього вдома, куди вони і поїдуть після цього, Кіт згадає ще одну прекрасну деталь з монологу Макклейна. Тож що, як там у Терезів з Левами сумістимість, га, Ленсе, розкажеш? 

 

Теґи
    Примітки
    я не вірю в гороскопи і мені начхати на знаки зодіаку, але мені здалося прикольним навіть почитати про сумісність цих двох ЛОЛ:)))
    Вподобайка
    2
    Ставлення автора до критики

    Відгуки

    Ystava

    «Гей, хлопче, ти нейтронна зірка?» - це ж найленсовіший підкат, який мені тільки зустрічався! А його освідчення в коханні я готова перечитувати не один раз! Мені дуже сподобалося, що Ленс у пошуках інформації про космос і сузір’я читав про сумісність їх знаків зодіаку, мені здалося, що це для нього було б дуже характерним. Мені дуже сподобалися діалоги, їх розмови про грецьку мітологію та Всесвіт. А ще дуже сподобався Кіт зі своїм «ти загадав бажання літаючому камінцю». І браслетики, які були дуже символічними. Дякую вам за космічну романтику! Успіхів та натхнення!