Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
В той доленосний вечір Амелінда сиділа у своєму кабінеті, складала нові тести з прикладної некромантії для всіх курсів та ліниво попивала коров’ячу кров з філіжанки. В ідеалі, звісно, вона не відмовилася б від людської, але охочих, окрім недолугих студентів-хабарників, не було… Зітхнувши, Амелінда перевела погляд на щойно написане елементарне питання. Чи зможуть ті другокурсники відповісти в яких випадках не використовують запобіжні засоби від спонтанного вампіризму? Звісно ні! Середньостатистичний зомбі розумніший за тих нездар…
На додачу, десь за дверима починав розгортатися скандал. «Пустіть! Пустіть!» — високий, майже хлопчачий голос. «Не положено!» — грізний вереск секретарки. Амелінда, роздратовано відклавши перо, підвелась з місця. Працювати в такому галасі було неможливо, отже вона мусить вирішити виниклий конфлікт. Але той вже впав у кабінет прямо до її ніг у вигляді миленького першокурсника, що стискав в кулаці якийсь папірець. У дверях завмерла розчервоніла секретарка — широкоплеча жінка, років п’ятдесяти.
— Бачить Творець, я намагалась зупинити це дурбецало! Але… — вона миттю випарувалася, грюкнувши дверима, тільки від одного погляду Амелінди. Та посміхнулась, продемонструвавши ікла.
— В якій такій невідкладній справі ви вломились до мого кабінету, пане Вишневецький? — поцікавилася вона, все ще демонструючи ікла у недобрій посмішці.
Вона пам’ятала прізвище цього студента, його м’якеньку на один тільки вигляд чуприну та до жахливо низького коефіцієнта дару з його особистої справи. Яких зусиль йому коштувало вступити до академії та виконувати всі необхідні завдання Амелінда навіть не уявляла. Тому, було цілком очевидно для чого він вдерся до її кабінету перед сесією. Тільки відсутність будь-якої помітної тари з кров’ю чи мішечка з золотими трохи насторожувала…
— Працівник портальної служби просив передати цей лист особисто вам в руки. За будь-яку ціну… — сказавши це, Вишневецький протягнув їй зім’ятий конверт. Виглядало це трохи кумедно, бо він продовжував лежати на підлозі.
Амелінда схилилася до незваного гостя та двома пальчиками підхопила конверт. Більш менш розгладивши та розпечатавши це неподобство, вона взялась читати. З кожним словом її вертикальні зіниці розширювалися, а груди здіймалися від нервового псевдодихання. Інформація в листі, затвердженому всіма необхідними службами безпеки, була просто незбагненною: хтось спалив її будинок! Сповнившись праведного обурення, Амелінда поклала лист до кишені, підхопила сумку та вже збиралася покинути кабінет, мало не забувши про декого…
— Пане Вишневецький, ви так і лежатимете тут до ранку? — холодно поцікавилася вона у лежачого.
— Ой… Тобто, перепрошую! — Вишневецький негайно ж підхопився. — Пані перші.
Коли він покидав кабінет, Амелінда ковзнула по ньому байдужим поглядом, відмітивши тільки те, як апетитна кров прилила до його щік. Ну і звісно ту м’якеньку русяву чуприну… Коли вона замикала кабінет, він чомусь ще топтався поряд. З’ясовувати вона нічого не стала і просто покинула поверх. Шлях вниз до портальної служби промайнув мов життя одноденки.
Вийшовши з полум’я порталу, Амелінда з цікавістю роззирнулася. На місці подій вже працював підрозділ королівської служби безпеки. Двоє експертів в сріблястих мантіях ходили довкола обвуглених руїн, шукаючи хоч якісь сліди зловмисників. Самі руїни, що колись були будиночком в цьому викладацькому містечку при Академії, нагадували Амелінді голову покійника зі проломленою черепною коробкою та виколотими очницями. Чому ж це видовище знову викликає в неї фізіологічні відчуття, не властиві нормальним вампірам?
Її погляд розгублено ковзнув по двох професорах з кафедри стихійної Магії, що дипломатично розганяли інших сусідів-колег. Напевно вони й погасили пожежу… Якийсь довгов’язий тип по черзі опитував тих хто залишався, не дивлячись ні на що. Одна знайома з примітною зеленою шкірою, помахала їй рукою з вцілілої вуличної лави. Саме до неї рушила Амелінда, оминаючи обгоріле сміття, що тепер валялося на стежині.
Звали ту дівчину Екуа, вона була родом з півдня та володіла рідкісним для дівчат даром некромантії. За п’ятсот років існування Ягайської Академії таких дівчат там навчалось всього п’ятеро і всі вони були обернені на вампірів покійним ректором Казимиром. «Для колекції», — як він колись пояснював Амелінді. Екуа підхопилась з місця та поспішно поклонилась. А потім, після аналогічного жесту від Амелінди, додала:
— Не хвилюйтесь, при пожежі нікого в домі не було…
— І тому тут для вас немає роботи, — відказала Амелінда, сідаючи поряд.
— Я щойно прогнала дуже сильного мстивого духа і просто сіла перепочити! — в її червоних очах з’явилася щира образа, адже полювання на мстивих духів та іншу нечисть було її спеціалізацією.
На мить Амелінді навіть захотілось всміхнутись краєчком губ. Але в даній ситуації це було б геть недоречно!
— В такому випадку ви бездоганно виконали свою роботу, не залишивши жодних слідів.
Тепер Екуа виглядала трохи здивованою, але Амелінді не було до того діла, вона вже занурилась у свої думки. Хто міг опуститись до такої ницості, такої дурості, як знищення місця проживання клятим мстивим духом? Ці створіння прикликалися маленькими жертвоприношеннями та буквально спалювали та руйнували все на своєму шляху. Не кожен досвідчений некромантії насмілювався до них звертатися, а тут таке…
— Пані Десад, нарешті ви з нами! — до них підійшов той довгов’язий тип. — Я детектив Возняк, присланий розслідувати цю справу. Скажіть, чи є у вас вороги, недруги?
— Так, доволі багато, — ікласто усміхнулася Амелінда. — Можу перерахувати їх вам.
— Зрозуміло… — детектив явно напружився від подібної пропозиції. — Помсту все ж таки повністю не виключити…
— Що ви маєте на увазі під «повністю не виключити»?! — тепер вже напружилася Амелінда, хоч і у свій вампірячий спосіб, трохи зігнувшись та обхопивши себе руками. — Яка ж тоді основна версія?
— Наші експерти припускають, що джерелом полум’я був бракований магічний нічник, — стенув плечима Возняк. — Оскільки не було пошкоджено ніяких магічних бар’єрів та сигналізацій.
— А ось ця пані мені розповідала щось про мстивого духа… — зауважила Амелінда. Екуа, теж збентежена подібними заявами, енергійно закивала.
— Імовірно, ви вже тримали у своєму підвалі мстивого духа, — Возняк продовжував гнути свою лінію. — В результаті пожежі захисні закляття зруйнувалися і мстивий дух вивільнився та вніс свою лепту в руйнування…
— Я хочу побачити офіційний висновок ваших експертів, — холодно відказали Амелінда.
Вона прекрасно знала, що не тримала у власному домі ніяких мстивих духів. Адже від життя та ректорства вона ще не встигла настільки стомитися, щоб обрати такий витончений спосіб самогубства. «На відміну від декого іншого, » — подумала Амелінда, згадуючи як відходив пан Казимир. Здається, то було в іншому житті… А офіційний висновок вона хоче побачити тільки з одної причини: зрозуміти наскільки представники королівської служби геть некомпетентні чи корумповані, а зловмисники — винахідливі чи впливові.
— Всі копії ви отримаєте післязавтра вранці, — всміхнувся Возняк. — До речі, деякі з ваших колег тут люб’язно пропонували вам переночувати.
— Це дуже люб’язно з їхнього боку, але я вимушена відмовитися, — всміхнулася Амелінда, на цей раз без демонстрації ікл. — Може йти якщо все вивчили.
— Він ще той лінивий впертюх, що любить все списувати на нещасні випадки. Я знаю, бо працюю з ним, — зітхнула Екуа, вклоняючись на прощання. — Якщо знадобиться, я можу допомогти вам з інформацією.
Амелінда тільки кинула у відповідь. Поступово всі розійшлися по домах, втомившись вмовляти її переночувати у них. Тільки завідувачка кафедри цілителів під кінець принесла їй чашечку розігрітої крові. А сама Амелінда так і продовжувала сидіти на вуличній лавці, склавши руки на колінах та дивлячись в одну точку. Вона вже «спала» минулої ночі, і тепер могла вільно функціонувати наступні два дні, без подібних перезавантажень. Зараз в її розумі перемежовувались спогади минулого з майбутніми планами.
Двісті сорок років тому на К’ярських болотах завівся якийсь небезпечний некромант-геній, що почав винаходити всілякі страшні закляття та брати під контроль тамтешні племена. Пан Казимир отримав відповідне замовлення від тодішнього короля. Разом з трійкою свої овампірених учениць (Аґнешка та Екуа тоді просто не народились), він вдерся до халабуди того некроманта серед ночі та вбив його. Рештки та попіл від особливо небезпечних креслень вони втопили в болоті, а менш небезпечні винаходи поділили між собою. Зараз Амелінда думала над одним закляттям, здобутим саме в тій експедиції. Суть його була ось в чому: створювався невеликий візуально енергетичний паразит, що спочатку висмоктував всю магію, а потім переходив на життєві сили… Але це була тільки половина того, що чекало на винуватців!
Амелінда відпила залишки вже давно охололої крові та перевела погляд на небо. Світало, треба було починати новий день! Вона підвелася, розправила вчорашню сукню та покинула територію свого колишнього дому. Оскільки Академія та викладацьке містечко знаходилися на горі, а трохи нижче в долині розташовувалося місто під назвою Долина, Амелінда планувала спустився саме дути. Там вона купить деякі матеріали для роботи, трохи змінної одежі й тому подібного, а потім за допомогою телепортаційної служби повернеться на роботу. Чудовий план, але в нього довелося внести певні корективи вже на підході до Долинки. Підозріла фігура кидала щось у приміський рів. Амелінда вклякла на місці, вдивляючись в кидаючого, але встигла тільки вловити спідницю, вкриту великими, яскраво рожевими квіточками.
Зафіксувавши у своїй пам’яті образ гіпотетичної зловмисниці, Амелінда обережно підійшла до канави. Що б то не було, воно безнадійно потонуло. А оскільки її даром була некромантія, а не істинне бачення, визначити чи було то щось магічне вона теж не могла. Зітхнувши, Амелінда таки продовжила свій шлях вже по міському мосту.
Вона встигла придбати кілька матеріалів, одну пристойну сукню, вже примірялась до другої, аж раптом її око помітило в натовпі знайому квітчасту спідницю. Миттю віддавши продавцю гроші та підхопивши покупки, Амелінда вилетіла з крамнички й рушила слідом за гіпотетичною зловмисницею. Та якраз завмерла біля прилавка з цілительським начинням. Амелінда з подивом усвідомила, що «зловмисниця» має підозріло знайоме, ніжне волосся… Та ні, їй примарилось! До того ж у Вишневецького волосся значно коротше, а різниця в зрості йде на користь йому, а не самій Амелідні…
— Пані ректорко! — дівчина нарешті її помітила, і сахнулася мов від привида. — Доброго дня…
— Доброго… — холодно відказала Амелінда, вдивляючись в її обличчя. Якийсь виродок дуже хотів його спотворити: майже повністю виколов одне око та пошматував одну щоку. — Що з вами трапилось?
— Я невдало впала! — випаливши це, дівчисько стисло губи та злісно примружити вціліле око.
Амелінда не повірила в цю відмовку ні на мить. Вона кілька століть працювала з мерцями, в тому числі з тими на яких ще можна було зафіксувати прижиттєві пошкодження. Ну не можливо так впасти! І гаразд, Творець з тим оком, всяке буває, але щока… Нанести такі філіграні порізи міг тільки якийсь хворий на голову нелюд! А дівчині, напевно, набридло чекати якоїсь вербальної реакції від Амелінли, тож та розвернулася та покрокувала геть.
— Чому ви не звернулися до нашого лазарету? — крикнула їй в слід Амелінда. Але у відповідь отримала тільки кинуту через плече дулю.
На горе-студентку вона маже не гнівалася, адже прекрасно розуміла її та сама відчувала чітке бажання щось зламати та когось висушити. В її університеті коїться якесь неподобство! І чим далі, тим все стає гіршим і незрозумілішим… Хто спалив її будинок? Чому працівник телепортаційної служби передав важливе послання такому собі Вишневецькому? І чому дівчина, дуже схожа на його сестру, отримала нівечення та завдання позбавитись від якогось предмета? Всі ці питання разом виринули з її свідомості й почали складатися в дуже непривабливу картину…
Вирішивши, що поки покупок досить, Амелінда рушила до телепортів. Також вона влаштувала тамтешнім працівникам з обох сторін маленький допит. В результаті з’ясувалося, що лист їй мав доставити такий собі пан Ніжин, але зі вчорашнього вечора він перебуває в їхньому університетському лазареті. Збентежена Амелінда пішла перевіряти, що ж такого могло трапитися з чоловіком, що йому довелося затриматися у них. Як виявилось, в бідолашного був інфаркт, і чергові лікарі перестали боротися за його життя буквально за пів години до приходу Амелінди. А в лазарет його привела така собі першокурсниця Ядвіґа Вишневецька з факультету цілительства.
Вже з геть дурною головою, Амелінда повернулася до власного кабінету. Їй життєво необхідно було випити ще одну філіжанку крові, а потім серйозно взятися за тих двох! На жаль цим планам завадила жахлива картина, що відкрилась їй разом з дверима. Схоже, горезвісний пан Возняк, що зі своїми людьми встиг за ніч поставити її кабінет догори дриґом. На своє виправдання він залишив записку у секретарки.
— Будь ласка, знайдіть фінансову інформацію суродженців Вишневецьких і передайте її мені, — холодно кинула тій Амелінда, заходячи до своїх розгромлених володінь.