Частина 18

король со думав, що він потрапив в одну з історій із великих книг у своїй бібліотеці. з кожним днем в його королівському житті додавалось ще більше справ, як і кількість людей за його столом на кухні. і куди їх дівати, він знову не знав.

— давайте відправимо уйона в стійло — ось і ліжко вільне, — принцеса задоволено плеснула в долоні.

— дорогенька, а тобі не набридло повторювати одне і теж саме? давай підемо тебе топити в болоті, ще одне місце буде, — парував їй уйон.

— так а навіщо її топити, якщо вона донька хвана, — розгублено почав йонхьон, — її можна використати, як трофей.

— чшш, — зашипів поруч мінхо, — вони комунікують. через п’ять хвилин вони плестимуть одне одному коси.

одному чарівникові все навколо подобалось. він загадково оглядав інтер’єр і думав свої чарівникові думи, бо що у нього в голові робилось, не знав навіть він.

— о! — захоплено вигукнув чоловік, — це що, ваза з гномського бурштина?!

— я не знаю, — король знизав плечима, — це батьки подарували.

— ти що! — чарівник аж вскочив від захоплення, — це такий сильний оберіг. він допомагає зміцнити родину і в коханні теж! що саме він зміцнює я не пам’ятаю, але я дарував таке йонхьону.

— я ношу це біля свого серця! — вигукнув чоловік, — я його загубив, — прошепотів він на вухо чанбінові, — він мене вб’є, викопає могилу і затопить все кладовище слізьми, — йонхьон втрачено почав кліпати очима.

чанбін дивився на божевілля навкруги і думав, що він вже не радий бути правителем п’ятишостого королівства. з кожною хвилиною у нього з’являлись нові проблеми, але він ще не встигав вирішувати старі.

в стані глибоких роздумів його і застав джисон з черговими проблемами, тобто паперами.

— мій лорд, — покликав секретар, — я обдзвонив усіх помічників і назначив зустріч завтра на дванадцяту. також я видав наказ на посилення варти на кордоні з хванським королівством, і паркан до ночі полагодять.

— який паркан? — нахмурився король.

— який мінхо поламав, — джисон розвів руками і пішов обіймати фелікса.

— а чого одразу мінхо поламав?! — обурився мінхо, — ніякої совісті в тебе немає, — чоловік притягнув сидячого фелікса до себе, — і фелікса теж немає. іди обіймайся з парканом.

— це такі мудрі слова. треба закарбувати їх на ляшці ножем, — пробурмотіла принцеса зі свого королівства, — а ой. я не це мала на увазі. мені треба поспати. скотч шухва досі в мене в крові.

— принцеса права, — почав чанбін. вся кукня в той же час подивилась на нього з непорозумінням, — усім треба спать. і тепер знову думать, хто де спатиме.

— я забираю йосані! — фелікс аж вскочив, — ми ще не розбирали ліжко уйона, того місце є. ми будемо пліткувати, — фея загадково потерла руки.

— залишилось вас двох кудись приткнути, — замислився король.

— можна жижерет до тебе виселити, і буде кімната вільна, — уйон розвів руками.

— я тебе зараз вб’ю, — принцеса зі свого місця і потягнулась до віслючої шиї.

— природним відбором зараз на одне місце стане менше, будете жити з саном, — прокоментував джисон, дивлячись на сцену вбивства. — а ні, не будете, сан її відтягнув. може уйон і правий, — почав джисон, — переселите джинерет до себе. лише відкотіться по різним бокам ліжка.

— як кабасіки, — додав фелікс.

— от бачиш, до моєї думки прислуховуються, — заверещав притиснутий уйон, — а в тебе навіть опінії немає.

— я тебе вночі придушу. спи з одним відкритим оком, — принцеса здмухнула чубчик з очей і войовничо запитала: — а вечеря буде?

***

самостійно виховувати магічних дітей — це дуже тяжко. особливо коли ти ростиш його змалечку, не даєш впасти з третього поверху, бо у нього крила чухаються, чи терпиш його сльози, коли вибираєш суп з цибулі. а потім ти повертаєшся з навчання, а дитина здуріла з розуму, почала стосунки з якимось додіком, і каже, що ти з нею переїжджаєш ламати паркани.

мінхо думав про це, коли йшов до себе в кімнату, як раптом в полі його зору з’явився містичний чарівник, який невідомим чином фігурував у життєвих етапах піксі ліксі, і до якого було одне цікаве питання.

— слухай, — різко запитав мінхо. чарівник з переляку підскочив і бережливо схопився за серце, — шо ти такий ляканий?

— а що ти такий гучний? — не відставав він, — так зненацька. попередив би.

— я…добре, це не стосується теми. що за порошок ти дав феліксу?

— я? я нічого не давав. я ж нічого не взяв. ви самі казали, що там собаки бігали і треба швидше збиратись.

— не зараз. а раніше.

— раніше? — задумався чарівник, — а! а коли раніше? — в його очах була щира порожнеча, він справді не пам’ятав, про що йде мова.

— годі дурня клеїти! — мінхо роздратувався, — фелікс тобі чимось допоміг, ти дав йому порошок. що за порошок?!

— ч-ш-ш, — чоловік закрив мінхо рота, — про це не можна говорити, стіни слухають.

— що ти городиш?! то ти чаклуєш, а то раптом про твоє чаклунство не можна говорити?!

— та ні! ні! — чарівник замахав руками, — про чаклунство можна, про фелікса — ні!

— що збіса відбувається?! — мінхо був в сумнівах. це була та ситуація, коли загадки тільки дратували.

— я зараз згадаю, не відволікай. а то, взагалі нічого не скажу, — чарівник потер свою макітру і почав вимальовувати в повітрі руками спогади минулого. — а! згадав. це порошок бажання. я його недоробив, того не знаю, як він має діяти, але він мав показувати бажання, — чарівник розвів руками.

— навіщо ти йому віддав те, що не працює? те що експериментальне.

— та я йому сказав бери що хочеш, він і взяв.

— а якщо він попросив би тигра? він би його також отримав?

— але в мене нема тигра. я міг би зловити кота. він рудих любить.

мінхо здавалась, що його рівень розумових здібностіей можна вимірювати в від’ємних числах. з кожною реплікою чарівника все глибше і глибше. він повністю втратив момент, коли мова зайшла за котів, але хоча б котів він любив. мінхо глибоко вдихнув і прикрив очі рукою.

— добре, дякую. куплю феліксу кота.

— ой, киці — це харашо, — чарівник розплився в дурнуватій посмішці і, напевно, сам зрозумів, що їхня розмова заходить в нікуди, тому швиденько попрощався і пішов до себе в кімнату. як і мінхо.

коли мінхо відкрив двері своєї кімнати (майже своєї, бо вона все ще належала королю і тепер там жив чан), то він побачив сто і ще одну дурнувату спробу вовка зловити власний хвіст.

— що ти робиш? — він не був певний, що хоче знати відповіді на це питання, але продовжував чекати на відповідь.

— мене щось вкусило. це точно кліщ. він мене вкусив, і в мене буде туберкульоз.

— бореліоз, — мінхо слабо закотив очі і підійшов до нещасного. “господи, ще один” — пронеслось в його страждальних думках. — сідай, буду шукати блохи в твоїй шерсті.

— там не може бути блох, я слідкую за собою, — чан був готовий майже розплакатись від почутого.

— просто сядь на ліжко і скажи, де болить.

— зверху. і знизу. і посередині. я не знаю, — він був ладний сіпнутись і знову побігти за хвостом, але міцні руки всадовили його на місце.

— зараз я подивлюсь. а ти сиди, не рухайся і рахуй уйонів.

мінхо розправив свою футболку, аби всі непотрібні крихти впали додолу і заходився перебирати шматок чанової шерсті. поруч вовк все поривався подивитися, що ж таке там мінхо бачить, бо йому було все дуже цікаво.

— чане! — гиркнув хлопець, — всядься, ти не маленький хлопчик!

на що вовчик надувся і склав руки на грудях. на що мінхо лише похитав головою і продовжив роздувати пух в особливо складних місцях. його експертна думка була: даремно чан комплексував через свій хвіст. він був великим і пухнастим. тільки треба вичесати все, що він нагріб ним у лісі, і все буде добре. або просто вичесати. від полинявшої шерсті він був готовий чхати.

— мені все зрозуміло, — сказав мінхо, — у тебе діагноз дурний вовк. це не лікується.

чан злякано розвернувся, наївно подивившись в очі перевертня.

— ти! — вигукнув він, — навіщо ти мене плутаєш. я й так заплутався. знаєш, як тяжко жити… — чан на півслові замовк, розглядаючи мінхо у власній шерсті.

— та ні, не знаю, — слова вовка раптово засмутили чоловіка. він насупився, зліз з ліжка і пішов до єдиної людини, яку він знає — плакатись піксі ліксі.

сам фелікс даремно часу не гаяв. усе їстівне, що можна забрати з кухні, він успішно забрав і захоплено обговорював з йосаном свої фейські діалоги. як раптом, двері в кімнату гучно відкрились, і повністю шмарклявий мінхо човгав до ліжка феї.

— мінхо?! — ліксі занепокоєно запищав, — що сталось? що ти… йосані, а ти можеш принести е-е-е виноград. мінхо завжди їсть виноград, коли сумує. він на кухні немитий валяється.

— добре, — йосан здивовано скривився, і як тільки двері за ним зачинились, мінхо промимрив:

— котам не можна не виноград.

— я знаю, — закивав фелікс і потягнувся обіймати нещасного, — але я не міг придумати як спровадити йосані. ти голодний? хочеш булочку? — хлопець потягнувся до тарілки і схопив шматок тіста з начинкою, — тримай. тобі стане краще.

— дякую, — мінхо відкусив шматочок і розмірено довго почав жувати, заходячись новою порцією сліз.

— не плач, — фея почав гладити його по голові, — все буде добре. що сталось?

мінхо сьорбнув носом і подивився червоними очима прямісенько в очі фелікса.

— я що, така погана людина, що мене ніхто не любить?

— ні! звісно ні! я тебе люблю! і, — фелікс осікся, — і пані бобрá. і ще…ну…тебе люблять правда. чому ти поганий? ти не поганий.

— чому чан мене не любить? — мінхо уткнувся лобом у фейське плече і продовжив плакати.

— це він тобі таке наговорив? — рішуче запитав фелікс, — я йому зараз! вставай!

— не треба.

— ти через нього такий сумний! а він! я зараз піду і скажу все! я вмію говорити з вовками! я йому зараз все вискажу! а де він?

фелікс рішуче схопив мінхо за руку і потягнув його в сторону смердючого вовка.

спантеличений поведінкою мінхо, чан вирішив зробити найкраще, що він може в цій ситуації — пішов на кухню пити ромашковий чай. і варто було лишень зробити перший сьорб, як на порожню кухню зайшов розгублений йосан, а за ним влетів розлючений фелікс, тримаючи мінхо за руку.

— ти! — заголосив фея, тикаючи в чана пальцем, — як ти смієш ображати мінхо?! якщо ти думаєш, що ти! — далі фелікс не знав, що сказати, бо він елементарно не дослухав, — то ти передумай! бо ти нічого не знаєш, бо ти дурний!

від почутого чан подавився чаєм. він ніяк не очікував, що його насичений день закінчиться ось так.

— а що я зробив? — враховуючи ситуацію, вовк поставив чашку і відсунув її від себе подалі.

— як ти міг сказати, що він не заслуговує любові?!

— феліксе, він мені цього не говорив, — застогнав мінхо від відчаю.

— так? ну тоді змусив тебе так почувати? чого ти вважаєш, що він заслуговує щось відчувати, а щось ні? ти сам чого взагалі заслуговуєш?!

— я? — усі виправдання чана перервали король чанбін з джисоном, які прилетіли (не буквально) на крик.

— що тут відбувається? що тут коїться? що за галас?! — строго запитав король.

— чан сказав, що мінхо не заслуговує любові! хіба він має право таке говорити! — емоційно пояснив піксі.

— ти справді таке сказав? — здивовано запитав джисон.

— звісно ні, — виправдався вовк, — ми говорили про інші речі.

почувши це, фелікс заліз собі у голову далі думати над словами:

— тоді чому мінхо прийшов до мене весь у сльозах?

— напевно, вартує запитати у мінхо? — порадив король, — бо схоже, він єдиний знає, що тут відбувається.

здивовані фейські очі та очі решти були прикуті до чоловіка позаду лікса.

— чане, — почав мінхо, — чи бачив ти якого кольору плащ бабусі, яку ти з’їв?

— червоного, — зніяковіло промимрив вовк, — але до чого тут це?

— чому ти бачиш червоний колір, але не моє кохання. тобі теж треба мене покусати, аби це побачити? чи я тобі настільки неприємний? ти тільки скажи, я відчеплюсь, — шмигаючи носом, протарабанив мінхо.

— ти… — затинаючись почав чан. кінчики його вух вмить почервоніли від почутого, — я… т-ти… т-тобі подобаюсь?

— звісно! — нервово вигукнув мінхо, — а ти що подумав?!

— я… ну…я не…ну не те думав…я…ти, — його обличчя почало червоніти, біліти і сіріти одночасно. жодної здорової думки в його голові не було.

— господи, — видихнув король, — ти знову думав, що йому від тебе потрібно тільки тіло?

— так! — злякано вигукнув вовк.

— почекайте, — фелікса потягнувся до ножа в підставці, — а ви звідки знаєте?

— феліксе, поклади, будь ласка, ніж, — король примеренно підняв руки.

— феліксе, я тебе люблю, але я зараз на роботі, поклади ніж, — наскільки міг дипломатично попросив джисон.

— швидко кажіть, що ви знаєте?! чого чан так думає?! — фелікс не поклав ніж.

король вкотре тяжко видохнув.

— та він ж вовк. а в казках вовки сплять в ліжку. як ти думаєш, де він спав? у моєму ліжку! а я був втомлений. джисон мав спати. я теж хотів. тому й сказав: лежи тихо і не вий на місяць. а він почав розповідати, що він може заплатити. здогадуєшся чим? — погляд фелікса метався від короля до вовка, аби зрозуміти, чи все в цьому замку правда. — ну а я йому кажу: май гідність. все! поклади ніж, їй-богу.

фелікс повільно поклав кухонну зброю на місце і подивився на позеленівшого чана.

— чого ти мені раніше не говорив? — сказав він, — ти дуже хороший вовк і заслуговуєш любові. і я тебе люблю. взагалі я б хотів вибачитись за свою поведінку тоді, в лісі і я… — далі за фелікса придумали його сльози, які рікою потекли з його очей. і не дивлячись на жодні перепони (стіл), фея побіг обіймати друга.

— добре, що тут хоч все прояснили, — звернувся чанбін до джисона.

— ага, — сказав він, втім ножи посунув подалі.

один йосан стояв біля холодильника весь цей час і думав, чи хоче він бути частиною цього замку.

***

розібравшись зі своїми речами: дві кофти, пара трусів — чарівник щасливо сидів на ліжку з мокрою головою і чекав, коли його чулувік розбереться з підодіяльником.

— йонхьоне, — покликав він.

— що, — миттєво озвався інший чоловік.

— коли все закінчиться, у нас буде власний будинок? — мрійливо запитав він.

— в перспективі. а що?

— я сумую за своєю розсадою, — чоловік почав возити пальцями по наволочці, — у нас були смачні огірки і у тебе виходили смачні закрутки. і помідори. я буду сумувати за нашими помідорами.

— вони у нас ніколи нормально не росли, — йонхьон стримано не закотив очі.

— ну нормально і росли. раз вродило, раз не вродило, з ким не буває. це все однаково деталі. я сумую, що це моє! наше! я сумую, бо у нас тут такого немає.

— добре, добре, — погодився чоловік, — будуть і огірки, і помідори, і петрушка, — він застелив ліжко ковдрою. під поток холодного повітря думки чарівника прояснились.

— а цибулька? — втім, він не заспокоювався.

— і цибулька.

— а ти мене любиш? — несподівано запитав чоловік.

— звісно люблю.

— це добре. а на що ти готовий заради мене?

— на все, — однак йонхьона насторожувало, до чого йде цей діалог.

— тоді цибульку ти сапатимеш, — вонпіль задоволено влігся, притягуючи ковдру під самі вуха, — а, — варто йому було відкрити рота, як палець його чоловіка його м’яко заткнув. і аби перервати потік запитань “чи будеш ти мене кохати, якщо я буду червяком”, потрібно затикнути це джерело роздумів в його голові. ну найдієвіше було через рот, тобто через губи, які на диво, однак точно не для йонхьона, були покусані і не заживші. треба буде попросити фелікса, аби він показав, де тут косметика продається. бо поцілунки з присмаком крові відчуваються не чарівно.