– Знаєш, ти міг би просто покликати його на побачення, – несподівано порушує тишу Дазай.
Фьодор гмикає. Його забавляє коли, як і зараз, Дазай зненацька каже щось абсолютно недотичне до попередніх розмов, іноді йому здається, що він може чути крізь перегородки між їхніми камерами скрегіт шестернів, що крутяться у голові Осаму, й з приємним «клац!» зупиняються перед кожною такою його фразою.
– Думаєш, він погодився б? – ведеться на гачок він.
– Ні, – Осаму не витрачає навіть долі секунди на фальшиві роздуми, не роблячи жодних поблажок фьодоровому его. – Але він відмовив би дуже ввічливо, – додає він. – І ще б тиждень вибачався. Чесно кажучи, Кунікіда переживав би через свою відмову навіть більше за тебе.
– Звучить як щось з власного досвіду, Дазаю.
Дазай на це загадково фиркає й у камерах знову западає тиша.
– А чому раптом про Кунікіду Доппо? – порушує її Фьодор. Як би там не було, а він теж занудився сидіти у сталевій коробці.
– Просто згадалося, – з напускною буденністю відповідає Осаму.
Достоєвський влаштовується зручніше на своїй койці – намічається ще одна партія у ментальні шахи з елементами покеру й мордобою стінка на стінку.
– Як ти думаєш, чому я у ньому так зацікавлений?
– Бо ти хворий соціопат з комплексом бога, – тон в Дазая такий, наче він нагадує комусь, що два плюс два все ще дорівнює чотирьом. – А ще тому, що приємно ламати щось гарне.
– Гарне? – Фьодор схиляє голову на бік. Дивне формулювання. Ідеали Кунікіди Доппо можна було назвати по-різному: крихкі, недосяжні, нереалістичні, наївні – всі ці слова приставали до них ліпше за епітет «гарні».
– Було б не гарне, ти б так не заморочувався, – відмахується Дазай.
– Гм, – Достоєвський зважує варіанти відповіді, цікава партія в них виходить. – Він не правий.
– Звичайно, – легко погоджується Осаму, – але він і не ідіот. Ідіот тут, чесно кажучи, тільки ти, бо цим цирком ти тільки підсилюєш його впевненість у тих його «ідеалах».
– Здається, твої джерела з навколишнього світу тобі безбожно брешуть, Осаму. – посміхається Фьодор.
– Здається, ти погано зробив своє домашнє завдання на тему «Кунікіда Доппо», Достоєвський, – повертає йому посмішку Дазай.
– І де ж помилка?
– Ти знаєш, що він релігійний?
– Хм, а по ньому й не скажеш… – Фьодор трохи здивований, але лише трохи, цей факт входить у рамки статистичної похибки.
– Егеш, – зітхає Дазай.
– Звучить так, наче тобі це не подобається, – промовляє з погано прикритим сарказмом Достоєвський. – Ти віриш у Бога?
– Ні, – легко відзивається з-за стінки Осаму. – Це ж ескапізм чистої води, бажання спростити собі життя.
– Але Кунікіда Доппо при цьому не ідіот?
– Кунікіда Доппо краща людина, ніж ми з тобою, – несподівано серйозно відповідає він. – Я просив би у Бога поблажок й допомоги, я б хотів аби моя віра полегшувала моє життя й роз’яснювала незрозуміле. Він же ніколи й нічого не просив й не очікував, він не з тих, кому віра приносить полегшення, а з тих, кого у середньовіччі палили на багаттях за їхню віру.
– То ти вважаєш, що ми з ним нестримна сила й непорушний об’єкт?
– Жаба і гадюка, так.
– І хто з нас жаба?
– А тобі хто менше подобається?
– Боже, як нудно, Осаму, – втомлено зітхає Достоєвський. – Найменше мені подобається сучасний устрій світу, де відсутні справедливість й порядок.
– Ну, тоді ти точно гадюка, Фьодоре.
– Ну, це ми ще подивимося. Ніколи, до речі, не задумувався, що у твоїй вірі в нього є трохи від релігійного фанатизму?
– Задумувався, – Дазай ледве стримує сміх.
– І як?
– Не найгірший об’єкт для сліпої віри.
– Тобто таки сліпої?
– Головне щоб не глухої.
– Гм, – елементи мордобою у сьогоднішній партії явно переважали. – Значить ти вважаєш, що Кунікіда Доппо не може впасти у кризу віри у найвідповідальніший момент?
– Кунікіда-кун роками з цієї кризи не вилазить, – прискає Дазай. – Я ж кажу: перестань тримати його за ідіота.
– Чого це тобі так різко захотілося змінити мою думку про нього?
– Ну, як же? Кунікіда-кун мій дорогоцінний, чудовий й незамінний партнер, без нього сорок робочих годин на тиждень були б зовсім нестерпними. Як я можу дозволити, щоб хтось так погано думав про нього?! – під кінець захоплення к голосі Дазая навіть перестає звучати награно.
– То куди він повів тебе на перше побачення?
– Ще нікуди, – з легким сумом відповів Осаму, – Але він обіцяв платити за мої ланчі цілий тиждень, якщо я зірву твої плани, – додав він змовницьким тоном. Фьодору подумалося, що Дазай би йому ще б і підморгнув, аби не стіна між ними.
– То це просто ревнощі, – з нудьгою промовив Достоєвський. – Шкода, Дазаю, ти мені здавався цікавим супротивником…
З-за стінки на це почувся тільки щирий сміх.
