Глава 6: Безнадія або Віра (Мирні дні)

Звісно, можна так обійматися вічність, але решта прийшли. Вони дивно поглянули на нас, а потім помітили будівельника та здивувалися.

- Що, так він живий! - голосно сказала господиня тварин, мало не стрибаючи від радості.

- Не вірю своїм очам, як ти зміг вижити? - запитала журналістка, надівши окуляри, щоб переконатися, що бачить його, а не переплутала з іншим.

- Саме так, яким чином? - обізнано погодився Хіромі з думкою Акіри. Після цього запитання, ми перестали обійматися. Морі подивився на них.

- Ви хочете знати, як я це здійснив? Добре, зараз розповім. Я відаю, що вчинив неправильно, зробивши так, щоб ви подумали, що загинув. Річ у тім, що встиг натиснути на цеглу. Хоча з вашого боку здавалося, що стіни закрилися швидше, ніж це зробив. Насправді, після натискання цеглини, яка виявилася такою собі кнопкою для прискорення закривання стіни. Звичайно, слідом відкрився прохід. Що щодо крові? Я непомітно кинув пакет із кров’ю до тієї стіни, яка закривається. Таким чином пакет лопнув і кров вибризнула. Після цього опинився в проході. - пояснив це нам.

- Стривай, а навіщо тобі все це було потрібно? - запитала Мінамі його.

- Чесно, мені в мить захотілося воістину померти, але я розумів, що ви не бажаєте цього. Щоб себе задовольнити, вирішив підлаштувати свою смерть. Усвідомлюю, що вчинив як егоїст, який думав лише тільки про себе… - сумно вимовив це.

- Це не так, якби ти б думав тільки про себе, тоді ти б зараз не стояв із нами! - крикнула я йому.

- Я це зробив, бо зрозумів, що мені не треба закінчувати життя на цьому. Неважливо, як себе ненавиджу, мені не потрібно думати про це. Адже я зобов’язаний вам допомогти з останнім судом. - прорік високий хлопець, рішуче дивлячись на нас.

- Зачекай, значить, ми все-таки будемо шукати головного лиходія? - запитав його Ючі.

- Так. Зрозуміло, без деяких доказів ми не зможемо нічого зробити. - спокійно проговорив нам.

- Хіба ти не можеш нам просто сказати хто це? - запитала Кубота його і той важко зітхнув.

- На жаль, ні. Мені поки що не можна про це говорити. Я лише можу вам підказувати, але не більше. - повідав Іошинорі, а Кудо тільки й робить, що кривить обличчя.

- Зрозуміло. По суті, ти для нас марний. - промовив зі страшним обличчям археолог.

- Ти якось занадто похмуро сказав. Люди створіння не ідеальні, тому це нормально. Тим більше, нам теж потрібно докласти до цього зусиль. Одна людина не зможе зробити все за всіх, як би вона не намагалася. - пояснила дівчина в окулярах цьому дрібному, той її навіть не намагався почути. Морі взагалі не подобається ця розмова.

- Не виправдовуй мене, бо знаю, що мало чим зможу допомогти. Я тільки й роблю, що приношу проблеми… Вибачте, за мої погані думки… - сумно прошепотів це і зітхнув.

- Нічого, я розумію. Ти не можеш ось так швидко все це прийняти. Я сподіваюся, що скоро зрозумієш, що ти і справді хороша людина. - промовив Фурукава, посміхнувшись йому.

- Дякую. Можливо, коли-небудь це станеться. Однак зараз, нам варто трохи перепочити перед тим, як відбудеться нове оголошення. - промовив це, дивлячись на нас.

- Так, відпочинок - це добре. Після цього нам стане легше думати, що стане в пригоді на Класному Суді. - погодилася вона з будівельником.

- Тоді, скільки зараз часу? - поцікавилася я в них, хвилястий шатен глянув на стрілки годинника.

- Зараз десь 06:15. - коротко відповів мені.

- Зрозуміленько, а давайте зустрінемося о 10:00! - голосно запропонував хлопчик, навіть не питаючи нас.

- Гаразд, а що щодо твоїх ран, Іошинорі? Тобі вистачить стільки часу? - запитала вона, подивившись на фіолетоволосого.

- Цілком, я за ніч встиг усе замотати, вони невеликі. - пояснив він їй.

- Це чудово, тоді я пішла. - вимовила Сечіко, йдучи зі своїм котом.

- Окей, тоді я теж піду. Добре вам відпочити! - радісно побажав пірат і швидко пішов за нею, а його папуга слідом полетіла за ним. Усі інші теж розійшлися по своїх кімнатах, мені залишилося піти до себе. Я попрямувала туди, після цього відчинила двері й зачинилася за собою…

***

Мені захотілося взяти зі скриньки фотку, яка здається досить милою. Відкривши її, взяла її і рожевий олівець. Мені захотілося зробити невелику рамку. Просто обвела нас у сердечко. Думаю, що так йому фотографія більше сподобається. Та й за одне віддам його ключ від кімнати, хоч і так зрозуміла, що в нього є запасний. Забравши його, я вийшла зі своєї кімнати і підійшла до його дверей. Трохи постукавши, почула кроки, які наближаються до мене. Іошинорі відчинив двері й глянув на мене.

- Хм… привіт. Що хотіла? - спокійно запитав мене своїм м’яким голосом.

- Ем… тримай. - ніяково промовивши, дала йому фотографію і ключ.

- А? Навіщо ти це віддаєш мені? - поцікавився будівельник.

- Та так… Я захотіла поліпшити її, ну і ключ все-таки твій. - промовила, поглядаючи на нього.

- Ось як… Добре, я заберу фотографію, але ключ можеш залишити собі. - сказавши це взявши з моїх рук фотку зі мною.

- Іоши, тобі він точно не потрібен? - запитала Морі за це.

- Тобі він більше стане в пригоді, у мене й так є свій. - відповівши мені на це, він усміхнувся.

- Угу, тоді я піду. - вимовила це, відвертаючи від нього голову.

- Атсу, може зайдеш до мене в кімнату, якщо ти не проти? - запропонував високий хлопець, пильно дивлячись на мене.

- А! Ти мене запрошуєш до себе?! Як несподівано, Іоши. Я згодна! - досить голосно прорекла я.

- Ти можеш не говорити так оглушливо… Дійсно, не варто… - дещо збентежено й тихо промовив фіолетоволосий.

- Та годі тобі, не потрібно соромитися мене! - крикнула йому, він став ще більш схвильованим.

- Гаразд, тільки швидше заходь, добре? - погодився він, його обличчя злегка набуло червонуватого відтінку.

- Ага. - коротко відповівши, я зайшла до нього, і він зачинив двері. Цього разу його кімната виявилася відмитою до блиску.

- У тебе тут так чисто. - помітила йому.

- Дякую. Я вважаю, що по кімнаті можна зрозуміти, яка людина насправді, і що оточує її. - пояснював усе це, дивлячись на мене.

- Угу, я згодна з тобою. - вирішила не сперечатися з ним.

- Взагалі, ти можеш присісти на ліжко. - запропонував він це.

- Добре. - коротко відповівши, я присіла, темноокий теж, але не близько. Мені захотілося його поцілувати. Взявши його за руки, наблизилася до нього, але Морі ухилився і обійняв мене. Він зробив це, ніби навмисно…

- Атсу, зараз не час і не місце. - промовивши це, він дав зрозуміти, що зараз не можна.

- Гаразд… - тихо сказавши, я трохи засмутилася, і ми перестали обійматися.

- Давай краще поговоримо, поки ще не настав час зборів. - запропонував мені будівельник, я погодилася…

***

Ми розмовляли на різні теми, крім інтимних. Точніше я намагалася питати його про це, але він відмахувався. Однак Морі несподівано почав про це говорити:

- До речі, щодо того подарунка. Цей кубик не такий собі, а важлива річ. Знаю, це не звучить правдоподібно, адже його викинув… Я подумав, що зможу забути тебе, але це неможливо. Саме це місце нагадує про тебе… - сумно тлумачив хлопець у будівельному комбінезоні.

- Правда? - коротко запитала я, він усміхнувся.

- Я б сказав, що з тих людей, хто не вміє брехати. Рано чи пізно все розкриється. Так, цей кубик чудовий. Чесно кажучи, будь-який подарунок від тебе буде чудовим. - розповідаючи про це, мені стало так тепло на душі.

- Зрозуміло. Я рада, що він тобі сподобався. - вимовила йому.

- Ага. Завдяки йому вирішив стати тим, ким є зараз. - вимовив це із задоволеним обличчям.

- Отже, ти став будівельником через мій подарунок? - поцікавилася в нього.

- Вірно, у мене з’явилася про це думка. Та й я цілком підходжу на цю роль. - промовив про себе.

- Звичайно, ти створений для цього. Однак тут дизайнер, м’яко кажучи, промахнувся з реалізацією. - промовила це злегка невдоволено.

- Не знаю, як на мене це нагадує твій стиль. - вимовивши це, я розлютилася.

- Гей! Він лайняний! - голосно прорекла, накинувшись на нього.

- Боже, це що звичка в тебе така кидатися на мене? - запитав Іошинорі злегка сміючись.

- Немає в мене такого! - гаркнула йому.

- Тоді, хто на мені лежить? - поцікавився він у мене, моє обличчя стало червоним. Я швидко встала з нього.

- Ой… Вибач! - крикнула, ніяково стоячи перед ним, він теж піднявся.

- Розумію, тягне до мене? - запитував мене. У той момент не знала, куди себе подіти.

- Так, але я знаю, що не можна. - провіщала злегка засмучено.

- Молодець, давай швидше закінчимо з цією грою. - промовив він це подивившись на годинник і продовжив: - Адже вже 10:00 годин. - вимовивши це, високий хлопець узяв собою Іннопад. Ми вийшли з його кімнати. Він зачинився за нами і швидко попрямували до їдальні. За хвилину підійшли до дверей і відчинили їх. Там стоять усі інші:

- А ось і ви двоє прийшли! - крикнув нам Хіромі.

- Я подумала, що ти та Іошинорі пропустите наші збори. - сказала Акіра, подивившись на нас.

- Ну так, це могло статися, але Іоши мені нагадав про це. - вимовила я, дивлячись на них.

- Ем… Що з твоїм обличчям? Ти якась червона. - запитала Сечіко в мене.

- Як би вам сказати… - тихо прошепотіла про себе.

- Іошинорі, що ти з нею зробив? Я подумав, що ти червоним можеш прийти, але ніяк не вона. - вимовивши це, Ючі дивно глянув на Морі.

- Я як раз-таки нічого не робив. Взагалі це вона намагалася зробити щось зі мною, але я їй заборонив. - пояснив він їм злегка посміхаючись.

- Здається, це залишиться для нас таємницею. - після того як журналістка проговорила про це, монітор увімкнувся:

- Ху-ху-ху! Це важливе повідомлення! То ви хочете ще один суд? Останній Класний Суд? Я можу його влаштувати! Вам належить знайти решту доказів, які можуть привести до головного лиходія! Тобто до мене! Ху-ху-ху! Тож щасти з їх знаходженням! - оголосивши це, він засміявся, і оповіщення завершилося.

- Яка цікава інфа! Тоді давайте шукати докази! - голосно вимовив їм хлопчик.

- Так, ти маєш рацію, нам потрібна будь-яка зачіпка, яка допоможе на суді. Іошинорі, ти напевно знаєш, де інші докази? - поцікавилася Мінамі в нього.

- Звичайно, але варто пройтися кількома поверхами. Невідомо, що може завалятися. - прорік він їй, потім глянув на нас.

- Тоді ходімо. - сказавши це, ми розійшлися по поверхах: я і Іошинорі на 1, Ючі і Сечіко між 3 і 4, Акіра і Хіромі на 4. На цьому останнє розслідування почалося!..