Глава 3 Розчарування у житті (Мирні дні)

Ось і знову цей дивний голос заговорив зі мною:

- «Знаєш, ти цілком можеш перемогти цю гру. Варто дізнатися більше інформації про цього будівельника? Думаю, це тобі не завадить. Найголовніше, щоб він не запідозрив, що ми задумали. Ти згодна зі мною, Атсуко?» - після цього я засумнівалася, адже він навряд чи стане співпрацювати зі мною. Тим паче що цей хлопець не схожий на дурня, явно запідозрить мене в чомусь нехорошому.

- Я не знаю… Не вважаю, що Іошинорі взагалі захоче зі мною говорити. - невпевнено вимовила вголос.

- «Не турбуйся про це, йому доведеться з тобою поговорити.» - у цілковитій упевненості пролунав у моїй голові.

- Добре, мені самій цікаво, що може розповісти. - з надією проговорила йому.

- «Молодець, Хіросе. Такими темпами ми виграємо гру.» - закінчивши цю бесіду, голос зник, і я прокинулася від власного монологу із самою собою.

- Для початку мені потрібно піти в їдальню. - сказала про себе і вийшла з кімнати. Я думала, як би поговорити з цією людиною? Це не так вже й легко… «Можна спробувати заманити його у свою ж абсолютну кімнату, але він же не тупий, щоб повестися на це.» - тут же відмовилася від цієї ідеї і зрозуміла, що опинилася на місці, а там щось відбувається. Фізик стоїть на колінах і з якимось відчаєм каже:

- Я так більше не можу… Смерті всіх цих людей приводять мене в депресію… Просто навіщо боротися, якщо звідси не виберуся. Я слабак… навіть допомогти нормально не можу, не кажучи про моє виживання. - після цих слів у нього струмком потекли сльози і раптом до нього підійшла Йосіда.

- Імаї, послухай мене. Ти не винен, адже це не через нас усе сталося. Єдиний хто винен у скоєному, а саме той, хто все це зробив. Людина, яка створила цього Інносу і всю цю гру. Ми повинні перемогти, ти це знаєш. - вимовила з підтримкою взявши його руки, вкривши своїми. «Це виглядає так зворушливо. Чесно аж плакати захотілося, але я стримувала себе.» - іронічно поміркувала і почала слухати далі:

- Я… Н-не знаю, що й с-сказати. Дякую, Теруко… - далі Акайо обійняв дівчину, і вона прийняла його добрий жест. Я вирішила тихенько прикрити двері й не заважати їм. Та й згадала, що найімовірніше, відкрився 3 поверх, тому попрямувала туди і піднялася на нього. Щоправда, коли прийшла, смикнувши за ручку дверей, вони не відчинилися.  Тут же з’явилася пухнаста істота.

- Привіт, Атсуко! Що ти тут робиш? - зацікавлено запитав мене.

- Я хочу оглянути 3 поверх. - прямо прорекла йому.

- Так ти вважаєш, що просто дам тобі увійти? Я вирішу цю проблему лише в тому разі, якщо ти дещо зробиш для мене.

- Ем… Ну і що я маю зробити? - запитувала я його.

- Сфоткай мені Фізика і Хіміка! - після крику, він аж підстрибнув.

- Навіщо тобі це? - запитала його знову, той ображено склав лапки.

- Я просто хочу фотку! Тобі що самій не цікаво, що вони там роблять???? Ну, будь ласка!!! - невдоволено пролунав як дитина, дивлячись на мене, а потім благав, щоб я сфоткала їх. Річ у тім, що я не відаю, які наслідки від цього будуть.

- Я подумаю. - вимовила я і мені терміново потрібно щось вирішити… Відмовити чи погодитися? Треба вибрати…

***

У підсумку пішла йому на поступки. Мені самій цікаво, чим це все закінчиться.

- Інносу, я згодна зробити це доручення. - промовила це йому.

- Ура! Я так і думав, що ти так скажеш! Я з нетерпінням цього чекаю! - крикнув він, радіючи цьому. Пухнастик дав мені фотоапарат і спустилася на 1 поверх. Обережно підходячи до їдальні, побачила, що двері злегка прочинені. Я заглянула і побачила вже трохи іншу картину:

Акайо і Теруко сидять на підлозі й обіймаються. Начебто нічого незвичайного, але потім помітила, що вони цілуються. «Мабуть, зроблю фото і не буду їм заважати». - подумала про їхні почуття. Фізик і Хімік так захоплені одне одним, що не помітили, як я сфотографувала. Виконавши свою частину угоди, я піднялася на 3 поверх. Там я віддала фотоапарат і сам знімок. Він глянув на фото, і був злегка незадоволеним.

- Ну блін… Чого так нудно? Можна було і куди цікавіше… Гаразд, дякую за це, Хіросе. Тримай ключ. - він віддав мені його, і я подякувала пухнастому створінню, після цього пішла оглядати. Коридор виявився досить світлий. На стінах зображені тварини, які щасливі, але це, з одного боку. Інший бік більш похмурий. Там тварини мертві, немов вони були ізгоями суспільства. Скелети лежать один на одному упереміш зі шматочками шкіри, під якою ховаються якісь незрозумілі органи і нутрощі. Моторошно, від усього цього тхне смертю. «Може, це не жарт?» - на мить припустила я, подивившись на двері. Там написано «Лабораторія Господаря Тварин». Зайшовши туди, виявила багато різних маленьких тварин. Вони подивилися на мене голодним поглядом. Звірята сидять у клітках, деякі з них почали тарабанити в прути, вимагаючи їжі. Решта лежать не в силах поворухнутися. Мені стало шкода на них дивитися і тут же голос вимовив:

- «Ти нічим не можеш їм допомогти.» - тут же глянула нагору, намагаючись сконцентруватися.

- Чому це? - тихо запитала в нього, але той відповів холодно:

- «Це не твій обов’язок. Ти не повинна це робити». - потім я кивнула головою на знак того, що безсила. Я подивилася на них ще раз, а потім на червоні шафки і полиці. Там якраз стоїть їжа для них, але це не моя справа. На підлозі червоний килим та іграшки для тварин. Більше нічого я не побачила, тільки сірі стіни огортають цю кімнату. Після попрямувала в інший бік, там підписана кімната як «Розчленування тварин». Сама назва говорить за себе. Я відчинила двері й побачила темну кімнату з різним обладнанням для цієї справи. Також тут так смердить, ніби реально тут перебувають мертві істоти. Я підійшла до сірого дивана і злегка підняла, тут же виявилася права. Переді мною з’явилася моторошна картина. Це кістки від тварин, шматки їхнього м’яса та інше моторошне приладдя. Опустивши диван, я вирішила вийти з цієї проклятої кімнати. Пішла трохи далі й побачила невеликий сад. Місце, там, де все росте. Рослини, вони ненормально великі для мого розуміння. Також дві салатові лавочки, які вкриті рослинами. Я сіла на неї і раптом лавочка почала підніматися, а живність вкривати мене. Я намагаюся смикатися хоч якось, щоб вони мене відпустили, але в мене це не вийшло. Оскільки знаю, що немає сенсу кричати, мені залишилося чекати того, хто мене врятує.

***

Чесно кажучи, я подумала, що застрягла в цих заростях назавжди. Однак пізніше почула кроки, їх декілька. Це виявилися господиня тварин та її кіт. Подивившись на мене з незрозумілим виразом обличчя, вона почала говорити:

- Атсуко, а що ти тут робиш? - запитала вона, не відаючи, що відбувається. Я ж продовжую мовчати і дивитися на неї, широко розплющивши очі. Тільки червоноволоса все одно не усвідомила до кінця того, що відбувається, тому продовжувала в тому ж дусі: - Я взагалі тебе не розумію. Так що відбувається? - після ще одного запитання я замичала як могла, адже мій рот заблокований листям, яке тисне на мене і не дає мені нічого вимовити. Раптом її кіт підійшов до неї і щось по-своєму промовив, вона хитнула головою.

- Стривай, вона хоче, щоб ми звільнили її? - запитала свого вихованця і його відповідь виявилася позитивною. - Добре. Марсік, тоді ти знаєш, що робити. - впевнено дозволила йому звільнити мене. Кіт почав лізти по стеблах та своїми кігтями і зубами рятує мене. Це було легше, ніж я припускала. Коли він їх кусав і дряпав, вони вже не так сильно тримають. Стебла і листя потихеньку опускають свою хватку. Зрештою вони поклали мене на лавочку, і я встала. Це було таке дивне відчуття, спочатку тебе стискали, а потім опустили, наче пушинку. Сам Марсик зліз із тих гілок і підійшов до своєї господині. Зробивши добру справу, дівчина погладила свого улюбленця, поки той вилизувався, поглядаючи на нас. «Чого це вона робить вигляд, що мене тут немає?» - подумала я.

- Звісно дякую твоєму коту, але в мене є одне маленьке запитання. Ти відразу не могла здогадатися, що я від тебе вимагаю?! - розлютилася я на неї, Кубота аж підстрибнула і полохливо подивилася на мене. Кіт зреагував так само і зачепився за свою господиню. Здається, це не вперше, коли він так робить. Сечіко відчепила свого маленького друга від себе і стала тримати його в руках.

- П-пробач, я д-думала це н-нормально… - промовила, тремтячи, і почала плакати. Марсик у руках синьоокої почав її заспокоювати своїми легкими поштовхами по її одягу. Я усвідомила, що погарячкувала, немов у мене вселився демон, що так страшно розлютилася. Хоч сама вона ні в чому не винна.

- Вибач, я не знаю, що зі мною відбувається, але чомусь якась нервова. - вимовила спокійним тоном, і їй на душі стало легше.

- Нічого, розумію… адже як ніяк із нами немає 4 друзів і це сумно… - прошепотіла Кубота і глянула на свого пухнастика, а той продовжує муркотіти.

- Вибач, мені почулося… Друзів? Ти їх вважала союзниками? Хах, що за жесть. Які вони нам приятелі? Двоє взагалі вбивці, а ті всього лише слабаки, які не пережили в грі. Ніхто з них не став би в нормальній ситуації моїм другом, а в цій так тим більше. - прорекла, посміхаючись їй в обличчя, дивлячись у її очі, які сповнені болю. У мені тремтить дивне незрозуміле почуття, ніби проговорила не я, а той самий голос, який переслідує мою свідомість.

- Атсуко… Я не знаю, що сказати. Ти говориш так, немов це не ти. Я впевнена, що Хіросе так не стала б говорити. - вона вимовила, боячись мене, а потім додала: - Я думала, ми друзі… але так, була справді дурна. - вимовила під кінець і разом зі своїм супутником та швидко йде далеко по коридору, що в підсумку її слід прохолов. Я не маю поняття, що зі мною коїться? Навіть не змогла хоч якось переконати дівчину, тут же той самий голос заговорив:

- «Ха бачиш! Скоро всі будуть тебе боятися, і ми зможемо закінчити те, що почали.» - потім втупилася вдалину порожньої кімнати.

- Що? У сенсі те, що почали? - поцікавилася в нього.

- «Ти що, не розумієш, що я хочу? Усього лише бажаю виграти гру. Та й те, що я роблю для твого ж блага. Тобі не потрібні друзі, для того щоб перемогти. Тому роби те, що я скажу.» - серйозно наполягав на цьому. Я вирішила послухатися його, після голос затих.

- Залишилося не так вже й багато до кінця. - сказала про себе, і сама пішла в далечінь…

***

Коли йшла по коридору, думала про те, як стала розмовляти з людьми: «Я усвідомлюю, що так не можна, що ми повинні все вирішити разом. Щоправда голос повідав, що вони мені не знадобляться, для того щоб перемогти в цій грі. Мабуть, він має рацію… Мені ніхто не потрібен. Тим більше я їх особливо не знаю, тому мені нема про що хвилюватися.» - коли я закінчила розмірковувати вже на 2 поверсі почула розмову двох хлопців. Це виявилися Іошинорі та Ючі. На скільки я пам’ятаю пірат з ним у дружніх стосунках. Тоді мені варто поспостерігати за ними зі сходів.

- Сподіваюся, ти мене розумієш, Ючі. - тихо вимовив будівельник, дивлячись на свого співрозмовника. На відміну від Морі, інший виглядає схвильованим.

- Але… Ти не боїшся, що вона може мене спалити? - поцікавився Фурукава, трохи піднявши праву брову.

- Ні. Я думаю, що ти впораєшся. Не дарма ж ми були друзями. - під кінець проговорив з невеликою посмішкою на обличчі. Схоже, йому комфортно спілкуватися з таким як хвилястий шатен. Однак його друг глянув на нього ображено і якось винувато.

- Гей! У сенсі були? Що я вже не друг?! - обурено крикнув йому, а фіолетоволосий попросив приглушити свій голос. Хлопець у піратському костюмі вирішив послухатися його і намагається бути тихішим.

- Друг. У цій ситуації краще нікому не бути союзниками. Ючі, ти ж ще не встиг розбовтатися? - запитав пильного дивлячись на нього, а той ніяково посміхнувся, бо раніше всім говорив про їхню дружбу.

- Ем… Як би тобі пояснити… - хотів придумати виправдання, але не зміг. Хоча темноокий і так помітив, що той став надто обережним. Це на нього не схоже.

- Значить ти їм сказав. Тоді ніякого корабля тобі не світить. - відповів більш сумним тоном, а пірат засмучено покивав головою.

- Чому? Ну я просто хотів, щоб ти з іншими ладнав. Ми всі разом могли б… дружити. - ображено прошепотів трохи голосніше, будівельник здивувався його відкритості.

- Це неможливо, Ючі. Ми перебуваємо в грі вбивств. Я не та людина, яка буде з ними спілкуватися на одному рівні. Інший би тут же звалив після моїх висновків, але ти ще стоїш тут. У підсумку ти мені допоможеш чи все-таки приймеш мою пораду? - цікавився будівельник, він знову став непохитним і серйозним. Засмаглий хлопець був вражений його відповіддю, але в ньому не присутній страх, і це вразило мене.

- Іошинорі, незважаючи на твої слова, я допоможу тобі. Після цього ти побудуєш для мене ще один корабель. - впевнено вимовив тому, а той хитнув головою у відповідь мало не розсміявшись.

- Хех… Тобі одного мало? Я подумаю… Тоді на цьому ми закінчуємо. - після цієї розмови вони потиснули один одному руки і пішли на 1 поверх, а я навшпиньки за ними. Потім хлопці розійшлися, один у свою кімнату, а інший у спортзал. Сама я вирішила теж піти до себе. Зайшовши туди, подивилася на всі боки, переодяглася і лягла повалятися. Тут же до мене хтось постукав.

- Та кому я там потрібна? - запитала вголос і встала, відчинивши двері, побачила, що це виявився той самий Пірат.

- Привіт, Атсуко. Мені тут дехто доручив передати тобі ось це. - промовив усміхнувшись мені, він дав червону іграшкову машинку і шоколадку. Сама вона має знайомий вигляд, але чомусь не можу згадати, звідки? - Дякую, від кого? - запитала я, подивившись на презенти ще раз, а потім на Фурукаву.

- Я не можу це сказати. Єдине, що він ще передав: «Зустрінемося о 00:00.» - додав це, після здивувалася такому призначеному часу.

- Чому так пізно? - поцікавилася в хлопця, який нібито й гадки не має, чому о такій годині треба прийти.

- Так, він дивний. Любить не спати ночами, а гуляти. - виправдався, розтягуючи слова, але насправді мені не завадить розвіятися, тому більше запитань не ставила.

- Зрозуміло. Передай, що я обов’язково буду. - проговорила йому, він хитнув.

- Ок, скажу. Бувай! - голосно попрощався Ючі і пішов у свою кімнату. Сама я після нього зачинила двері й поклала на тумбу те, що він мені дав та сама сіла на ліжко. Думала, що мені з цим робити. Гаразд із шоколадкою її можна з’їсти, а машинка до чого? Навіть не знаю… Це залишиться для мене загадкою…