О, зоре моя.

Він стояв перед Фрасом, прекрасний, як ранкова зоря. Якби Щур хоч раз побачив себе очима Фраса, може і припинив би сумніватись у собі. Зараз він був схожий на неземне видіння, оповите зоряним світлом. Щоки Фраса налились багряним. Раптом він зрозумів, що окрім прозорої накидки тіло Щура більше нічого не прикриває.

- Чого сидиш, як засватаний? Торкнись мене нарешті. - Щур грайливо закинув голову назад, посміхаючись.

Але Фрас не рухався. Торкнутись? Де? Як? Хіба можна? З одного боку, той хто стояв перед ним, сам просив про це, а з іншого… Вони зі Щуром про таке ще не розмовляли. Всього лише кілька побачень назад вони поцілувались. Щур міг скам’яніти від невинного на погляд Фраса доторку, тому вони зазвичай обговорювали все, що робитимуть до дрібніших подробиць. Фрас скоріше дозволив би прострелити собі ногу, ніж завдав дискомфорту коханій людині.

Він відчув, що перед ним марення в подобі коханого. Навіть розуміючи це, Фрас все одно він не наважувався встати та торкнутись його. Марення, натомість, злегка примружило очі. Воно знало, що Фрас дивиться на нього, і явно розуміло дилему в його голові. Видавши короткий, мелодійний смішок, видіння зробило декілька кроків до нього. Фрасу здалось, що накидка переливається ледь чутним дзвоном. Він не знав, куди подіти очі. Груди, ребра, талія, та стегна, все чого він хотів торкнутись та покрити поцілунками було так близько… Що як він не зможе вгамувати власні бажання, і зробить Щуру боляче? Цього ніяк не можна було допустити. Не встиг Фрас розвинути цю думку, як відчув ніжний доторк до своїх колін. Видіння підійшло впритул.

- Хоча б обійняти можна? - запитало видіння, і Фрас, не думаючи розвів коліна, впускаючи його у свій простір. Відчувати Щура поруч було для нього природно, але зараз це було не так, як зазвичай. Не було звичного тепла, тільки подих перехопило.

- Ти любиш мене? - видіння торкнулось його щоки. Фрас не зміг втриматись і накрив його долоню своєю.

- Душі в тобі не чую… - видихнув він.

Видіння посміхнулось.

- Я потрібен тобі. - Воно взяло його руку та поклало собі на груди.

На кілька ударів серця Фрас забув, як дихати. Він і раніше торкався грудей Щура, але зараз все відчувалось зовсім по-іншому. Одна справа — невинні обійми уві сні, і зовсім інша - цей чуттєвий доторк.

- Так… - Його власна рука, керована цією маленькою долонею, стиснула груди видіння. Лиш злегка зачепивши набряклий сосок, видіння повело його руку нижче. Крізь невагому тканину Фрас відчував кожний вигин такого жаданого тіла. Ногами Фраса розливалась зрадницька слабкість, а в тілі закручувалась туга гаряча пружина.

Рука його пройшлася по ребрах талії та спустилась нижче. Напруга в тілі Фраса нарешті знайшла собі вихід. Він притягнув видіння у поцілунок, однією рукою розминаючи його сідницю, а іншою погладжуючи гладку спину. На удар серця йому чогось стало неспокійно, але це відчуття зникло, щойно видіння обійняло його за шию.

- Я потрібен тобі. - Повторило воно, вклонившись до його вуха, і Фрас тихенько заурчав від його голосу. - Я, а не те недоладне і зламане одоробло, що зветься Щур.

- Хіба ти не.. - Фрас злегка повернув голову, аби мати змогу зазирнути видінню у вічі.

- Боронь Зірко!.. - Видіння розсміялось, витонченим жестом закинувши голову назад. Сміх той був гострий і недобрий. - Звичайно ні.

Фрас скам’янів. Раптом коханий голос вже викликав відразу, а солодкі обійми перетворились на гіркі тортури. Фрас м’яко, але рішуче відсторонився. Справжній Щур, чи ні, він не збирався завдавати йому шкоди.

- Ти ще й обираєш? Ти що, сліпий? - у голосі видіння Фрасу вчувалось роздратування. - Ти гідний кращого. Мене!

- Ні! - гнів спалахнув у ньому, і Фрас штовхнув видіння, не розрахувавши сили. Збентежено зойкнувши, видіння розсипалось срібним пилом, а Фрас, здригнувшись, прокинувся.

В кімнаті панувала напівтемрява. Свічку в лампі треба буде замінити. Під боком у нього лежав Щур. Він лежав на фрасовій руці, теплий, справжній. Рука заніміла, але Фрас готовий був пролежати так доти, доки його зірочка спатиме.

Чутливе вухо Фраса вловило звуки з кухні. Певно, Наан теж прокинулась і щось готує.

- Я… вже встав, батько Оан — вії Щура раптом затріпотіли. Його голос, що проривався зі сну, краяв Фрасу серце. – За п’ять хвилин… вже… до роботи… стану.

- Спи, милий. Ще ніч. - Фрас оповив його обіймами, і Шур обійняв його руку у відповідь, міцно притуливши долоню чоловіка до своїх грудей.

Дихання Щура стало повільним і глибоким. Він заснув. А до Фраса сон не йшов. Його заповнювала липка тривожність. Десь він чув, що сни є відображенням думок і бажань людини. “Невже ти хочеш його змінити? Хочеш бачити його іншим? Таким, як уві сні. Ідеальним?” В голові Фраса проти його волі сплили слова, сказані видінням. “Недоладне, зламане одоробло, що зветься Щур.” Невже це він так вважає? Неправда!

Фрас поривчасто стиснув Щура в обіймах, так сильно, що той здавлено тьохнув.

- Що сталось? - розгублено промурмотів він.

- Нічого, вибач. Я люблю тебе.

- І я тебе люблю.

Щур у відповідь невагомо торкнувся губами його долоні, - тієї, що притуляв до грудей - і знову розслабився.

Певно, що це просто власний розум одурював Фраса. Недоладне одоробло? Щур? Казати таке міг тільки той, хто не бачив, як він тренується. Або як він танцює. У грудях Фраса потеплішало, коли він згадав той єдиний раз, коли вони танцювали. Як Щур з незвички перебрав домашнього вина. Як маковіли його щоки, коли Фрас в танці тримав його руку. Як свічки виблискували у склі його окулярів. Тоді Щур видався Фрасу найкрасивішим у світі.

В одному видіння було праве. Щось у Щурі, певно, зламалось тоді, коли він втратив батьків. Але чи залишились взагалі не зламані люди у цьому ледь живому світі? Хіба ця втрата зробила Щура гіршою людиною? Звичайно, було б ідеально ніколи не втрачати близьких. Але таким вже було їх життя. Воно їх не жаліло, але тепер вони, принаймні, були один в одного. Щур був одним із тих, хто робив це життя не просто стерпним, а часом навіть і щасливим.

Фрас не пам’ятав, яким був Щур раніше. Той Щур, якого він знав тепер, був відданим і щирим, — якщо розколупати всю його храмову броню — добрим і ніжним. Щур був потрібен його серцю і душі. І Фрас твердо знав, що нізащо і ніколи ні на кого його не проміняє.