За кожен із уявних доторків

Вілл чув широкі й виважені кроки в коридорі, важко було не почути, коли стіни лікарні, що значно більше нагадувала в’язницю, кожним камінчиком відбивали навіть найтихіший звук, поширюючи і примножуючи його. Важко було не здогадатися, хто вирішив його навідати. По-перше, ніхто инший не міг терпіти його сім днів на тиждень. По-друге, жодна людина у світі не ходила із такою сумішшю енергії та граційности, як він.

Доктор Ганнібал Лектер. Психопат. Чесапікський різник.

Хоча, радше не психопат, а… хто? Вілл не знав. Не певен, що хоч у якійсь із книг з психіятрії — судової чи цивільної — знайшлося б визначення, що описувало б Лектера вичерпно. Він був Гордієвим вузлом для ФБР. Вілл описав би Ганнібала трохи иншим грецьким фразеологізмом, але це означало, що йому довелося б себе порівняти з Ахіллом, а Ґрем був вразливим усюди — не лише в районі п’яти.

Особливо, коли доктор був поруч.

Зараз він стояв за два метри від Вілла — питання безпеки — і дивився. Так, ніби не приходив сюди ж учора і позавчора, і тиждень тому. Бо Ганнібалу таки страшенно подобалося бачити Вілла таким ворожим і таким беззахисним перед ним. Це додавало їхнім стосункам гостроти та примушувало зіниці Лектера майже неприродно розширюватися.

— Прийшли позловтішатися, докторе? — Вілл облизнув потріскані губи, зачинаючи розмову.

— У жодному разі, ні. Прийшов допомогти тобі знайти себе справжнього. Як і завжди.

Лицемірство. Бо хіба ж не через Лектера він був тут?

Але Вілл знав, що доктор говорив не про це. Жоден із його візитів не стосувався ментального стану Ґрема. Натомість Ганнібал із надто великим ентузіазмом розпитував про його почуття в загальному і до психіятра особисто. Аж поки у потоці синонімів до слова «ненавиджу» не вирвалось щось про пальці доктора навколо його горла.

Це, безсумнівно, мало сексуяльний контекст і, звісно, Вілл подав це у вигляді сухого сарказму.

Але очі Лектера загорілися жагою, надаючи його обличчю настільки живого виразу, що Ґрем був здивований: невже він і так може?

— То що ти казав стосовно моїх пальців на твоїй витонченій шиї? — здається, вони на цьому закінчили минулого разу, бо у Ганнібала задзвонив телефон. Фальшивий виклик — дуже корисна функція, до речі.

— Не пам’ятаю такого, — Вілл розфокусованим поглядом дивився кудись на краватку доктора — так легше було прикидатися байдужим, ніж дивлячись йому у вічі.

— Ну ж бо, Вілле, будь любчиком і розкажи, яким ти уявляєш мене, — чоловік стояв загрозливо-близько, ігноруючи лінії на підлозі. Він ігнорував би і ґрати, протиснувся б крізь них, аби лише Ґрем визнав, що хоче цього.

— Я уявляю, як ми сваримось: ми на твоїй кухні й у твоїх руках ніж, тож я чекаю, поки ти покладеш його.

— Розумне рішення, продовжуй.

— Ти кажеш, що робив це заради мене — щоб я побачив убивцю, — Вілл прикусив губу, слідкуючи за реякцією Ганнібала. Точніше, за її відсутністю — вираз обличчя доктора не менш холодний, ніж в’язничні стіни. — Ні, не так — щоб я відчув себе, як убивця. Я кажу, що мені не це було потрібно. Що я потребував міцного плеча, на яке можна спертися, а ще більше — спокою. Щоб ти сказав Джеку, що я більше не придатний для цієї роботи, що я зламаний назавжди і…

— Що далі? — видавалося, Лектер ледь дихав: його погляд не сходив з чужого обличчя, він стояв так близько, вловлюючи кожну емоцію, виражену словами чи невербально.

— Дурниці. Того, що я уявляю далі, ніколи не станеться, — Вілл схилив голову, ховаючи очі. — Це вигадка. Останній подарунок від свідомости, що взяла відпустку на невизначений термін.

— Вілле, — суворий голос примусив чоловіка підвести погляд, — хіба ти помилявся, візуялізуючи дії убивць на місці злочину?

Ґрем хотів заперечити. Сказати, що він відчував Ганнібала геть не психопатом, що вчиняв криваву різанину. Але той справді був убивцею. І місце злочину було завжди з Віллом — у його покаліченій душі.

— Ні.

— Тоді, прошу, Вілле, поділися тим, про що думав.

О ні, він не думав. Немов навмисне, ці картинки з’являлися у нього перед очима щоразу, як профайлер перемикався із професійного інтересу до Ганнібала на особистий. Тож він намагався не допускати такого, але втомлене тіло не мало контролю над свідомістю. І тоді він міг не тільки візуялізувати: Вілл відчував, як відгукувався тисячею електричних імпульсів на кожен із доторків. Уявних доторків.

— Не можу, це надто…

— Особисте?

— Збуджує, — ледь чутно прошепотів Ґрем.

Він бачив реякцію Ганнібала — це чи не вперше. Саме тому трохи самовдоволено посміхався — у них була одна слабкість на двох. Ганнібал хотів торкнутися Вілла, Вілл хотів торкнутися Ганнібала. Між ними були 13-міліметрові сталеві ґрати.

— Я так пишаюся тобою, Вілле, — у такому ж інтимному тоні прошепотів Лектер. — Ти навчився відкриватися мені і те, що ти мені показуєш, — прекрасне. Як і ти.

— Вам не варто применшувати свій внесок у це, докторе, — грайливо посміхнувся Вілл.

— Хочеш почути, що уявляю я, коли заплющую очі?

Профайлер знав, що погоджуватися було б помилкою. Знав, що це була б якась гротескно-пристрасна фантазія, що затуманювала б розум і додавала б важкости у нижній частині тіла. Він мав сказати, що йому взагалі не цікаво, про що там думає цей убивця. Натомість він повільно кивнув.

— Я уявляю тебе у своїй спальні. Щільно прикриті штори, сорочка, що прикриває частини тіла, які ти ще соромишся відкривати мені. М’яке волосся під моїми пальцями…

— Припини, — слабким голосом перебив його Вілл, — не треба.

Ганнібал бачив, чому чоловік його спиняв. Розширені зіниці, мокрі від поту завитки волосся обабіч обличчя — Вілл таки мав надміру розвинену уяву. Не можна сказати, що Лектер на це не розраховував. Він опустив очі на одяг, що у ділянці паху не залишав місця для фантазії.

Доктор задоволено облизнувся — він не очікував, що сьогодні вони зайдуть далі за стадію легкого флірту. З иншого боку, якщо і була людина, з якою він міг не ховатися за масками — то це був Ґрем.

— Не соромся, Вілле. Торкнися себе там, де хотів би, щоб торкався я.

Чоловік налякано підвів погляд — за які межі безумства хотів завести його Лектер тепер?

— Не хвилюйся, я подбав про камери. Зрештою, головним правилом цього місця є конфіденційність. Я лише нагадав декому про це.

Вілл вагався. Бачив м’який погляд, що вивчав кожен вигин його тіла — без вульгарности, а ніби з науковим інтересом. Ну звісно, перед тим, як стати психіятром, Лектер також був хірургом. Відділяв цими умілими руками органи від тіла, м’язи від кістки. Цими ж руками він зараз міг би притискати його до ліжка, розстібаючи ґудзики на сорочці та залишаючи поцілунки на худих ребрах. Особливо багато — в ділянці серця, куди ударив найболючіше.

Ні, це було забагато для фантазії Вілла.

Його власна долоня, ніби на пробу, сковзнула угору до грудей і стиснула. Очі Ганнібала пильно стежили за процесом, поки на обличчі чоловіка розквітала усмішка — не зверхня, а схвальна, ніби він от-от збирався сказати щось приємне:

— Ти такий красивий, коли не стримуєшся, Вілле.

Ґрем закинув голову назад, відкриваючи погляду справді витончену шию, і знову стиснув груди, цього разу звертаючи більше уваги на ереговані соски. З його губів зірвався напівсхлип, і Ганнібал доклав усих зусиль, щоб закарбувати у своїй пам’яті цей чудовий звук.

Чи варто казати, що пам’ять у нього відмінна? Особливо на усе, що стосувалося Вілла.

— Роздягнешся для мене, Вілле?

У мозку профайлера промайнула думка, що це усе надто дивно. Що вони ніби у романі для дорослих. Чи, що гірше, — у його власній відвертій фантазії. Певним чином, так і було. Але Ганнібал стояв менш як за крок від нього і був готовий допомогти — аби лише Вілл сказав як.

Тож його пальці потяглися до застібки комбінезона, відкриваючи погляду Лектера більше блідо-молочної шкіри.

М’язи живота напружилися під знайомими, але неочікуваними доторками, і Вілл заплющив очі, дозволяючи уяві заповнити пробіли. Ось Ганнібал залишав низку поцілунків від грудини й до пупка, ось завмирав, дражнячи його, перш ніж торкнутися чутливої плоті. Одна його рука стискала шию чоловіка, инша — член, змушуючи його розриватися між впливом адреналіну та десятка инших гормонів, назв яких Ґрем не знав і не хотів знати.

Долоня Лектера лягла поверх його руки, роблячи темп повільнішим, та водночас різкішим.

— Ось так краще, Вілле. Ти прекрасний, — голос Ганнібала лунав надто близько, але Вілл боявся розплющити очі, щоб не зруйнувати хистку ілюзію, що сам і створив.

Особливо тоді, коли він сам був так близько.

Ґрему здавалося, що чужі руки підтримували його, коли тіло відповіло на надмірне задоволення сотнею електричних імпульсів, які змушували м’язи скорочуватися, а нерви — розслаблятися.

Він зробив кілька глибоких вдихів, перш ніж розплющити очі.

Обличчя Ганнібала було у кількох міліметрах від його власного.

— Ти чудово впорався.

— Як ти?..

— Хіба це має значення зараз?

— Не думаю, — кивнув він, здриґаючись від холоду — вони усе ж були у в’язниці. Лектер дбайливо застібнув на ньому комбінезон, не забуваючи торкнутися кожного місця, якого торкався Вілл.

— Ти втечеш зі мною, Вілле Ґрем?

Не дочекавшись відповіді, доктор накрив його вуста своїми. Хоча, напевне, відповіддю варто було вважати те, з якою силою чоловік притягав Ганнібала за комір пальта до себе.