— Ти кайфуєш від ризику, але не від зґвалтування. Якби це було не так, ти б відводив тих дівчат у якийсь тихий закапелок. Я думаю, те, що в твоїх таємних подружок між ногами, лякає тебе настільки, що в тебе не встає. Що ти робиш потім? Лягаєш у ліжко і дрочиш, думаючи, який ти хоробрий, бо вбиваєш беззахисних дівчат?
— Замовкни.
— Ти здатен зацікавити дівчину собою, але не трахнути. — Ухкав вітер, гуркотіла кабінка. Я стояв на порозі смерті, але тієї миті срати на це хотів. Я не знав, чи розгнівають його мої слова, але сам я гнівався за нас обох. — Що з тобою сталося, чому ти такий? Мама защіпала твою пипку прищіпкою, коли ти з нею вовтузився у кутку? Дядько Стен змушував тебе робити йому мінет? Чи то було…
— Заткнися! — Він підвівся на зігнутих ногах, однією рукою вхопившись за перекладину, а в іншій тримаючи пістолет, яким цілився в мене. Спалахнула блискавка й освітила його цілком: витріщені очі, рідке волосся, губи, що ворушилися. І пістолет. — Заткни свій брудний ро…
Я притискаюся губами до його губ, чорна фарба, що стікає по його обличчю змішується з кров’ю, що стікає по моєму і на секунду мені навіть здається, що поцілунок відвзаємнили.
— Що ти, курва, робиш, сучий сину?! Зовсім здурів?! — Лейн відкидає мене від себе, змушуючи вдаритись головою о кабіну.
— Знаєш, що я думаю? — що мені непогано дається збиття його з пантелику, може, може я встигну щось придумати. — Я думаю, що ти просто підор і тому в тебе не встає.
Він хапає мене за обличчя, стискаючи мою щелепу, я впиваюся очима в його очі, скажені, повні безумства. Бачу у погляді безконтрольний буревій його думок, дивлюсь, немов можу їх розшифрувати, розкласти на полиці, ніби в моїх силах зупинити цей оркан, не шукати від нього схованки. Ніби навпроти мене не серійний вбивця. Ніби я не помру сьогодні. Бо не помру, принаймні не забравши його з собою.
— Ну, сцуко, чого мовчиш, невже не маєш що сказати?! — кричу, перекрикую скрип старої каруселі, грозу і вітер, мене харять його замкнені вуста, мене дратує, що кричу я - не він. — Скажи хоч щось, покидьку!
Але Лейн мовчить, язик проковтнув сука і мовчить. За нас говорять стогони дерев, погнутих вітром, крики птахів, нажаханих грозою, скиглення хвиль морських, розбитих берегами, жалощі кораблів далеко в морі.
В цей раз вже він мене цілує, так можна грати протягом годин. Але нас це не зцілює, хоча у слів корінь один, ми зціленню удвох не підлягаємо, лише сильніше униз занепадаємо, хоч янголами не були.
Люцифер створений був Богові служити, не зміг, спокусило його зло. Пальці стирають кров і ніжать моє болюче, змучене чоло. Він щось шепоче, я не чую… ні слова, але знаю - про любов. Наш гріх затьмарить таємниця, сховає десь ночі покров.
— Не пізно ще звідси збіжать? Можу пообіцяти, що не вб’ю.
— Я тебе, суку, звідси живого не відпущу.
— Навіть якщо до смерті буду молитися за кожну мною вбиту?
— Навіть тоді, Лейне, не вибачу провину.
Вітер шумить і ми промоклі до ниток. Знімаю з нього просяклу кров’ю, фарбою і чимось ще футболку. Губи лишають синцілунки на його шиї, хочу на тілі, на душі зоставити відбиток.
— То, я все ж прав і стогони твої збрехати мені не дадуть.
— Але ж і ти такий.
— Як падати, то треба когось за собою потягнуть?
Він знов замовкне, лише крізь уста будуть летіти квиління м’які. А я спускатимуся нижче, бо знаю де в чоловіка є місця слабкі. Він вчепиться в моє волосся пальцями, його притишить буревій. І все могло б бути інакше, слідкуй він заповіді не убий.
Підводжуся, на його шиї, всієї у моїх слідах, стискаю руки. Він трохи тягне але все ж холодний метал пристає до мого лоба. Десь в серцях наших глухий біль задзвонить. Взаємність у стосунках найважніша, взаємна ненавість-любов нас двох хоронить.