Він завжди вважав, що про це можна тільки мовчати. Та коли слова вилетіли назовні, очі навпроти загорілись щасливо, ніби хтось всередині увімкнув світло, і коли Гаррі затягнув його у поривчастий поцілунок, Драко відчув себе правильно. У правильному місці. У правильній ролі. Наче так і справді було все життя.
Засвистів чайник, Гаррі залишив маленький поцілуночок у куточку губ Драко і неохоче встав. Та, поглянувши на його усміхнене обличчя, повернувся й нахилився до нього знову.
— Воно свистить, — всміхався Драко, відповідаючи на поцілунки.
— Біс із ним, — шепотів Гаррі, не в змозі відірватися від солодких губ.
— Джеймса розбудиш, — треба запам’ятати цей дієвий спосіб, бо Гаррі одразу кліпнув очима, підскочив і вимкнув свистуна, щосекунди обертаючись і, певно, роздумуючи, чи не повернутися до стола і до того білявого красунчика, який щойно сказав таке.
Він налив у горнятка щось з каструлі й поставив у мікрохвильовку, натис потрібний режим і зітхнув, очевидно відчувши, що ззаду його огортають в обійми. Драко тягнуло доторкнутися до нього, і він не втримався: підійшов крадькома й провів пальцями довгі легкі доріжки, спускаючись з білих рукавів його оголеними руками. І, не відчувши відмови, обхопив, пригортаючи Гаррі до себе.
— Ти сьогодні такий… — шепотів той, та руки Драко ковзали футболкою, заважаючи розмовляти.
— Який? — шепотів Драко йому в шию, зачіпаючи носом червоне вушко й пірнаючи у волосся поруч.
— Інший, — Гаррі часто дихав і взагалі ніби марив, але раптом стрепенувся, — та це не погано, — він різко повернувся й злякано поглянув Драко у вічі.
Це неприємно дряпнуло по сумлінню. Що ж він за людина, що Гаррі так боїться сказати щось не те.
— Я навчуся бути таким, як тобі треба. Правда, — Драко перебирав зачесане темне волосся й слідкував за своїми ж рухами, щоб не дивитися у вічі. Бо не знав, чи зможе виконати таку обіцянку. Бо дуже хотів би… і хотів це сказати. І він спробує.
Гаррі замотав головою в запереченні.
— Ти вже…
— Хочеш, підемо до Скорпіуса? — Драко не дав договорити, раптом згадавши про телешоу, малого та теплі напої.
Гаррі кивнув, дивлячись на губи навпроти. Можливо, він і не чув питання. Приємно усвідомлювати, що ти когось аж так хвилюєш. Драко кокетливо усміхнувся й відкрив мікрохвильовку. Запахло спеціями та апельсином.
Плюхнувши окропу в горнятко із Несквіком для Скорпіуса, Драко підхопив напої й, бешкетно посміхаючись осоловілому від його активності Гаррі, попрямував до вітальні.
Затишна кімната приємно блимала м’якими вогниками гірлянд, розвішаних скрізь, де можна було їх причепити, ялинка теж миготіла, хитренько підморгуючи й займаючи своїми розкішними голками та безліччю прикрас, здавалося, увесь простір. З телевізора лунав то спів, то жарти ведучих. Драко всівся на м’який диван, поставив напої на столик і поправив подушки, питально дивлячись на Гаррі. Той зробив пальцем «тс-с», вказуючи на Скорпіуса, який розлігся у завеликому для нього кріслі й спав. Драко взяв горнятка з ґлінтвейном і простягнув одне Гаррі. Може, це така приманка? Він просто кличе його на відстань руки, гіпнотизуючи безневинним поглядом. І вона спрацювала — той сів поруч, дуже близько, тихенько цокнув горнятком об інше й промовив:
— Щасливого Різдва.
Драко задивився. Як же яскраво сяють його очі.
— Щасливого Різдва.
Здається, він ще ніколи так щиро нікого не вітав зі святом. Драко відпив напій і мало не замуркотів від задоволення. Настільки вдало були підібрані смаки, вийшло дуже смачно, і тепла рідина зігрівала, здавалося, до самого серця.
— М-м, напій ідеальний, — похвалив він.
— Як і все, що ти робиш, — крізь закохану усмішку відповів Гаррі. Він відпив ще напою, відставив його на стіл й повернувся, вмощуючись якнайближче й вкладаючи ноги Драко на свої.
Той піддався, смакуючи теплі дотики крізь тканину. Це було зовсім по-новому, так, ніби він дуже потрібний, ніби він не свій власний більше, а чийсь. Його, Гаррі.
Драко перебирав темне волосся на голові, що покоїлася на його грудях, і думав про те, що це Різдво теж ідеальне. Немов, мрія.
Гаррі тим часом водив рукою по сорочці, розстібаючи потихеньку першого, а потім і другого ґудзика. Драко робилося спекотно від лагідних долонь, від теплого ґлінтвейну та гарячого дихання, що відчувалося між розстібнутих ґудзиків. Він несвідомо відкинув голову на подушки. Нехай робить із ним, що хоче, правда…
Щось муляло в плече гострим кутом. Драко пошукав причину й на щось наштовхнувся. Під подушкою лежав запакований подарунок, який Скорпіус хотів подарувати йому ще зранку. Драко дістав його та покрутив у руці.
— Хочеш подивитись, що там? — почув він лагідний шепіт поруч.
Мабуть, що так. Здається, Драко хотів усе, що тільки можна хотіти в цьому домі.
Гаррі сів і, підглядаючи за його реакцією, розв’язав стрічку та вийняв різдвяну кулю, одразу потрусивши нею й перевернувши назад. Драко взяв свій подарунок й зазирнув крізь штучний сніг всередину. Там, завіяні білими дробинками, стояли кілька хмарочосів, що дуже нагадували Мангеттен, де Драко жив останні кілька років.
— Чому саме хмарочоси?
— Він знав, що ти хотів би більшого. Колись ти розповідав про знайомих вашої сім’ї, що там живуть. От він і запам’ятав.
Навіщо? Тутешньому Драко не було чогось цікавішого розповісти дитині? А може, він згадував якісь свої втрачені можливості?
— Ні, це все глупота. Мені не потрібно нічого такого, — Драко простягнув подарунок назад, та Гаррі узяв його за руку, що тримала кулю, махнув рукою й прошепотів щось собі під носа.
— Я знаю, — сказав він, пронизливо дивлячись йому в очі, а в кульці безликі хмарочоси раптом змінилися на акуратний будиночок із засніженим садом на задньому подвір’ї, де під деревами була подвійна гойдалка та розмальована пісочниця.
Драко смикнуло зсередини, й він рвучко притиснув Гаррі до себе. Він справді знає…
— Хай би так все і було. Мені більше нічого не треба, — прошепотів він чи то Гаррі, чи тому, хто затіяв із ним цей святковий розіграш. Він глибоко дихав, зариваючись носом у темне волосся біля шиї, намагаючись якимось чином теж взнати про Гаррі усе. Щоб теж могти відповісти колись: «Я знаю».
Стало страшно. Страшно випустити з рук, щоб це все не зникло. Якщо тут і зараз він зробив свій вибір, чи це означає, що він щось зрозумів? Щось таке, про що йому казав дивний продавець. Не хотілося про це думати, та воно ж саме. І Драко стиснув свою мрію в обіймах до побілілих пальців.
— Тільки не зникни, — пошепки вирвалося, так неочікувано, що він аж сам здригнувся від того, як нещасно це пролунало.
Гаррі поцілував біляву скроню, багато маленьких теплих поцілунків, що мали б заспокоїти, та не заспокоювали.
— Я хочу, щоб ти завжди бачив мої очі…
І Драко дивився й не розумів, як прожив без них стільки років.
Звідки в Поттера взявся такий талант — кожне його слово колеться в грудях. А може, він має таємний ключ і запросто керує усіма налаштуваннями в його серці? Хто таке допустив? Драко?
— Я бачитиму… — навіть якщо тільки уві сні.
Драко потягнувся вперед і погладився об нього обличчям. Було чути його важке дихання на щоках, поцілунки, що просто, не поціливши кудись конкретно, зачіпали ніс, волосся, очі. Щось неймовірне охопило Драко, ніби він у теплій хмаринці з обіймів, ніби ті теплі губи, що нарешті знайшли його й проникли, так кохають… Безумовно. Саме його, без жодних варіантів, настільки, що можна бути ким завгодно — вони будуть тут завжди, віддаватимуть своє тепло, будуть нестримними й ніжними одночасно.
Драко майже не свідомо тягнув нещасну білу футболку на себе, пірнав у глибокий поцілунок, від якого усе волосся на тілі ставало дибки. Відчуваючи необхідність бути ще ближче, він перекинув ногу й, опинившись просто на колінах Гаррі, застогнав, розуміючи, наскільки вони близькі зараз, наскільки він необхідний Гаррі. У всіх довбаних сенсах.
— Треба вкласти Скорпіуса, — промовив Гаррі, очевидно, хапаючись за рештки свідомості.
— Так, — Драко згоден, що б там не белькотіли ці губи, нехай тільки ніде не діваються, не женуть і дозволяють йому божеволіти.
— Я швидко. Покладу і прийду, — Гаррі зовсім запихався, та не відсунувся ні на міліметр. Їх розділяла сама одежа, й Драко раптом відчув, що тертя між ними небезпечно посилилося, бо Гаррі штовхає його до себе долонями, поклавши їх на його сідниці.
— Боже, — Перед очима Драко спалахували іскри, він схилився до шиї Гаррі, та погляд зачепився за малого, що спав зовсім поруч.— Гаррі…
— М-м?
— Вклади Скорпіуса.
Гаррі зупинився, зробив кілька глибоких вдихів і, відпустивши Драко, підняв сина на руки й поніс на другий поверх.
Драко схопився за голову. Треба якось тримати себе в руках, щоб раптом не налякати напором. Та хіба ж це можливо, якщо його зносить тайфуном від простого поцілунку. Добре, непростого.
Він дістав цигарки, тремтячими руками всунув одну поміж губ й вийшов назовні крізь задні двері, накинувши пальто й капці. На вулиці нікого, тільки сад, засипаний сніговою ковдрою, на якій жовтими квадратними плямами відбивалися вікна вітальні. Ліхтар підсвічував засніжені гілки. Вітру зовсім не було. Драко обмацав кишені, шукаючи запальничку. Та поруч чиркнуло, і він автоматично затягнувся.
— Гарний сад. Літом тут просто рай.
Драко повернувся на скрипучий голос й мало не впустив цигарку з рота.
Продавець з магазину маґлівських дрібниць, а це був саме він, тим часом незворушно продовжував, роздивляючись навколо:
— Як гадаєте, пане Мелфою, скільки коштувала їм оця пісочниця?
Драко не відповідав, тільки заперечливо хитав головою:
— Ні-ні-ні…
— Так, пане Мелфою, ви маєте рацію. Ніскільки. З деревиною допомогли друзі. Все решта зроблене самотужки. Думаєте, вони мріють переїхати звідси до люксових апартаментів?
Драко викинув цигарку й, перелякано кліпаючи очима, відповів:
— Я й сам туди не хочу. Я дуже вдячний… йому, — Драко сторожко подивився у нічне небо, — і… вам. І хочу залишитись… тут.
Продавець повільно попрямував до калитки й обернувся, вже майже дійшовши. Огидна посмішка ковзнула його обличчям.
— То вже не до мене.
— Що?
Драко кинувся навздогін, щоб вхопити його бодай за щось, щоб не дати піти, щоб змусити скасувати те, що він там зробив. Та продавець, помилувавшись на стрімкий кидок Драко й ще раз вишкірившись гнилою посмішкою, зник, залишивши його в саду самого. Драко з розгону плюхнувся об калитку й закричав у пустоту.
— Тоді навіщо ти чиркнув? Навіщо? — й боляче вдарив кулаком по залізних прутах.
Стало зимно й самотньо, наче він стоїть не у дворі біля будинку, в якому є ціла родина, а заблукав у лісі, незнайомому, містичному, де все не те, чим здається.
Він обернувся й побачив будинок іншими очима. Це ж… мрія!
Це затишний куточок світу, сповнений коханням. Різним: щемливим, батьківським, дитячим, пристрасним, жертовним. Він не може втратити усе це, тільки-но усвідомивши його цінність.
«Ти повинен зрозуміти все сам»
Тепер ця фраза видавалася цинічною. Зрозуміти все, щоби що? Щоб втратити й завжди тепер відчувати цю діру, місце, де було щось неймовірно важливе, і де його більше нема?
Драко подивився у чорне зимове небо, звідки знову почав сипати сніг, і образливо прошепотів:
— Ти таки знав, що робиш.
Не чекаючи на відповідь, Драко пішов у дім. Вітальня пуста, тільки усміхнені зірки телешоу продовжували відпрацьовувати свої зарплати, та Хвостик дрімав на дивані, зайнявши ще тепле після них місце. Драко вимкнув телевізор й піднявся по сходах догори.
Увійшов до спальні, звідки так хотів піти ще сьогодні вранці. Смішна постіль у зірочках та кометах, що нагадували сничі, рівненько розправлена. Можливо, це він її і дарував на якесь свято, як натяк на їхнє чаклунське минуле. Драко пройшов до дверей, звідки вранці чувся дитячий плач, прочинив їх та увійшов. У куточку тьмяно горів світильник, підсвічуючи маленьке дитяче ліжечко, обвішане м’якими іграшками та накрите зверху блакитним балдахіном з білими усміхненими ведмедиками. З одного боку можна було зазирнути всередину, що Драко і зробив, і задивився, бо на подушечці солодко й безтурботно, наче янгол, спав Джеймі.
За ліжком було видно ще одне, ширше й доросліше, у вигляді червоного автомобіля зі скаженими очима, на якому спав Скорпіус в обіймах Гаррі. Поруч із ними, на кутку ліжка лежала книжка, яка наче задрімала разом з усіма й сховала свої казкові таємниці, закрившись сама по собі. Напевно, Скорпіус прокинувся і без казочки не відпустив тата до вітальні.
Драко сів у крісло навпроти, звідки був прекрасний огляд, і вирішив не спати. Ніколи.
_________________
Огидний звук різонув по перетинках, Драко вхопив що було під рукою й жбурнув наосліп. Сів на ліжку, блаженно зітхаючи від тиші, розплющив очі — снич лежить, прибитий книгою, уміння не проп’єш, а колись же не поцілював.
Та раптом щось неприємне колупнуло в грудях. Він схопився за піжаму в тому місці.
Їх нема! Нічого нема!
Він скочив на ноги, роззираючись навкруги. Невже, це все? Не вірилося. Усе було таким чітким. Це не міг бути просто сон. Він накинув халат й побіг по кімнатах. Незрозуміло навіщо, ну, просто раптом… Раптом зараз він відчинить чергові двері й побачить прикрашену вітальню з гігантською ялинкою і з величезним собакою на дивані… І з ними…
Та було пусто. Навколо стерильна, вишукана пустка номеру-люкс.
Можна спробувати перенестись. Якось же виходило повернутися на потрібну йому вулицю минулого разу. Драко уявив необхідну до болю вітальню.
Хай спрацює, Мерліне… Нехай просто спрацює.
Розплющивши очі, Драко роззирнувся навсібіч. Навколо нього начебто знайома вулиця з гарненькими будиночками передмістя. Вона, та наче й не зовсім. З тими бісовими гірляндами хіба розбереш…
Драко побіг, куди вказувала інтуїція. Сніг падав сильніше, й халат Драко вкривався холодними пір’їнками. В якийсь момент йому здалося, що він бачить будиночок і навіть ялинку з саморобними прикрасами. Та підійшовши ближче, він побачив, що все не так. Дім зовсім інший, ліхтаря біля стіни нема, а ялинка не ялинка зовсім, а будка, засипана снігом. Драко пригальмував, подивився у вікна, та втримати себе не зміг і натиснув на дзвінок біля дверей. Почулися кроки, й клацнув замок.
— Веселого Різдва, — промовив Драко усміхненій жінці, розуміючи, що все логічно. Це інший всесвіт. Їх сім’ї тут не сталося, і Поттер не приводив його сюди для чогось, про що він навіть не знає.
— Веселого Різдва. Ви щось хотіли? — люб’язно спитала незнайомка, намагаючись не дивитись на вбрання Драко.
— Вибачте, здається, я… — Драко підняв руку, розвернувся й пішов геть, залишаючи жінку без непотрібних пояснень.
Повернувшись до готелю, повідомлення про те, де відбудеться вечірка за участю Кнатта, він проігнорував, але птаха затримав, нашвидкуруч написав послання й почав чекати. Багато часу це не займе. Пошук людей — то їхня спеціалізація, а якщо є приблизна локалізація, а не вся земна куля, то… Треба готуватися. До всього.
Він може бути одружений, з купою малих Джеймсів, а може й рудих напівВізлі. Він може не захотіти розмовляти.
Бо не прожив життя поруч із Драко, що пішов тоді за ним, він навіть не був протягом одного нереального дня в їхньому спільному будинку.
Та це не мало значення. Драко качався, голився, зачісувався, щоб зайняти руки, та не думки. Бо подумки він все ще був там, на м’якій канапі, у теплих обіймах з горнятком смачного ґлінтвейну.
За пів години він вже отримав папірець, руки тряслись, і він знайшов та палив біля вікна свої ментолові цигарки. Треба ж зібратися з думками. Що сказати? Нічого не спадало на думку, і він вирішив просто йти. Крок за кроком. На Ґримо, 12.
Він довго наважувався підійти ближче, стоячи на вулиці навпроти будинку. Потім палив коло сходів. Пальто припало снігом, а шарф неприємно мочив підборіддя мокрими нитками. Замерз так, що били дрижаки, й у носі, здається, захлюпало. Чи може то все здавалося через хвилювання.
Потім Драко вже навіть зібрався постукати. Хай вже дасть йому в морду чи пройде повз. Хай вже бодай щось …
Раптом двері відчинилися, і з будинку різко й впевнено рухаючись, вийшов аврор, в якому Драко насилу впізнав Поттера. Плечистий та підтягнутий, гарно зачесаний та по-солдатському охайний, Гаррі зачинив двері, розвернувся й застиг, дивлячись Драко в очі крізь свої скляні щити.
— Веселого Різдва, — вийшло якось дивно, бо зовсім не зрозуміло як тепер із ним говорити. Адже Драко тепер знає… він стільки знає про Гаррі. Але це не його Гаррі.
Той прочистив горло, беручи очевидно себе в руки, поправив окуляри, й, одягаючи шкіряні рукавички, промовив:
— Веселого Різдва. Вибач, я поспішаю.
— Куди? Сьогодні ж свято, — Гаррі різко скинув очі на нього, — Я маю на увазі, що ти у формі… — що за белькотіння, Мерліне, він зараз піде. Роби щось!
— Що ти хотів, Мелфою? Мені справді час іти, — він навіть зробив кілька кроків сходами.
— Я хотів чашку кави, — Поттер зупинився, підняв свої очі, і з-під маски незалежності та самоконтролю визирнуло щось таке, від чого у Драко шалено закалатало серце. Воно там. Є. Так, болюче, отруєне та зраджене. Але живе. — Чашку кави, тільки й всього, — прошепотів Драко, страшенно боячись налякати і не побачити більше те, що належало йому.
— Якщо ти хочеш закрити, так би мовити, гештальт, то не треба. Просто не треба, добре? — він підняв руку не то в заспокійливому, не то у захисному жесті й зробив ще кілька кроків, віддаляючись, та все ж не відводячи погляду.
— Чашку кави, Гаррі… — тепер ніяковість випарувалася, бо перед ним його Гаррі… і ці очі, в яких видно все, і навіть більше… — прошу тебе.
— Ти не можеш… так просто… — здригнувшись при звуку свого імені з вуст, з яких ніколи його не чув, він підібгав губи й рішуче попрямував на інший бік вулиці.
Він йде…
— Можу… — вийшло тихо, тому Драко набрав повітря й повторив голосно: — Можу! Бо в нас із тобою будинок, Гаррі… — кілька перехожих повернули голови й з цікавістю поглянули на Драко, та байдуже, бо Гаррі зупинився. Він чує. Сили немов прибуло у м’язи, у голос. — І двоє синів! Джеймс ще малий, але він такий схожий на тебе, так любить нас, що завжди обіймає котрогось, — його голос стихав, бо стало якось важко дихати, і Драко помітив, що плаче. Гаррі повернувся, шоковано дивлячись з іншого боку вулиці. — А Скорпіус… Скорпіус так співає… — Драко мусив виплеснути усе, та виявився не готовий, бо спогади про той єдиний день поглинули його й відібрали, здавалося, усю впевненість. Про що він думав, коли йшов сюди? Драко сперся на поручні та закрив долонями обличчя. Йому просто треба туди. Де він потрібен. Де Гаррі не йде.
Його долоні раптом прибрали, Драко розплющив очі й побачив кохане обличчя поруч.
— Що в нас ще є? — Гаррі стягнув тверді рукавички й стирав мокрі доріжки з його щік. Драко проковтнув клубок й почав невпевнено бурмотіти:
— Постіль в зірочки і ялинка, така здоровенна, Гаррі, майже як у Великій залі… І Хвостик, — відчувши, що його слухають, Драко дедалі розпалявся, — А ще ж садок, там така смішна халабудка на дереві і пісочниця така, знаєш, з намальованими хвилями по боках…
Гаррі рвонув його на себе й обійняв, міцно притискаючи руками. Забуті рукавички попадали на сніг, Гаррі навіть не помітив, бо усі його рани, що не заживали роками, раптом зірвали необережно, і солодка отрута знову потрапила в кров, розносячись організмом і потрапляючи в серце. Що він там таке говорить? Хто йому це дозволив? Так безцеремонно… Усе, що Драко перераховував, спливало в спогадах, оживаючи. Усі його старі хворобливі мрії. Безпечне місце для Драко, куди не дістали б жодні кровожерливі чаклуни. Де він затопив би усе своєю любов’ю, споїв би душу Драко собою. Так, що він ніколи не зміг би піти, як тоді… Неважливо, звідки він знає. Неважливі усі попередні вибори. Важливо, що ніс такий холодний торкнувся щоки. І руки, Мерліне, руки крижані. А йому ж не можна. Ще у школі так було: тільки змерзне — одразу бронхіт. І очі заплакані. Боже, через нього?
Серце Гаррі затьохкало в іншому темпі, латаючи старі неважливі більше рани.
— Ходімо, — Драко зловив його погляд, сумніваючись, чи правильно він усе зрозумів. — Ти зовсім змерз. Зроблю нам кави.
Двері на Ґримо,12 ляснули старезним замком, сипнули снігом зі святкової прикраси, пропускаючи закоханих в тепло. Можливо, саме тому, або через стукіт палких сердець, вони і не чули, як дві паралельні реальності здригнулися, зливаючись та обмінюючись налаштуваннями, вибудовуючи для них новий спільний шлях.