Будильник задзвонив якось занадто різко. Драко не зміг нічого намацати поруч. І коли він вже зібрався вилаятись на довбаний ранок та скотитися на підлогу для своїх щоденних вправ, у кімнаті зашуміло, і щось мокре лизнуло його щоку. Очі самі розплющилися від жаху, та в цей момент щось важке вибило усе повітря з його легенів. Драко сіпнувся вбік від небезпеки і тільки тепер зрозумів, що на ньому сидить якийсь малий пацан у піжамі, а збоку від його обличчя нависає гігантська собача морда, явно шукаючи очима, куди краще поцілити своїм мокрим язиком. У Драко перехопило подих і у момент, коли він майже розкрив рота, щоб закричати, звідкись потяглися руки, що загребли його, спихаючи пацана, й у щоку ткнулися сухі теплі губи. Драко міцно тримали у захваті, здається, навіть ногами. Зрозуміти він нічого не міг, поворухнутися теж. І він запанікував. Повітря катастрофічно не вистачало. Драко смикнувся, перевертаючись та опиняючись обличчям до того, хто його тримав…
Це сон, точно сон.
Бо поруч, замотаний у ковдру, сонний, зі скуйовдженим волоссям, лежав Гаррі довбаний Поттер.
— Поттер? — не тямлячи себе від шоку, тихо видихнув він.
Та навіть ущипнув себе – боляче, проте ніхто не зник. Білявий пацан ліз назад, сміючись та міцно хапаючись руками за ковдру, а Поттер, нахабно закинувши свою ногу на Драко, притискав до себе, імітуючи боротьбу, уткнувшись носом тому у вухо, й теж тихенько посміювався. Драко, нічогісінько не розуміючи, міцно заплющив очі – може ж зникне. Та замість цього ті двоє скажених затисли його з двох боків і голосно поцілували в обидві щоки, так, що аж дзенькнуло у вухах.
— Веселого Різдва! — одночасно прокричали й прошепотіли з обох боків.
Ну, це вже ні в які ворота!
Драко зіскочив із ліжка, перекидаючи усе, за що зачіпався, й обмацав себе в пошуках палички, щоб покінчити із цим боґартом чи що воно таке. Проте намацав на собі самі труси, та ще й смішні, та ще й навиворіт. Це розізлило його не на жарт.
— Що в біса відбувається? — крикнув він, пацан тим часом заліз до Поттера під підборіддя, зверху одразу ж примостилася величезна псина. На сердитий крик Драко ніхто не зважав, продовжуючи свої очевидно традиційні вранішні обійми. — Я тебе питаю, Поттере!
Гаррі обернувся до нього, хитренько стріляючи очима, й зашепотів малому на вухо, ніби по секрету:
— Тато не в дусі, але ми ж з тобою знаємо, як це виправити.
Тато?!…
Драко відкрив рота, щоб прогорлопанити питання про оте, що тільки-но прозвучало, та не встиг.
— Та-ак, подарунки! — пронизливо закричав малий, радісно кліпаючи великими сірими очима.
Поттер тільки встигнув йому шикнути, як за дверима почувся дитячий плач. Він театрально зітхнув, але одразу ж посміхнувся. Жартівник…
Драко скривився й відсахнувся якомога далі від джерела звуку. Поттер питально підняв брови й, очевидно не дочекавшись якоїсь потрібної йому реакції та роздратовано цокнувши, зліз із ліжка.
— Спускайтеся, ми зараз вас доженемо, — кинув Гаррі малому, швидко накинув халат і пішов до сусідньої кімнати.
Драко залишився сам на сам з білявим пацаном, який, ніби й не помічаючи перекошеного обличчя Драко, махнув йому йти за ним та попрямував до інших дверей.
Драко пошукав очима свою одежу.
Немає. Ну, уві сні усе так і має бути. Що попало.
Він схопив піжамні штани та якогось червоного светра й нап’яв на себе. Може, малий — то його провідник, він вийде за ним у двері та прокинеться?
Він роззирнувся довкола, відмічаючи про себе простенький інтер’єр, дешеві штори, полки, завалені книжками та незрозумілими домашніми дрібничками, схожими на маґлівські. Сходи вели до великої вітальні. Усе убрання банальне, ніби куплене на розпродажу. Камін, завішаний червоними шкарпетками, світлий диван з купою подушок, на яких, судячи з усього, і спала кудлата псина. Ялинка, щоправда, була велика, та й прикрашена зі смаком. Проте якось надто вже знайомо. І прикраси виглядають старовинно. Драко запнувся на рівному місці посеред вітальні, знову відчувши паніку, що накочувала новою хвилею, бо усе навколо нього якийсь суцільний сюр.
Що за убога халупа, що за купа подарунків, запакованих очевидно способом, якого його навчила мама? Чому на ялинці фамільні прикраси з маєтку? Чому в цього п’ятирічного на вигляд хлопця його колір волосся, і сам він мов зійшов з його старих чарофото?!
Драко схопився за голову.
Як виринути на поверхню? Де тут вихід?!
Малий махав йому, кликав до подарунків отим страшним словом, простягаючи один невеличкий, криво зав’язаний золотавою стрічкою пакунок.
— Це твій, тату, — а очі вже в передчутті, в очікуванні його реакції.
Драко рефлекторно замахав головою.
Ні-ні-ні.
Ззаду почулися кроки, Драко метнувся назад і з жахом побачив Поттера, що тримав на руках малюка, як дві краплі схожого на нього самого. Той задоволено агукав, кліпаючи зеленими очима, однією рукою він тримався за вухо Поттера, а іншою тягнувся до Драко.
— Хочеш до татка, Джеймі? Так, я знаю, ти скучив. Цілу ніч не бачив, — приговорював Поттер, простягаючи малюка вперед. — То сходи, привітайся…
Драко зробив крок назад, впершись спиною у подарункову коробку. Він загнано повертався навсібіч, шукаючи вихід, та натикаючись тільки на усміхнені обличчя, подарунки та пухкенькі рученята, що вже майже добралися до його шиї. Він відчув, що задихається.
— Я не розумію… не розумію… — прошепотів він у відчаї та роз’явився.
Опинившись як був, у капцях та картатих штанях, чомусь у провулку біля свого готелю, а не у номері, Драко все ж зітхнув із полегшенням. Ото вже історія. Може, Блез-довбаний-жартівник вирішив помститися йому на Різдво? Та швейцар біля дверей, жодним чином не виказавши впізнавання, ввічливо запитав:
— Перепрошую, пане, вам кого?
Драко, перебуваючи в упевненості, що його звідкись знімають для смішного відео, розсміявся, та, буркнувши «Ну, бісовий Блез, почекай», поплескав робітника готелю по плечах.
— Це дуже смішно, друже. А тепер можу я…? — Драко окреслив свій уявний подальший шлях пальцями у повітрі та спробував пройти до середини.
Та рука у білій рукавичці безцеремонно перегородила шлях.
— Вибачте, тільки для мешканців готелю.
Драко перестав усміхатись і подивився в серйозні очі швейцара, які ввічливо, проте наполегливо показували, що вхід для нього заборонено. Драко приголомшено відступив на кілька кроків назад і побачив у скляних дверях своє віддзеркалення: скуйовджене волосся, светр, піжамні штани та капці з оленями.
— Але я зупинився тут вчора, — швейцар підняв брови, і Драко вирішив додати: — У люксі!
— Цього ніяк не може бути. Люкс зайнятий. А ось, до речі, і гості люксових апартаментів.
Тим часом повз них пройшла пара, з якою він здоровкався ввечері й, очевидно не впізнавши його, увійшла до готелю, привітно посміхаючись швейцару. Драко плюнув на все та прошепотів заклинання, намагаючись потрапити до номера. Він одразу зрозумів, що не вийшло. Магія навіть не зреагувала на його намір, залишивши мерзнути перед готелем. Перехожі оберталися, розглядуючи його дивний прикид, а швейцар непомітно натискав на своєму телефоні якісь кнопки. Виглядало все так, ніби він не з цього світу.
Драко остовпів. Він що, справді був у тому домі з дітьми й… з Поттером?
Одразу стало зимно, й сніг, що падав маленькими білявими цятками, почав танути на светрі, роблячи його вологим.
Холодно, чорт. Що ж робити? Ані палички, ані бодай якоїсь підказки.
Драко відійшов від готелю й, обхопивши себе руками, посунув уздовж вулиці, намагаючись не тремтіти від холоду й нерозуміння ситуації та зосередитись на тому, як взагалі щось подібне могло статися. Коли його світ перевернувся? Вчора все було як завжди. Він був у своїх речах, прибув до Лондону за допомогою порт-ключа, — це він пам’ятає, потім ішов містом, побачив Поттера… Стоп!
Він побачив Поттера, а зранку прокинувся обслиненим гігантським собакою і не тільки.
Так от воно що…
Драко відчув, як волосся заворушилося від злості.
— Довбаний Поттер, — прошепотів він собі під ніс, дихаючи повільно й глибоко, дозволяючи гніву поглинути себе. — Вирішив помститися… — і більше не холодно, не страшно і все зрозуміло. Магія заіскрила на кінчиках пальців, кулаки стискалися самі по собі.
Треба просто знайти безлюдне місце, щоб роз’явитися. Зараз він виведе того їбучого ідіота на чисту воду, відбере свою паличку і тоді вже задасть йому. Знайшовши провулок, звідки тільки-но вийшла компанія людей, Драко швидко зайшов за ріг, притримав двері під’їзду й, увійшовши до тепла, роз’явився.
Опинившись у знайомій вітальні, Драко роззирнувся у пошуках винуватця. Гаррі стояв з маґлівською слухавкою в руках, шморгав та нервово скубав себе за чуба. Драко, злий, як чорт, зробив кілька кроків у його напрямку. Той одразу помітив, повернувся й, дивлячись очима, повними чогось такого, що Драко не хотів розуміти, пробурмотів у слухавку:
— Ні, не треба, Роне. Він тут. Я передзвоню.
Драко розім’яв кулаки, та Поттер раптом кинувся вперед і загріб його у міцні обійми. Драко завмер. Гаррі обіймав його за шию та за талію, сопів у шию, а серце було так чутно крізь маґлівську футболку, що він спантеличено підняв руки і майже поклав їх на гарячі плечі, та вчасно себе зупинив.
Гаррі раптом різко відсунувся й, сердито погризши губу, прошипів:
— Де ти був? Що в біса це було?
Драко приходив до тями.
Це ж Поттер. Дарма, що без окулярів. Це ж довбаний-винний-у-всьому-Поттер.
— Це я в тебе хочу спитати! Що ти затіяв? Де моя паличка?!
Поттер шоковано відкрив рота.
— Але… Ми ж домовилися… Жодної більше магії… Ти сам казав…
— Ха… — це ж треба, яке нахабство. Драко нервово гигикнув.
— І ти налякав дітей! — не звернувши уваги ні на які «ха», Поттер тикнув своїм пальцем йому в груди. — Знаєш, що мені тут довелося брехати?
— То це я так домовився? Що я житиму із тобою у цій дірі, та ще й без магії? — Драко теж тицьнув пальцем у білу футболку. — Хіба що я був під Імперіо! Вигадай щось краще! Досить вже цього цирку! Поверни мені паличку!
— В дірі?! — Поттер захлинувся повітрям від обурення. — Ти сам його захотів, бо це те місце, куди я привів тебе, щоб зробити… — його голос здригнувся й зовсім затих.
Драко все це подобалося усе менше. Поттер виглядав занадто натурально, на межі істерики. Не схоже, щоб він мав якесь відношення до цієї дивної підстави. До того ж він тепер, ухопившись за свого пальця, намагався щось із нього зняти, психуючи та згадуючи усіх відомих чаклунів непристойними словами.
Драко раптом осяяла страшна здогадка і він повільно підняв ліву руку. Здається, його вхопив якийсь удар, бо картинка пливла, і він ледь бачив, та й цього було достатньо, щоб упізнати фамільний перстень сім’ї Мелфоїв, який спадкоємцеві можна було використати тільки один раз протягом життя, щоб поєднатися у шлюбі з обов’язково коханою людиною, і за жодних обставин не можна бути під впливом будь-яких чарів. Перстень просто не надінеться на палець.
Він знесилено сповз на підлогу біля дивану й уткнувся носом у свої коліна. Можливо, він просто збожеволів, остаточно й безповоротно, а можливо, всесвіт вирішив сповнити одну його стару мрію на Різдво і дати йому Поттера, яким він стільки марив? Отак, без попередження. А може, те його комфортне життя серед еліти взагалі йому наснилося? Чи він невиліковно хворий і має в собі дві особистості, які ніколи не здогадувалися про існування іншої.
— Драко… — Поттер тим часом присів поруч, огортаючи його собою, спокійний та турботливий, наче й не психував хвилину тому, не соромлячись, так запросто, наче вони вже давно рідні. — Коханий, усе буде добре, чуєш? Боже, ти весь мокрий… — руки гладили його голову, зарившись у волосся. — Усе минеться. Я тут. Подумаєш, психанув. З ким не буває.
Він так заспокійливо бурмотів у скроню, перемежаючи слова короткими, частими поцілунками, що Драко пройнявся цією неможливою ситуацією, розслабився, дозволив собі просто бути там, де він є, і кайфонув, відчувши лісний запах лосьйону, який він точно пам’ятав ще зі школи.
Мерліне, невже він досі його купує?
— Тільки от ми вже розпакували усі подарунки, — винувато продовжував той. — Мусив же я їх якось відволікти після таткового фокуса. І оладки ми теж усі з’їли.
Гаррі гладив його щоки великими пальцями, і від цього ставало тепло. Драко трохи повернув обличчя. Поттер подорослішав, підборіддя сіріло поголеною щетиною, та погляд був той же: відкритий, прямий та відвертий.
— Ну що ти? — він понизив голос до шепоту, — Тобі щось наснилося? Він?
Неймовірні зелені очі, які так часто снилися Драко у школі, дивилися з турботою. Драко добре пам’ятав цей погляд. «Ти знаєш навіщо». Серце закалатало. Він ніколи не був настільки близько. Що ж це за паралельний всесвіт?
Ті губи, про які він колись так мріяв, просто на відстані бажання. Захочеш — і матимеш. То чому б ні? Чому б не відчути те, що саме йде до рук? Він усе одно тут у пастці. Можливо, це і є його завданням — втілити мрію. Гаррі підбадьорливо усміхався, помітивши, що Драко дивиться на нього. Провів пальцем по бровах і губах, окреслюючи його риси і очевидно милуючись ними.
Він ніби й справді кохає мене. Стільки всього у його очах…
І Драко плавно, але швидко, мов кіт, полинув вперед, торкаючись губ Гаррі своїми, вбираючи їх у себе, проникаючи у вологу середину. І це, мов феєрверк, мов дефібрилятор, мов укол адреналіну в самісіньке серце. Солодкий, солодкий Поттер… Гаррі зойкнув від несподіванки, проте піддався.
Хотілося глибше, більше, Драко торкнувся волосся Гаррі на потилиці — м’яке та зворушливе, як він завжди собі й уявляв. І це розплавило зовсім. Він посунувся вперед, не відриваючись, а навпаки, проникаючи глибше у солодкий, мов патока, рот, і, підштовхуючи потроху, поклав Гаррі на спину просто на підлозі посеред вітальні, відірвався, щоб побачити заціловані губи й набрати кисню до легень. Та на нього дивились широко розплющені очі, збуджені та здивовані.
Що, той твій Драко тебе так ніколи не цілував?
«Бо він не вмів», шепотіло сумління, «Це ти зіпсутий та розбещений. І ти не він.» Драко відмахнувся від повчальних думок, торкнувся губами рум’яних щік, сповзаючи поцілунками на глибину, захоплюючи собою усього Гаррі, скільки міг дістати. Це пробуджувало щось старе, глибинне, сховане від себе та усього світу — божевільне. Божевільний Поттер, що завів разом із ним двох дітей та собаку, божевільний він, що обрав почуття в якомусь із всесвітів, божевільний поцілунок, якого ніколи не мало б статися, та він стався, такий, що раптом вивернув душу навиворіт. Драко чіплявся за обтягнуті білою тканиною плечі, захоплено дивився в очі і не міг відліпитися. Поттер був очевидно приголомшений напором, проте палко цілував у відповідь. У пах щось недвозначно уперлося, Драко ворухнувся, створюючи тертя крізь одяг, і Гаррі застогнав у поцілунок. У Драко від цього звуку, що увійшов просто в нього, затряслись руки. Він поривчасто задер поділ білої футболки, прагнучи відкрити якнайбільше його, й пройшовся долонею твердими м’язами. Гаррі ж тепер тільки голосно дихав, закотивши очі й дозволяючи робити із собою, що тому заманеться. Драко опустив руку до його напруженого паху, але він зупинив її.
— Хлопці в дитячій… — намагався віддихатися Гаррі. — Скоро виступ, не встигнемо. Ми, звісно, співаємо наприкінці, та все ж…
І Драко відступив, отримавши ніжного, але короткого поцілунка. Гаррі ж розглядав його, ніби помітивши апґрейт, підозріло, проте захоплено.
Драко теж виглядав приголомшено. Що він тільки що зробив? Що хотів зробити? Спробувати, як би воно було? Як би відчувалося життя… поруч із ним?
Мить ніби зупинилась, Драко, марно намагаючись заспокоїтися, не міг відірвати очей від зацілованого ним обличчя. Може, це й не жахіття, а прекрасне різдвяне сновидіння?
Драко знову нахилився до губ навпроти.
— Іди до мене, — він водив носом по рум’яних щоках Гаррі, божеволіючи від думки, що, здається, він має на це право.
Та Гаррі нещасно зашепотів:
— Будь ласка… Виступ, Драко. Треба збирати хлопців.
— Виступ? — муркотів Драко, цілуючи рожевий рум’янець палкою доріжкою, підбираючись до куточка губ. Поттер відсахнувся, і Драко розчаровано зітхнув. Звісно ж, він не в курсі про плани на свято, навіщо так ображено дивитись?
— Виступ, Драко, до якого ми стільки готувалися і на якому твій син співатиме соло. Що з тобою? — Гаррі роздратовано встав і покрокував до дитячої, звідки одразу ж донеслися аґукання та дитячий сміх.
Драко ж був немов загальмований. Клубок з суперечливих почуттів роздирав свідомість. Він тут зайвий. Він не звідси і ніколи не буде в курсі, як от зараз. Чий може бути настільки дикий план, щоб поселити його у цій родині. Так, Гаррі, як і раніше, притягував його до себе. Так, серце колотилося, мов навіжене, варто було тільки торкнутися його, та усе це несправжнє, навіть він — просто підробка.
Мабуть, вони заслуговують на більше. Чомусь ця думка засмучувала. Він не для цього місця. Усе це — поганий жарт. Треба відіграти свою роль, пройти цей квест чи що воно таке, й звільнити місце для їхнього Драко, того, що обрав кохання.
Він увійшов до спальні, роззирнувся у пошуках одежі, відкрив шафу й зітхнув. Маґлівські речі, можливо, й не картаті сорочки, і деякі навіть нічого такі на дотик, все ж були звичайні, без лоску. Можливо, він також тут був би зайвий, і той Драко мав рацію, купуючи це. Обравши блакитну сорочку й симпатичні темно-сині штани, він перевдягнувся й визирнув у вікно. Там виднівся засніжений сад з невеличкою галявиною всередині, на якій була подвійна гойдалка та пісочниця, розмальована вручну й накрита такою ж саморобною кришкою. Трохи далі на старому дубові, що виглядав так, наче ріс тут ще до появи будинку, виднілась якась дерев’яна халабуда, трохи крива й незграбна, та все ж виглядала вона надійно.
Драко усміхнувся. Цікаво, хто ж тут із них такий рукастий? Можливо, вони робили це все вдвох? Серце бухнуло, а уява запропонувала поглянути, як усе це будувалося. Мабуть, пацанів ще не було. А, можливо, був тільки старший. І вони з молотками та пилами, сміялись, розмальовуючи пісочницю. А може, билися, як завжди. А потім цілувалися… Драко пірнув у спогад про поцілунок. Як же солодко було… І якби його не зупинили, він би зробив це… Жодних сумнівів. Настільки він був переповнений почуттями, що пробудилися, ніби в грудні раптом настав квітень, і вони проросли назовні.
Може, той Драко поцілував Поттера ще на Астрономічній вежі й одразу все зрозумів?
На підвіконні лежала пачка ментолових цигарок. Значить, він так і не кинув. Драко прочинив вікно, вдихнув морозне повітря, що хлинуло потоком, й чиркнув запальничкою.
А що, як нічого не вийде? І він залишиться тут? Чи це означає, що десь там, замість нього інший Драко вмовляє довбаного Кнатта підписати угоду? Якщо так, певно, він вже все проїбав…
Двері клацнули, і на порозі з’явився Поттер із малим на руках. Вікно розчахнулося від протягу, й Гаррі знову шоковано дивився то на Драко, то на його цигарку.
— Драко, ти що?…
Драко теж подивився на неї.
Що не так?
І раптом наче блискавкою прошило мозок… Він згадав і довбаного продавця, і те, як побачив Поттера й не міг оговтатись саме коло його магазину, і той огидний сміх…
Він кинув недопалок у вікно і вже майже промовив заклинання, та раптом помітив, яким ображеним стає обличчя Поттера.
Яка різниця, Мерліне, можливо, зараз вдасться звільнитися чи вийти з цього марення, чим би воно не було.
— Поттере, мені треба… Я зараз усе виправлю, — та той відвернув від нього малого, очевидно очікуючи повторення вранішніх «фокусів» й підозріло примружився.
— Що треба? Що виправиш? В нас концерт…
— Я швидко… Скажи, де він буде?
— Драко…
— Серйозно, я скоро повернуся… мабуть…
Гаррі жалісно подивився й підібгав губи.
— В тебе хтось є, так?
Драко шоковано відкрив рота. От чого він ніколи б собі не дозволив, то це розмінюватись на таке, маючи сім’ю, тому він зітхнув і впевнено похитав головою.
— Ні.
Повисла пауза. Малий зарюмсав, невдоволений тим, що його тримають відвернутим. Драко похмуро подивився Гаррі у вічі й роз’явився.