Як же важко прокидатися. Бо треба ж було спати вночі.
Але огидне зачароване пискля у вигляді золотого снича – пам’ять про старі часи – страшенно верещало і тому отримало на горіхи тим, що лежало під рукою. Книга разом із сничем гримнули об підлогу, ображено дзенькнувши. Драко протер очі й, відсунувши від себе біляву голову, підвівся, одразу сповзаючи донизу й роблячи жими від підлоги та скручування на м’язи преса. Трохи спітнівши та прискоривши серцебиття, він узявся за рушник та попрямував у душ.
Нехай собі сама рухається на вихід. «Бувай» крізь двері й далі до ранкових процедур.
Швидко, відточеними рухами та завченим заклинанням, вичавив з яблука сік. Корисний сніданок, свіжа преса, дорога одежа — ґудзики, запонки, витончений діловий костюм на замовлення – усе, як він звик, за вищим ґатунком.
Поглянув у дзеркало – ідеально. Тепер він готовий.
Гримнув дверима — і спокійна, тиха домівка, де немає нічого зайвого, тільки якісні та необхідні речі, змінилася на галасливу вулицю маґлівського мегаполісу, сповнену веселим, червонощоким людом, замотаним у шарфи. Драко примружив очі, дивуючись, що перехожі ніби й не зважали на сильний снігопад, що сипав трохи навскоси через вітер. Вони бігли, голосно сміючись, побілілим асфальтом і не боялись підставляти свої зачіски та макіяжі під шматочки вологої прохолоди. Височезні хмарочоси пірнали у небо, що, здавалося, розбилося й опадало пухнастими уламками подрібненого автомобільного скла. Вітрини заманливо миготіли кольоровими гірляндами, пропонуючи відчути свято всіма доступними способами: на смак, на дотик, на вигляд. Просто у вікнах, розмальованих білим штучним снігом, стояли величезні пакунки з подарунками.
Драко не розумів тієї метушні. Так, завтра Різдво. Та це не означає… Ну, власне, нічого не означає. Просто ще один день, у який треба бути ефективним, треба, щоб усе вдалося, і Драко був майже впевнений у результаті.
Це просто звичайний незвичайний день для Драко Мелфоя, нащадка стародавнього чаклунського роду. Так, з ненайкращою репутацією, та скажімо прямо, у найвищих колах нікого цим не здивуєш. Усім потрібні зв’язки з такими людьми, які можуть зробити те, що інші бояться. Він давно пережив та прийняв своє минуле, а мітка, через яку він колись роздирав руку до крові, стала перепусткою до кола серйозних людей, що завідували багатьма сферами бізнесу у магічному і не тільки житті різних країн, але теж не були такими вже світлими.
Окрім очевидного — себто згону найбільшої проблеми чаклунського світу, після війни нічого радикально не змінилося. Герої геройствували, зрадники ховалися по темних кутах, алея Ноктерн кишіла невстановленими особистостями, що ховалися під чужими обличчями, та різномаїттям заборонених товарів, яких не було на прилавках та варто тільки зазирнути в очі продавцю — і одразу відчуєш усю гаму проблем, яких можна набути, лишень спитавши у того про наявність особливих інгредієнтів.
Драко перенісся до величезного будинку корпорації. Сьогодні в нього купа важливих справ. На початок січня було сплановано велику угоду, задля якої він пнувся добрих півроку. Ще одна сім’я, що не виходила з тіні, але мала велике виробництво чарівних предметів, до якого Драко міг докласти свій інтерес, налагодивши спільну співпрацю, шукала партнера. Залишалося дописати останні звіти. Завданням Драко було звести людей, що не могли офіційно співпрацювати. Але і ті, й інші вважали, що гроші мусять робити гроші, які, як відомо, не пахнуть. Тож Драко увійшов до конференц-зали, цілком налаштований на робочий лад. Та, як виявилося, не всі були з ним на одній хвилі.
Бухгалтери, заступники та асистенти сиділи насуплені, похмуро колупаючись ручками у блокнотах: хтось малював ялинку, хтось писав список недокуплених смаколиків, крім того, більшість з присутніх були у різдвяних светрах, а на столах виблискували обгортки від святкових цукерок.
Блез навіть не помітив присутності боса, бо обговорював різдвяні покупки з дружиною по маґлівському телефону. Драко бачив, що нікому не потрібне це сидіння просто у передріздвяний день, коли вдома вже майже смажиться індичка. Та кого це обходить, коли на носі угода на багатольйон галеонів.
Не зупиняючись і не звертаючи особливої уваги на кислі вирази облич, Драко пройшов до свого місця, змахнув паличкою, відкриваючи папери перед усіма на потрібній сторінці. Приміщенням пронеслися приречені зітхання. Блез же так і сидів, відвернувшись від столу, й щебетав у слухавку.
— Тебе теж стосується, — Драко увімкнув менторський тон, змахом палички розвертаючи того до столу.
— Правки внесено, чого тобі ще? — Блез відклав телефон й сплеснув руками. — Мої діти чекають на Санту, тож треба встигнути за костюмом, а ще ж я маю список того, що забули купити або ж купили, та вже з’їли.
Народ погоджувально загомонів та закивав головами. Звісно, в них теж є діти, списки та проблема з’їдених завчасно смаколиків. Проте Драко непохитно малював графік і тикав пальцями в тих, хто готував відповідні розділи угоди.
— Враховуючи дохід, що ми отримаємо в разі підписання, я ваш Санта і є. Так що, Блезе, відзвітуй про параграф з юридичних нестикувань.
— Нестикування дорожче коштують. Усе пораховано й доведено до відома. Це все?
Драко злісно зиркнув з-під брів.
— Визирни вже з-під спідниці Асторії. Не зжеруть без тебе ту горілу курку, — Блез сердито підібгав губи. — Що в тебе з нашим старим чаклуном? Що він каже по юридичних питаннях?
— Ну, одна горлиця звідти наворкувала, що ходять плітки про його таємний від’їзд, — Блез перевертав олівець, стукаючи по черзі то одним, то іншим його кінцем об стіл.
Драко завмер, недобре примружившись.
— Тобто?
Усі затихли, переводячи очі з Драко на Блеза й назад.
— Та чого ти? Поїхала людина до Лондона на Різдво. Ну то й що? Родичі в нього, мабуть, там.
— Які родичі? Чому я не знаю? Та це ж… Втеча!
Драко зробив кілька нервових кроків залою.
— Думаю, він прилетить другого, як ми і домовлятися, — невпевнено промовив Блез.
Драко зупинився й поглянув на нього божевільним поглядом.
— Ні, бляха. Не прилетить. Старий козел… Я знаю, навіщо йому в Лондон! Там живе його минулий партнер, — Драко вилетів із зали, відсилаючи патронусом повідомлення про необхідність бронювання порт-ключа та номеру в Лондонському Хілтоні Метрополі.
Драко Мелфой знав, як це робиться. Треба прилетіти слідом, навести довідки, де саме збирається зустрічати Різдво доктор Кнатт і заявитися «випадково» у те саме місце. Далі треба поводитися дуже обережно. Обережно натякнути, що його пропозиція офігенна, а його колишній партнер — повне лайно, у якому краще не колупатися.
Увечері він вже вийшов зі старого та нежилого лондонського будинку для переміщень й завмер приголомшений. Картина, яку він майже забув. Лондон ніби зійшов з Різдвяної листівки. Скільки вогнів…
Вулиці горіли прикрашеними деревами, що розквітли кольоровими кульками й миготіли електричним багаттям. Нічне небо начебто теж готувалося до свята й вбралося у срібну вуаль. Усе навкруги знайоме до болю, десь у глибині аж щось засвербіло. Драко мав час, поки його люди шукали інформацію щодо Різдвяної вечірки, де зберуться цікаві для нього особи, тому він неспішно прогулювався, і спогади полилися струмочком у свідомості.
Стара добра Англія, з якої він утік, щоб стерти минуле, мов гумкою, новим життям, зовсім не змінилася. Ось і кафешки, що зовсім не молодшали, а навпаки, хизувалися своїм шановним віком, з гордістю носили святкові прикраси на своїх старовинних подвір’ях; і магазин, куди він обов’язково заходив із мамою, коли бував у місті, і каток, на який йому завжди було не можна. Всюди гамірливо, чужі люди з чужими посмішками живуть свої чужі життя. Повз нього пробігла сім’я із дітьми, усі вони тягли коробки, ляльок, якусь їжу, кричали щось одне одному, очевидно спізнюючись у гості.
Драко почувався одночасно і затишно, і некомфортно. Так, він у самому серці святкового Лондону, і так, він тут сам, чужий, один у натовпі.
Магазин із подарунками теж був знайомий з минулого. Щось він там комусь купував. Але що, зовсім стерлося з пам’яті, залишивши тільки приємний присмак важливості минулого моменту. Він зупинився з іншого боку вулиці й розглядав цей божевільний мурашник, з вікон якого лилося золоте світло, а всередині метушилася купа продавців та покупців, бігали діти, їздили та літали зачаровані іграшки, та час від часу вибігав щасливий хтось із купою подарунків і вдихав свіже морозне повітря після довгого стояння у черзі. А над виходом висів зачаклований іграшковий Ґрінч, перевдягнений у Санту, й мстиво кидався сніжками, проганяючи від входу в магазин та знову збираючи сніг із даху.
Драко мимоволі усміхнувся. Усе як завжди. Двері знову дзенькнули, й з магазину вийшов черговий відвідувач. Він пер повні пакети, по три у кожній руці, ще й на шию нап’яв якусь величезну, проте дуже милу подушку у вигляді пончика з солодкими посипками. Ґрінч вирішив не пропускати цього дивака, що був обвішаний покупками, немов новорічна ялинка. Він замахнувся й поцілив у покупця, той зупинився, підсліпувато оглядаючись навсібіч. Сніжок втрапив, очевидно, під той бублик на шиї і застряг, залізши під комір. Чоловік зупинився, обачливо відходячи з траєкторії стрільбища Ґрінча, й нахилився поставити пакети та зняти подушку. Він стягнув із себе бублик та поправив окуляри.
І Драко завмер. Усмішка сповзла. Бо тепер він впізнав покупця.
Це був він. Чоловік, про якого Драко навчився не думати, про якого стер усі нагадування так якісно, що, здавалося, дійсно забув. Тоді чому так розігналося серце?
Драко схопився рукою за місце, де так шалено бухкало, щоб утримати на місці. Та неможливо було відірвати погляд від фігури навпроти, що, поправивши окуляри ще разів сто й струснувши із себе сніг, схопив усе в руки й, час від часу підхоплюючи то одне, то друге, що постійно вивалювалося з рук, поспішив далі у своє життя, сповнене людей, яких він тепер любить і які люблять його.
Драко довго дивився вслід, розглядаючи нову статуру, широкі плечі й чуприну, яку той собі відростив. І він ніби знову в Астрономічній вежі, палить нервово свою цигарку і слухає. Слухає незграбні зізнання. Невчасні, запізнілі, неможливі. Йому, затаврованому вже тоді смертежерові. Драко довго після того не спав ночами, прокручуючи в голові його слова, сказані з жаром, притаманним його бісовому факультету.
«Ходімо зі мною, Драко».
«Куди? І навіщо це тобі?», Драко корчив єхидне обличчя. Щоб відлякати?
«Ти знаєш навіщо. Я сховаю тебе!», і такий відчай у хоробрих очах — то найбільший доказ того, про що Драко здогадувався, ловлячи на собі перелякані погляди на квідичу чи задумливі – у Великій Залі. Але знав, навіть якщо це справді йому не ввижається, той ніколи не підійде з цього приводу. Він і не підходив, навіть коли виклав усі карти на стіл. Коли пропонував… Що в біса він міг запропонувати? Ховатися? Сидіти у якійсь дірі? Йому, нащадкові Мелфоїв? Драко вишкірився тоді у відповідь:
«Запізно», й задер рукав, виставляючи на показ огидне чорне тавро.
Поттер ахнув, шоковано хапаючись чомусь за живіт, ніби мітка дотяглася й вдарила його, підступно й боляче. Очі миттєво почервоніли та він, намагаючись оговтатись і, здавалося, зовсім не соромлячись того, що зараз по ньому видно усе і навіть більше, підняв їх і вперто повторював тремтячим голосом:
«Я захищу. Я зможу, правда. Послухай, Драко…»
Та Драко відвернувся й узявся за поруччя, роблячи нову затяжку.
«Нічого вже не змінити», це ж очевидно.
Та хіба можна щось пояснити цьому телепню? Хіба він зрозуміє, що вибору немає? Що Драко – частина сім’ї, традиції, світогляду. Для хлопця, що ріс серед маґлів, усе це не має значення. Інакше чому ж раптом стало чутно тепло від його долонь на плечах навіть крізь мантію… І зовсім близько, просто у волосся на потилиці він заговорив так, наче збирається заплакати:
«Я маю таке місце. І домовився про охорону. Усе буде надійно. Я буду поруч. Підеш, коли захочеш. Коли буде безпечно… Я прошу тебе…»
Драко прикрив очі й просто насолоджувався. Мазохістські. Він і раніше відчував цей зв’язок. Щось таке, про що можна тільки мовчати, щось непомітне іншим, проте вагоме, що перетворювало звичайні ревнощі на роздратування, а милування та захват – на суперництво. Та в той день на вежі, коли усе навколо було настільки погано, наскільки взагалі могло, теплі руки Гаррі пробралися до нього під шкіру, зігріли теплом душу й обійняли серце. Драко взяв собі це тепло, пройнявся ним наскрізь і, глибоко вдихнувши, мовчки пішов, залишивши усе як є. Тільки яскраві очі, в яких було стільки всього, й слова, що благали про нездійсненне, не йшли з голови, пустили коріння, яке оплітало серце. І з того часу усі очі, що дивилися в його, були зелені, усі чоловіки, що розмовляли з ним, говорили його голосом. Драко сіпався, шукав когось у натовпі, божеволів від усвідомлення втраченого, чув уві сні болючі «Ти знаєш навіщо» та «Я прошу тебе», а колись в одному з таких снів він таки пішов слідом за голосом, що так солодко кликав… Та вранці на нього чекало справжнє життя, повне обов’язків та цілей, і він жив далі з оплетеним корінням серцем, до якого нікому несила було пробитися.
Поттер, адже це був саме він, давно вже зник, та Драко усе ще був під враженням і майже не дихав.
Отямся, чорт забирай. То був просто міраж. Як завжди.
Він повільно розвернувся до найближчого магазину, увійшов, не оглядаючи приміщення. Просто дістав гроші й назвав марку цигарок, що колись палив. Продавець гмикнув, віддаючи замовлення. Драко рефлекторно підвів очі. Просто старий, хитрий чаклун, що тримає лавочку з маґлівськими дрібничками. Та той мав настільки усезнаючу пику, що Драко втомлено зітхнув.
— Маєш щось мені сказати?
— Хіба що ти хочеш щось запитати, — знизав він плечима. Драко підняв брови. Це не перший і не сто перший раз, коли його хочуть розвести.
— Ти зараз почнеш канючити гроші? — можливо, це насправді найшвидший спосіб відкараскатись.
Побачивши за реакцією, що з пантелику він його таки збив, Драко вийшов, розпечатав пачку і дістав цигарку. Понюхав – ментолова, аж очі прикрив від знайомих відчуттів. Примостив між губами, та раптом поруч чиркнула маґлівська запальничка. Драко здивовано озирнувся, впізнаючи у володареві вогника старого продавця, що знов набув свого глузливого вигляду.
— Гадаєш, усі хочуть бути такими як ти, — стверджувально кивав той головою.
— А хіба ні?
Драко все ж затягнувся від запропонованого йому вогника і вдихнув ментолові спогади.
— І, звісно ж, усі хочуть твоїх грошей, — огидна усмішка починала відверто дратувати Драко.
— Ще не зустрічав таких, хто б не хотів.
Продавець почав підсміюватись, белькочучи щось нерозбірливе, а потім і зовсім заіржав, не відриваючи погляду від обличчя Драко, на що той скривився й, розвернувшись, попрямував геть, ігноруючи «Веселого Різдва», що продавець ледь видавив з себе крізь сміх.
Драко йшов пішки й палив, розглядаючи прикрашені вулиці. Коли він востаннє звертав на таке увагу? Тільки бізнес, гроші, вигідні угоди… І це працювало. Це те, що дійсно виходило у Драко Мелфоя. І він був задоволений, та навіть гордий собою. Після того, як усі криси, що присягалися у вірності, розбіглися крізь щілини, залишивши його самого, фортуна все ж повернулася до нього, прийшли знайомства, люди, що знали його родину за кращих часів, і Драко став на ноги, а згодом злетів.
Та й зараз, увійшовши до Хілтона, Драко злітав ліфтом до люксу, до яких останнім часом майже звик. Елітні апартаменти зустріли безликим спокоєм. У величезному панорамному вікні розкинувся, мов на долоні, святково вбраний Лондон.
Ось, де його місце. Ось, чого він досяг. Ось, на що він заслужив.
Драко плеснув собі до склянки дорогого віскі й відпив, споглядаючи вечірнє місто з висоти й відчуваючи себе мало не фараоном. У вікно неприємно постукали дзьобом. Драко відкрив раму, вихопив й одразу прочитав листа. Вечірка відбудеться завтра. У самісіньке Різдво. Адреса додавалася. Це означає, що вечір вільний. І це добре. Бо можна набратися сил, прийняти ванну й відіспатися.
І Драко, наспівуючи класичну мелодію, полежав у запашній піні та, вкінець розімлівши, вмостився до ліжка.