-Ще раз гупнеш цією шафою і на її місці опинешся ти,Марітт.
Блакитноволоса дівчина насупила брови,спостерігаючи за тим,як її найкраща подруга агресивно намагалась зачинити іржаві дверцята взуттєвої шафи.
-Вибач,я з самого ранку не в настрої.
-Знову батько?
-Знову батько,-роздратовано видихнула вона,докладаючи значних зусиль до дверцят.
Прозвучало клацання.Марітт гупнулась на підлогу,а разом з нею і нова пара білих кросівок.
-Все таки купила їх?
-Хочеться у перший навчальний день виглядати гарно,а то я постійно приходжу в одних і тих самих кедах,-вона витерла з них уявну пилюку.-Ти вже йдеш?
Меллізенд,яка у той час розглядала нові тату на передпліччі,повернула погляд на ровесницю,підпираючи губи у тонку лінію.Вона кивнула,Марітт лиш засмучено опустила голову.
-Ми ще не скоро побачимося,правда?-запитала вона,а у тоні голосу прослідковувалась гіркота.
-Я спробую випросити у Гроссо прийти до тебе на Геллоуін,але нічого не обіцяю.Ти знаєш,що це не від мене залежить.
-Знаю,тому стараюсь переключатись на щось інше,проте мені так тебе бракує в деякі моменти,Меллі.
-О,Марітт.Ти навіть уявити не можеш,як мені тяжко без тебе.
Марітт припідняла погляд і зустрілась з журливим обличчям Меллізенд.Не хотілось порушувати ідилію,відпускати найкращу подругу знов у паралельний Всесвіт,який вона сама,на жаль,відвідати не може.Набридло вже бачитись один раз у кілька місяців,чекати того самого дня,коли із твого дзеркала вийде Меллі з свіжими плітками,новинами і оновленнями.
-Ми ще поговоримо про Бастор,про все поговоримо,але мені вже час,Марітт.У мене теж навчання.
-Звісно,здається,я теж запізнююсь.
Меллізенд повернулась до дзеркала,щоб почати подорож у паралельній світ,але перед тим скрупульозно вивчила свій одяг:струсила поодинокі волоски з синьої джинсовки,піддтягнула нові джинси по фігурі,та перевірила чи немає заломів на улюблених коричневих челсі.Коли,здавалось би,все в порядку,вона провела по дзеркалу долонею,відчиняючи загадковий портал,обрамлений плямистими узорами.
-Пахне морем,-мовила Марітт.-На цей раз тобі дозволили самій відчинити портал?
-Я не питала дозволу,просто вирішила спробувати воду на порталах.Не знала,що вони міняють вигляд залежно від стихії,-Меллі посміхнулась,дозволила кільком краплях потрапити собі на пальці.
-Ти потрапила до мене без дозволу?Меллі,тебе покарають!
-Не покарають,якщо не дізнаються.До зустрічі,Марітт.
-Меллі,стривай!-Марітт протягнула руку до дзеркала,щоб вхопитись за долоню подруги,проте дзеркало вже встигло втратити водянисту форму і повернутись до початкового варіанту.-Боже,надіюсь,ти знаєш,що робиш.
«Проводжати Меллі не є чимось новим для мене,і,чесно кажучи,я давно звикла.Але кожен раз,як перший,я ніби змушую своє серце рватись на шматки,і в той же час подумки даю собі ляпаса,щоб прийти до себе.Якщо я постійно буду нити і вбиватись за нею,то збожеволію.Тому я навчилась швидко приходити до тями і переключатись на інші речі.Чесно кажучи,не завжди виходить,особливо,коли ти на взводі зі вчорашнього вечора»
Марітт зібрали залишки зошитів у сумку,та перетягнула через плече планшет для полотен.Вона знов зупинила погляд на дзеркалі з-за якого тепер на неї дивилась темноруда Марітт з довгим кератиновим волоссям.
«Я так і не змінилась.Не підстригла каре,як хотіла,не замальовую тональником ластовиння.Навіть прийняла свій зелений колір очей,хоча з дитинства мріяла про блакитні.Помінялись переваги?Думаю просто подорослішала»
«Чим ближче я підходила до коридору,тим сильніше калатало моє серце.Знову проходити через це.Знову стискати кулаки і гризти губи»
Опинившись в коридорі,Марі почала шукати якийсь обʼєкт,за який можна зачепитись оком.Проте,це виявилось не так легко:кожного дня,спускаючись вниз,вона то розглядала настінні сімейні фотографії,то рахувала ворсинки на сходових ковриках,а деколи просто сиділа на сходовій клітці і рахувала до двадцяти,щоб набратись сміливості.
-На цей раз просто пулею вискочу з хати.Він не помітить мене,напевно пʼє каву у вітальні,-пошепки промовила вона.-І досить мені вже нервувати,я доросла дівчина,вмію постояти за себе.
«Дідько,Марітт,кому ти брешиш?Ти можеш виступати на університетських конференціях,битись за єдине вільне місце в автобусі,переробляти глиняну статую двісті разів,але аж ніяк не перечити батькові.Ти слабачка,Марі,просто сопля»
Я потрусила головою.Думала,що викину з голови ці набридливі думки,бо надіялась,що це допоможе.На певний час так і сталось,але вартувало мені ступити один крок,як мій мозок знов запустив програму нервозності:мої долоні вмить спітніли,я навіть не встигла задуматись,як почала розчухувати шию.Як же ж мене це дістало!
-Просто пробіжись по сходах і вилізь з хати!
Я наважилась.Зосередилась,схопилась за перило і нарешті зрушилась з мертвої точки.Невже я бачу коридор вітальні.Так,так!Тепер просто дійти до дверей.Мої нейрони заграли у божевільному танго,клянусь,навіть настрій піднявся!Ноги самі вели вперед,а піт,здається,ввібрався в тканину з перил.Ну невже я вийду з цього будинку без допитів і докорів?
-Марітт,ти знов летиш по сходах?
Тиша.Ні…тільки не це…Я знов завмерла,навіть серце втратило ритмічність.Вмить всередині мене все похололо.Знову пітнію,знов відчуваю як мене кидає то в жар,то в холод.Голова закрутилась,ноги підкосились,хотілось забратись назад та заритись у ковдру.
«Сьогодні перший день навчання.Ти повинна бути»-промовив мозок.
-Не можу…-подумки відповіла йому я.
«Ти завжди проходила через це,і зараз зможеш»
-Не зможу…
-Марітт,ти застрягла там чи що?Пари скоро розпочнуться,чи ти знов до ночі малювала?-гаркнув батько.
Дивно,він не спитав мене,чи я тренувалась з вогнем.Кожного дня він запитує мене це прямо біля сходів.Навіть не так - замість доброго ранку у нього фраза по скрипту «ти займалась сьогодні?»І ні,це ніяк не повʼязано з навчанням.Можливо мені сьогодні пощастить?Можливо він забув,або просто йому немає до мене діла?
-Малювала,-тихим тоном відповіла я,все ще побоюючись його подальших дій.-Не хочу втрачати навики.
Я обережно шмигнула головою до кухні і побачила,що він,як завжди,читає новини у планшеті.Серед нашої сімʼї батько йшов на роботу найпізніше,тому він особливо не спішив:попивав самозаварену каву,поправляв окуляри на переносиці,і постійно оновляв сторінку новин Парижу.З яких це пір він полюбив це місто?Відтоді,як ми переїхали сюди,він ще ні разу не відгукнувся про Париж позитивно:постійно жалівся на менталітет і мініатюрні квартири.Саме з другої причини,ми орендували будинок,який кожного місяця обходиться у всю його зарплату.
-Сумніваюсь,що ти їх втратиш,ти ж живеш цими дряпалками по листках,-процідив він.
-Справді так думаєш?
-Ні,я просто констатую факти.Цілими днями сидиш за олівцями і навіть не спроможешся вийти з кімнати і помогти на кухні,що вже говорити про допомогу матері.
-Ти знаєш,що я готуюсь до диплому,і планую повʼязати з цим життя.Дряпалки по листках,як ти кажеш,невідʼємна частина практики,якщо я не буду щодня тренуватись,то не зможу скласти екзамени і освоїти професію.А мама взагалі не жаліється,хоча я пропонувала допомогти.
Він агресивно підтиснув губи,а я відчувала себе школяркою,яку відчитують за те,що вона просто любить займатись тим,що їй приносить задоволення.Йому ніколи не подобалась архітектура,він бачив мене в іншому,але батьку час звикнути,що вже не буде як раніше.
-Мені вже дійсно час йти.Поговоримо пізніше,тату.
Не дочекавшись його відповіді я хутко взялась за дверну ручку,але холодний тон швидко змусив мене зупинитись.
-Я ще тебе не відпустив,Марітт.Прошу зайти до кухні і вислухати мене.
Мій погляд був втуплений у двері,не хотілось знову повертатись до нього і дивитись як він з схрещеними руками оцінює мій зовнішній вигляд,поведінку,характер і хобі.Мені двадцять,але відчуваю я себе на тринадцять.Хоча краще би мене відчитувала за одяг,ніж за…
-Ти тренувала свій вогонь?Контактувала з запальничкою,чи каміном?
Почалось,хто б сумнівався.Ні один день не проходить без цього запитання,це вже стало ритуалом.Всередині мене кипіла злість,агресія,але їх значно пригнічувала дратівливість.Перший етап проходження цієї теми - страх,бо я незнаю у якому настрої він буде сьогодні.Другий - надія,хоча час звикнути до того,що він не відчепиться від мене.І третій - роздратування,бо мені вже в печінках сидить його контроль і дисципліна.
-У мене нічого не виходить,я тобі то кажу щодня,-я підвищила тон,про що сильно пошкодувала.
-Та хоч кожної секунди,мені все одно.Твої о ті тупі відмазки «в мене не виходить», «я не вмію», «я не мала сили»,роблять з тебе слабку соплячку,Марітт.
Я стиснула кулаки,опустивши погляд вниз.Дістало.
«Мовчи»-мовив мозок
«Дістав,дістав,дістав»
Батько здійнявся зі свого місця і став розходжувати по кімнаті,не відводячи від мене погляду.
-Знаєш,я тебе вчу і вчу,а толку ніякого.Мене це починає сильно дратувати,Марі.
«Це ти мене починаєш дратувати»
-Чесно,я вже не знаю,як тобі вбити у голову,що ти вогняна,спадкоємиця рідкісної стихії.Ти та,яка має її пробудити.А ти чомусь вирішила,що ти парижанка,місце якої в якомусь нещасному захудалому університеті.Зніми свій берет,Марітт Мюрей,і займайся тим,чим повинна.
Мої нерви були на межі,що навіть дьоргнулась голова.
-Тобі самому не набридло жити в ілюзорному світі?Сам придумав,що я маю якийсь там вогонь,і сам у це віриш.Я порожній сосуд,людина,розумієш?Досить мене мурдувати своїми тренуваннями неіснуючої стихії,дай мені можливість спокійно жити!-крикнула я.
Ці слова я виношувала не перший рік,бо боялась промовити їх вголос.Серце так жадало їх вимовити,але мозок блокував,бо знов наслідки.Але що робити,якщо я вже не можу терпіти ці катування?Я втомилась.Від постійних криків і контролю.Я не памʼятаю,коли останній раз не боялась вийти з хати не відчитаною,не задавленою моральним тиском.
-Через тебе я тепер ляклива,не переношу критики у свою сторону.Ти тільки дусиш на мене,травиш,як останню скотину.А за що?За те що я не відповідаю твоїм божевільним стандартам?За те,що в мені не тече вогонь?Тобі соромно за мене,і ти щодня проклинаєш це місто,бажаючи вернутись назад у Бастор.Ну так кинь мене,і живи разом з Арабель,вона ж «нормальна»!
Я кипіла,а мої слова ніяк на нього не вплинули.Він весь цей час дивився на мене беземоційним обличчям,ніби пропускаючи мої слова мимо.Його божевільна ідеологія проросла в його голові,і він нічого не бачить і не чує окрім неї.
-По-перше,не приплітай сюди свою сестру.По-друге,бачу,ти так і не вийшла з підліткового віку.
-Хах,-я махнула руками.-Це все що ти скажеш?
-Ні,ще скажу,що весь цей час на тебе значний вплив мала мама,робила тобі поблажки.З сьогоднішнього дня я займусь твоїм вихованням,і не смій заперечувати своє походження.Ти вогняна - крапка,-останні слова прозвучали як яд,який плюнули в обличчя.
Більше висловлюватись я не жадала,адже мені вказали на моє місце,а я занадто слабка,щоб відстоювати його.І сенс відстоювати перед таким,як він?Все одно поллє звинуваченнями,або не стане бруднити руки і просто проігнорує.
Витерши сльози,мені нічого не залишалось,як просто схопити яблуко зі стола і вийти з квартири,перед тим сильно гримнувши дверима.
-Ненавиджу.
Я настільки була занурена у власні емоції,що пів дороги не звертала уваги на погоду і оточення.Мої ноги вже давно вивчили шлях до університету,навіть не довелось вмикати музику,щоб скоротати час.Лиш тоді,коли до моєї кросівки приліпився набридливий червоний листок,я зрозуміла ,що остаточно прийшла осінь.
Це дійсно було так дивно - усвідомити,що літо закінчилось,і потрібно знов звикати до холоду,дощів та слякоти.Чесно кажучи,осінь не найкраща пора року для мене,краще я вже буду вмирати від жари,або неймовірно мерзнути,ніж буду коливатись між тим і тим.Проте було б ще гірше,якби падав дощ,тоді б моє взуття втратило свій сенс,а точніше білизну і запах нового та неторкнутого.
Восени Париж зачаровує.Приємно бачити,як кожної осені у цьому місці щось міняється,головне уважно придивитись,тому що все приховується в деталях.Наприклад минулого року я помітила,що всі три місяці осінню і не пахло,було таке враження,що перемістилась у лютий-березень - було холодно і неприємно,знаючи,що на тебе у будь-яку секунду може впасти зимний дощ,або навіть град.Тоді я старалась пересуватись на таксі,щоб не псувати настрій.А того року дійсно відчувається ця атмосфера,і це помітили й інші.Магазини набули оранжевої палітри,продавці намагались популяризувати свої товари завдяки тематичним предметах,хоч й деколи вони були банальні.Але це спрацьовувало,що доводить,яким би типовим не був дизайн,якщо він яскравий і привабливий,то успіх не змусить на себе довго чекати.
Єдине,що залишилось з літа це теплий вітер,який хоч і зігрівав мої кінцівкі,проте не жалів листя на деревах - зривав,як останні.Автобусна зупинка перетворилась у суцільний кущ,обклеєна листями і каштанами.Мені вже шкода двірників,які будуть все це відчищати.
Благо мені пощастило з автобусом,на цей раз чомусь людей було набагато менше,і я навіть не слухала агресивні зітхання від мого громадного планшету,хоча я спокійним тоном старалась пояснювати,що мені нема куди його поставити.Я зайняла вільне місце у самому кінці,і розмістила планшет біля ніг,оглядаючи його подряпини та сліди від крейди.Що він тільки не пережив - постійні шарпання,намагання вирвати його з моїх рук та викинути у двері.Деяким кадрам вистачало нахабності,щоб розтібнути замок і подивитись,що ж там у мене.
-Молода леді,чи випадково не у картинну галерею їдете?-запитала бабуся,одягнута в елегантний костюм.
-Я архітектор,а не художник,-ввічливо відповіла я,хоча мені набридало те,що вона старається залізти у мій планшет.
-Хоч там більшість творів мистецтва складають картини,вас все одно можуть зацікавити різноманітні інсталяції,які дотичні до вашої спеціальності.
О господи,тільки моралі мені бракувало.Вона вибрала не підходящий час для дискусій.Це було якраз перед екзаменами,тоді я берегла свій проєкт,як рідну дитину,тому я всіх людей вважала агресорами,навіть цю милу бабусю.
Підʼїжджаючи до універу,мій телефон почав ненависно вібрувати.Повідомлення за повідомленням,дзвінок за дзвінком.
-Та що таке?-обурилась я,намагаючись дістати телефон з задньої кишені.
«Коли ти будеш,мене знов не впустили»
«Я знаю,що ти в автобусі,ти ще довго?»
«Я намагався пролізти через вікно,але мене зловили за дупу як сопливого школяра.Ну яка різниця чи є у мене пропуск,він моє обличчя бачить два роки підряд,невже не можна пропустити?»
«Чому не відповідаєш?»
«Алло»
«Я ж зараз почну дзвонити,ти мене знаєш»
«Ти свій пропуск взяла?Не хочу у перший навчальний день запізнюватись»
«Прошу,врятуй мене»
Два пропущених і 8 повідомлень від мого старого доброго друга Моріса.Цей хлопець ніколи не навчиться брати з собою пропуск,адже «це так важко».Звісно легше потім проклинати бідного охоронця Буржуа,ніж просто запхати картку у кишеню.У цьому весь Мор,ніколи не піде легшим шляхом,обирає тернистий.Хоча ні.Він просто дурний.
Нарешті я крокувала своїми ногами,і вже за кілька хвилин переді мною височіла улюблена будівля.
-Паризька школа архітектури,-мовила я.
Якщо більшості не подобається місце їх навчання,то я йшла до університету на останніх парах.Все залежить від улюбленої справи,бо їй треба найти гідного помічника - університет.Я притримуюсь фрази «зроби хобі своєю роботою,і ти ніколи не будеш працювати».Так і є у моєму випадку.Архітектура для мене два в одному,хоч і не завжди дається легко.
-Марітт?
З роздумів вибив знайомий голос.
-Місьє Буржуа,доброго ранку!-усміхнулась я.
Альберт Буржуа був охоронцем університету.Від його уважних карих очей не сховається ні один студент.Височенна постать могла обшарпати,як здавалось більшості студентам,найтаємніші місця,і він хутко находив порушників.Проте мене він дуже любив,тому що:а)я відповідальна,б)пунктуальна,в)завжди ношу з собою пропуск.
-Перша хороша подія за сьогодні,-зітхнув він.-Мені набридло кожного посилати назад за пропуском.
«Вічна історія»
-Класика,-відповіла я.
-Думаю тобі навіть не потрібно оголошувати таке слово як «пропуск».Проходь,Марітт,-він відчинив двері.
Я ступила крок,як тут же оговталась.
-Зачекайте,а де Моріс?Він мені написував,що ви його за шкірку зловили.
-Ах,-він закотив очі.-Аякже.Як я міг забути за місьє Сміта.Цей молодий чоловік,здається,знайшов собі притулок на футбольному полі.
-І навіть не підкупав вас бонусними картами у пекарнііііі?-протягнула я,витанцьовуючи бровами.
Буржуа сковтнув.Я знала його слабкість до свіжої випічки,він ні одного ранку не може пережити без запашного круасана з шоколадом,що вже говорити про тістечка.
Альберт дістав хусточку з внутрішньої кишені і протер спітніле чоло.На обличчі заграла нервова усмішка.Я заділа за живе.
-Я на це більше не ведусь,-впевнено мовив він,хоча голос помітно тремтів.
-Звісно,я вам вірю,місьє Буржуа,-я надула губи і запротестувала руками.-Там до речі відкрили нову пекарню.
-Справді?-різко оживився він.-Де саме?
-На паралельній вулиці.
-Що ж…-він оглянувся.-Думаю ніхто новий не зʼявиться,поки я юркну туди.Ніхто ж не помітить моєї відсутності?
-Аж ніяк,місьє Буржуа.Ви як блискавка - туди і назад.
-Так…так!Я блискавка,туди і…коротше кажучи,я побіг!
Я,мов муха,задоволено потерла лапки -план успішно виконано.Залишилось забрати Моріса з поля і хутко потрапити всередину.
————————————-
Майже всі студенти вже були всередині,на полі ні одного гравця,тому знайти Мора серед порожньої місцевості не склало труднощів.Ще раз уважно оглянувши територію,я сховала у сумку всі предмети,які б видавали гучні звуки,і навшпиньки підкралась до друга.
-Моріс Сміт,ви заарештовані за вживання наркотичних засобів,-крикнула я,задоволено реагуючи на його підстриб.
-Марітт!Щоб тебе…-з його рота випала самокрутка,яка вмить розсипалась.
-Знов за своє.
Я струсила залишки табака і всілась біля нього.
-Як і ти,-пробурмотів він.-Можеш лякати мене не тоді,коли я намагаюсь запалити цигарку?
-О ні,ці моменти є безцінними,ти так підстрибуєш завжди,і постійно клянешся,що більше на таке не будеш вестись,-розсміялась я.
Моріс лиш комічно мене передразнив і з камʼяним лицем продовжив крутити нову сигарету.Я підігнула губу в тонесеньку лінію і примружила очі.Не схоже на нього.
-Ти що образився?
-Ні.
-Моріс,якщо тобі це дуже важливо,то я куплю тобі нові.
-Та не у цьому справа,-протяжно мовив він.-Альберт зі своїми пропусками вже дістав.
-Таке враження,що перший раз.Тебе це дійсно так заділо?
Він промовчав.Найгірше у Морісі те,що він любить пропускати слова мимо вух,або робити вигляд,що все нормально,коли насправді все навпаки.Часто я стаю жертвою недомовок,або чекаю,коли він вистигне і нарешті розкаже.Щоправда,це може відбутись наступного дня,і то,якщо пощастить.
-Не хочеш говорити?-я опустила очі.-Я відправила Альберта у пекарню,йдемо на пари,поки його ще нема.
Я взяла у долоню брудний табак,щоб не смітити і підняла планшет.Моріс не рушив з місця,робив вигляд,що старанно крутить цигарку,хоча я бачила,що він слинить її вже разів двадцять.
-Ти ж знаєш,що у мене іранські корні?-раптово заговорив він.
Я обернулась на пʼятках,здивувашись його питанню.Звісно знала:мама Моріса була іранкою,якій пощастило втекти до Парижу у підлітковому віці разом зі своєю сімʼєю.
-Моріс,ти про що взагалі?
-Я думав,що вже пережив цю тему у дитинстві,навіть перестав звертати уваги на це.Вчора приїхала сімʼя по маминій лінії,ніби для того,щоб мене побачити.Які ж лицеміри,а.Поки мені в обличчя вони говорять,що раді мене бачити,вночі я випадково підслуховую,як моя «бабуся» відчитує маму за те,що вона вийшла заміж за негра,а по хаті ходить подоба мавпи,навіть імʼя моє назвала.
Ці слова пробіглись лезом по серці.Мені настільки було неприємно це чути,що я заплющила очі і примружила їх.Як так можна взагалі?Як можна так говорити про свою сімʼю?Усміхатись,робити вигляд,що любиш,називати себе добрими та толерантними.У якому столітті ми живемо?Більше схоже на камʼяний вік,або період темношкірих рабів.Боляче,противно і образливо.
-Моріс,послухай…
-Я знаю,що ти зараз хочеш прочитати мені лекцію,що вони мене не заслуговують,що я найкраща людина в світі,і взагалі бабка моя повне гімно,-усміхнувся він.-Не переживай,я випередив твої думки.Я теж так вважаю,просто хотів поділитись тим,що в мене в серці.
-І правильно зробив.
-Ти знаєш,що не потрібно мене підтримувати,а просто…
-Вислухати,-продовжила я.-Та та,знаю.Не один день дружимо.Я зробила вигляд,що забила на його слова,а на душі шкребли кішки.В голові не вкладається,що на землі ще живуть такі дикуни.
Він нарешті піднявся разом з цигаркою у роті,і відкрив портсигар,обережно підрівнюючи кожну самокрутку.
-Будеш?
-Ти знаєш,що я завʼязала.
-Не так багато часу пройшло.
-Рік.
Він підтиснув губи.
-Хай так.А цигарку будеш?
-Моріс,-занила я,закочуючи очі доверху.-У тебе цигарковий папір у волоссі.
-Де саме?
Моріс заліз пальцями у густе скуйовджене волосся,яке він постійно називав губкою,через свою структуру,і почав ритись у пошуку паперу.Я ж забігала очима по його обличчі,щоб знову уважно вивчити образ друга.Я думала,що за літо він поміняється,адже весь цей час він був у Каліфорнії,обіцяв,що заплете афрокоси,хоча я знала,що це брехня,єдине,що я помітила це те,що він трішки підріс,був на пів голови вище,а зараз таке враження,що вимахав ще на сантиметри два.Він взагалі не любив запарюватись над своїм зовнішнім виглядом:обличчя у нього було чисте,пропорційне і з пухкими губами.Одяг завжди максимально простий,мішкуватий,однотонний.Єдине,чим він любив виділятись так це колекцією наркотиків і аксесуарами,особливо срібними кульчиками.
Він взагалі для мене став першим і єдиним другом в університеті,інші,або боялись мого напору,щоб підійти познайомитись,або просто не вважали мене цікавою.На другому курсі,я випадково з ним заговорила,адже в аудиторії більше не було вільних місць - так і познайомились.Проте Моріс - це людина,яка принесла багато позитивного,і у той же час негативного у моє життя.Але його вини тут немає,він лише був екскурсоводом у нелегальне та чорне життя.Ми зблизились,я дізналась,що він аромантик,ні до кого не відчуває симпатії,а кохання тим більше.Моріс казав,що бачить у цьому тільки плюси,адже так жити набагато легше.У нього є ті,з ким можна весело провести час,і я стала ще одним вірним другом,який завжди прикривав його,але пізніше сам став заручником поганого.Я вперше спробувала наркотики з ним,і це було жахливо.Я мало вживала,не була сильно залежною,але я неймовірно жалію про цей період.Хочу стерти його,але між цим всім були і позитивні моменти,цінні,рідні…
Я витягнула з його волосся залишки папірця і ми вирушили назад,розказуючи один одному останні плітки.Так егоїстично робити вигляд,що ти вже забула за це все,усміхатись,а у серці у тебе досі біль,у той час,як мозок кричить,щоб я перестала з себе корчити безневинну хорошу дівчинку.
-Ей,Марітт!-гукнув знайомий голос.
Проходячи мимо натовпу збуджених студентів,я подекуди зустрічала своїх однокурсників,або просто знайомих з університету.Мені бракувала місця,щоб з кожним привітатись,чи дати пʼять,бо кожен раз мене хтось штовхав,щоб пройти далі.
-Жизель,рада тебе бачити,-промовила я з щирою усмішкою на обличчі.
Жизель була старостою нашої групи.Висока блондинка,яка полюбляла моду,проте вирішила продовжити справу батьків,які працюють архітекторами в Канаді.Довелось посунутись у бік,ледь в стіну не втиснутись,щоб ковтнути трішки повітря і спокійно поговорити з нею.
-Повинна тебе засмутити,хоча у твоєму випадку це з точністю навпаки.Декан запропонував тобі взяти участь у посвяті першокурсників,ти вразила його минулорічною презентацією.
-Ого,-я підняла брови,щиро дивуючись.-Неочікувано.
-Розумію,що це ранок першого дня,ти,мабуть,ще вибита з колії…
-Аж ніяк,-відрізала я.-Якщо місьє Дюбі побачив у мені потенціал,то це навпаки буде велика честь для мене.Значить,я вже чогось досягла.
Жизель усміхнулась та стиснула моє плече у знак підтримки.
-Ніколи у цьому не сумнівалась,Марітт.У 12 годині зустрінься з ним в актовому залі,він тобі детальніше все розповість.
Вона пішла,залишаючи після себе шлейф приторних парфумів.От яка б Жизель не була приємна людина,але з запахами у неї явні проблеми.Таке враження,що тебе зачинили у газовій камері.
-Марітт!
-Ай!Ти взагалі здурів?
Моріс незрозуміло обдивився моє обличчя.
-Ти чого?
-Нащо по руці так сильно плеснув?Я думала,що ось-ось відвалиться.
Моя рука горіла так,ніби по ній вмазали тапком сорок пʼятого розміру,або взяли величезний букет кропиви,і швирнули мені по шкірі.Неймовірно боляче,я старалась тертям ослабити пекучість,але цим зробила собі лише гірше.
-Я тебе і пальцем не торкнувся.
-Ага,мстиш мені за те,що налякала тебе на полі?-рявкнула я.
Моріс підняв руки у знак протесту.
-Нащо мені це робити,я вже забув про це.
-Якщо не ти,то хто?Полтергейст?
-Можливо хтось з малих випадково вдарив,звідки мені знати?
І справді:народу було настільки багато,що удар міг належати кому завгодно,звинувачувати Моріса нема сенсу.Та навіть якщо він,що з того?Єдине,через що я ніяк не могла заспокоїтись,це страшенний біль.Від неочікуваного удару у мене потемніло в очах,навіть довелось спертись об стіну,щоб не впасти.
-Мене нудить,-слабо мовила я.
-Я ж кажу,що того року їх занадто багато.Йдемо в аудиторію,там хоча б кисню більше,нема гарантії,що тут хтось не пустив газок,мене б теж почало нудити,-Моріс оглянув територію і підозрілим поглядом оцінив одного з першачків.Той лише міцніше притиснув до себе тубус,та від страху ринувся до аудиторії.
-На цей раз не буду заперечувати твої слова,ходімо,-відповіла я.А рвота у цей час ближче приближалась до горла.
-Точно він.Ти бачила його погляд?Такий противний,нахабний,ніби виношував у собі ці гази ще з Османської імперії.
-Хаха,сумніваюсь.Я бачила погляд наляканого хлопчика,який загубився в корпусі університету.Ще й ти добив його своїм наглядом.
-Нехай звикає,-Моріс кашлянув,опустивши голос нижче,тим самим демонструючи свою солідність.-Я заступник старости.
-Тебе Жизель назначила?
-Я сам себе назначив.
-Тоді не рахується.
-Рахується.Все рахується.
-Не рахується,-посміхнулась я.
-Рахується,-він почав помітно нервувати.
-Забий,мені ще треба берегти енергію для першачків.
Моріс почав сміятись з мене,називаючи секретаркою декана.Але я звикла до цих жартів,вони не здавались мені образливими,лиш настрій піднімали.Єдине,що відволікало це печіння в руці,хоч воно вже і не було таке сильним,але фантом болі лишився.Прикривши почервоніння светром,я дала потиличник Морісу,і,отримавши копняка у відповідь,хутко залетіла в аудиторію.Виявилось,що у перший день я дарма тягла з собою планшет,та і принципі все,що у мене було з собою.Перед виходом я поспорила з Морісом,що йому прилетить від професора,адже він нічого з собою не взяв,у той час,як він ледь не з піною в роті рявкав,що це я дурепа,і у перший день ми нічого не будемо малювати.
-Ой,а у кого так обличчя посиніло?Сталось щось,Марітт?-він підпер підборіддя рукою,уважно вивчаючи мій емоційний стан.
Я нічого не відповіла,лише смикнула губою.
-Вмій програвати,не лише ж тобі сміятись з мене.
-Чим більше ти тріумфуєш,тим зліша я стаю,-пробурмотіла я.
-До речі ти програла,сьогодні ти йдеш до мене,а не я до тебе.
-Ти точно знущаєшся.До тебе пертись цілу вічність,я не хочу таскатись з планшетом по всім автобусах Парижу.
-А доведеться.Програла - виконуй бажання.
-Не вказуй мені,-я підвищила тон.-Якщо я не хочу їхати,значить я не буду.Можливо поміняємось місцями,і ти сам понесеш трьохкілограмову сумку разом з всім приладдям?
-Ти ведеш себе занадто агресивно,тобі кішка дорогу перебігла,чи ти не з тої ноги встала?-Моріс вилупився на мене здивованими очима,а я й сама не помітила,що справді засильно завелась,хоча це дурниці,і ми постійно сміємось з цього.
-Нічого не сталось,просто забудем про цей конфлікт і все,-я зробила вигляд,що пишу щось у зошиті.
-Конфліктом і не пахне,ти просто занадто бурно реагуєш на мої жарти.Не схоже на тебе,-Моріс промовив це з гіркотою у голосі.Я заділа його,хоч він цього і не показував.А я навіть вибачитись не можу,ніби щось зупиняє,ніби горло стискає невидимий комок.
Привітання та побажання професора я майже не слухала,була зосереджена на малюнку.Моріс не промовив ні слова,я відчувала напруження між нами,хоча ми майже ніколи не сваримось.Печіння,хоч і слабке,супроводжувало мене впродовж всієї пари.Я підняла рукав светру,та напружилась - почервоніння взагалі не пропало,лише більше почало виділятись і покривало вже більшу ділянку,ніж було до цього.Хтось сильно постарався,щоб вдарити мене,і вже не дуже віриться,що це було випадково.
Після пари Жизель ще раз нагадала мені про посвяту першокурсників,але навіть її слова звучали мов у тумані.Що зі мною?То рука,то нудота,тепер я взагалі ніби у космосі,ніби вийшла з тіла і подорожую світами.Мене ще кілька разів хтось кликав,але я проігнорувала,вся моя увага була зациклена на внутрішніх відчуттях.Моя голова ставала все важкішою,мені хотілось просто впасти у ліжко і заснути.Невже захворіла?Зараз?Ні,тільки не зараз!Я відповідальна за захід.Сам декан поручився за мене,я не маю права підвести його.Ні сьогодні,ні завтра - ніколи.
-Виглядаєш погано,Марітт,-мовив Моріс,а я затремтіла.
Ну звісно мене морозить.
-Здається піднялась температура,-слабким голосом відповіла я.
-Сумніваюсь,що малим сподобається старшокурсниця,яка валиться з ніг.Я скажу місьє Дюбі,щоб знайшов тобі заміну.
-Ні!-крикнула я і вціпилась у його плече.-Ні в якому разі,я напевно просто нервуюсь,таке буває…деколи.
-А якщо…
-Моріс,закриємо тему.Я піду і крапка.Чекай мене на виході,це займе небагато часу.
Кілька хвилин він сумнівався, тримав мене за руки і вдивлявся у мій погляд,щоб впевнитись,що я витримаю.Я сто раз кивнула та пообціяла,що зі мною все буде гаразд і я зразу після посвяти побіжу до нього.Мій стан говорив сам за себе - я слабка,але Моріс знав,що зі мною сперечатись марно,я все одно зроблю так,як хочу.Він відпустив мене,у той час як я ляснула себе кілька раз по щоці та вирушила до декана.Біля професора я старалась стояти струнко,робила вигляд,що все добре,а слова похвали від нього були як бальзам на душу,здавалось,що мені навіть трішки легше стало,єдине,що трохи відволікало це печіння,але слабкості я вже не відчувала.Ми вирушили у просторий сучасний актовий зал,абітурієнти вже зайняли свої місця,поки ми з місьє Дюбі і ректором Кордьє непомітно юркнули за куліси.
-Велика честь стояти з вами поруч,місьє,-я ввічливо похилила голову перед двома найвищими постатями університету.
-Від Вас очікуємо лише неперевершених результатів,Марітт Мюрей,-мовив ректор,а я почервоніла.-Зазначте,що ваші слова - назавжди запамʼятаються нашим першокурсникам,тому постарайтесь справити на них позитивне враження.
-Повірте,Ви зробили правильний вибір,я не підведу.
Жерар Дюбі схвально кивнув.Я настільки була в передчутті,що відчула приплив енергії всередині,ніби по трахеї розливалась гаряча лава,перетворюючись у коктейль під назвою «впевненість».Через декілька вступних слів головних професорів,вийшла я.На мене дивились десятки розгублених,зацікавлених та нових очей,і ні на одному я не змогла зупинити свій погляд.Кожен був унікальний,і ось ніби здається,що знайшла схожі,але ні - вони різні.Мої ноги трохи підкосились,серце набуло значної ритміки,я розуміла,що підступає страх і паніка.Але я не можу провалитись серед такого натовпу.Поки я знов занурилась у свій стан,абітурієнти почали перешіптуватись,а це ще більше напрягало.Вони обговорюють мене,сміються з мене,який же ж я авторитет після цього
-Чого ти мовчиш,Марітт?-пошепки сказав ректор.
А я хотіла сказати,та рот був зашитий невидимими нитками.Я намагалась розірвати їх,але я не могла цього зробити,ці нитки пророслись крізь все моє тіло:здавило руки,ноги,серце,голову.Боже,ні…це кінець.Як тут я знов відчула неймовірну пекучість у зоні кисті.Прекрасно,ще цього бракувало.Я вже була готова до того,що мене знов почне нудити,кине у жар,чи холод.Вишенькою на торті стали б тотальна темнота в очах і запаморочення.
-Марітт….-рявкнув декан.-Що з тобою?
Я не впала?Я стою?Мов зі страшного жаху,я прокинулась і вмить опустила погляд на ноги - я не знепритомніла.На мене все ще дивляться десятки людей,але я вже не відчуваю нічого.Точніше все,що я зараз відчувала це неймовірну сміливість і впевненість.Мене вже нічого не тримало,я сама володіла своїм тілом.Я високо задерла підборіддя та заставила руки за спину.Ого,це коли я встигла стати таким лідером?
«Чокнута»-промовила я про себе.
«Але тобі це подобається»-відповіла вже не я.Хтось сидить у моїй голові?
-Шановні абітурієнти,я щиро рада Вас бачити у нашому навчальному закладі і зразу ж хочу попередити - готуйтесь до безсонних ночей,архітектура не буде терпіти ледарів.
Деякі відвели погляд,вражені моєю прямотою,а інші лиш посміялись з цього.У будь-якому випадку мені вдалось зацікавити їх,адже я старалась не підбирати банальних фраз.
-Знайте,що до кінця пройдуть лише найсильніші,-я почала розходжувати туди-сюди,додаючи собі авторитетності.-Так,ви будете виснажені.Так,ви захочете мільярд разів кинути цю справу,жаліючи,що взагалі вступили сюди.Повинна Вас попередити - це один з етапів типового психологічного ходу,а саме заперечення.Всі ж знають,що чекає на Вас у кінці?
-Прийняття!-прозвучав галас зсередини залу.
Я кивнула.Студенти почали ворушитись,їх сильно схвилювала моя доповідь.Чесно,не лише вони були вражені,я сама ледь впізнала себе тоді.Боковим зором я бачила,як місьє Дюбі і Кордьє застигли у задумливій позі.Вони досі були напружені,бо боялись,що я провалюсь.
-Не бійтесь показувати себе,дайте про себе знати,висвітлюйте свої думки,Парижу і світу завжди потрібні нові і свіжі ідеї.І може десь там серед Вас,є люди,які думають «а що,якщо моя робота недостатньо гарна?Може мені не слід показувати її на загальний огляд?».От що я Вам скажу,викиньте цю дурість з своєї голови раз і назавжди.Ваші ідеї на те і ваші,що вони не схожі на інших,можливо саме через такі думки втрачається той самий талановитий митець?Можливо саме через це у майбутньому постраждає солідна архітекторська компанія,яка втратила здібного майстра?
Студенти не відводили від мене поглядів,старались виходити з сидінь,щоб бути ближчими до мене.Уважно слухали мене,були мною зачаровані.Я не бачила ні одного,який би втупився у вікно і забив на цю драму,що я тут висвітлюю.
-Тому,будьте креативними,справжніми і вільними у своїх творіннях!Не копіюйте інших,залишайтесь собою,вдача ніколи не обходить унікальних.Вітаю з початком нового навчального року!-крикнула я,а відповідний крик абітурієнтів не змусив себе довго чекати.
Вони були у захваті,очі горіли,я вже чула,як хтось старається познайомитись і поділитись своїми ідеями.Такі малі,але такі талановиті,і у кожного свій стержень.А що говорити про мене,яка сама собі не могла повірити.Я відчувала себе лідером,диктатором,ритором,яка навіть не підготувала текст,а просто імпровізувала.Ще кілька хвилин тому,я боялась,що опозорюсь,знепритомнію на сцені і запамʼятаюсь всім,як найжахливіший студент року.Печіння у руці,ніби пробудило у мені те,що так старанно ховалось від суспільства,забрало всі мої болі та переживання.Хіба це не диво?
-Марітт,ми просто…-Андре Кордьє намагався підібрати слова,клацав пальцями,щоб щось спало на думку,проте вдаривши себе по чолі,так нічого і не промовив.-Ти висхідна зірка,Мюрей!
Я притулила долоню до грудей,знову відчувши гарячу течію всередині.Мене розхвалювали,а я все більше і більше заливалась румʼянцем.Невже це справді зробила я?Яким чином так сталось,що я не занервувала і просто в паніці не втекла з натовпу?Мені ледь вдалось відірватись від схвальних слів професорів,адже вся моя енергія вже почала виходити з тіла,а на зміну знову прийшла слабкість.
«Все таки захворіла,а говорила так гарно лише на адреналіні»
Написавши Морісу,що я вже виходжу,я вийшла з душної зали і на кілька секунд зупинилась біля холодної стіни.
-Тріумф,-з усмішкою промовила я.
Знову моя рука дала про себе знати.Печіння,сильне,та навіть болюче,не таке,яке було раніше.
-Та що ж таке,-рявкнула я і підняла рукав.
Мої очі панічно забігли по шкірі,шукаючи логічне пояснення тому,що відбувалось.Від шоку я присіла,налякано розглядаючи те,що кинуло мене у ступор:це вже було не печіння,мою руку заполонили оранжеві маленькі шрами,які плавно розтягувались у більші розмірі і рухались у сторону ліктя.
-Я божеволію,-промовила я.-Це неможливо.